Девід Р. Гокінз "Відпусти. Шлях звільнення"

Чи можна покласти нову річ у шафу, заповнену старими светрами, футболками й сукнями? Ну, може, одну-другу ще вдасться запхати, але більше — навряд чи. Те саме і з холодильником: нікуди буде покласти свіжі овочі, як-от мою улюблену броколі (так, я збоченка, я обожнюю броколі!)), якщо старанно зберігати торішні напівзгнилі кабачки — а раптом схочеться кабачкових оладок? Можливо, й схочеться, але смак буде не дуже — старе й гниле задоволення не принесе.

Так і з нашими емоціями, думками, спогадами — ми їх не викидаємо з голови, дещо — із серця, а дещо, зізнаймося, із життя, попри те що воно давно минуло, втратило актуальність, пережило себе й навіть часом смердить, немов зігнилий кабачок. Але викинути це все ментальне добро значно складніше, ніж розвантажити шафу. Усі ми це чудово знаємо — пробували, чи не так?

Виявляється, відпускати вже прожите — це ціла наука. Саме про неї і розказує психіатр, доктор Девід Р. Гокінз у своїй найпопулярнішій книзі. Він пропонує механізм, за допомогою якого можна розкрити наші вроджені здібності до щастя, успіху, здоров’я, добробуту, інтуїції, безумовної любові, краси, внутрішнього спокою та творчості. Ці стани та вміння є в кожному з нас, стверджує він, і не залежать від зовнішніх обставин чи особистісних характеристик, не потребують віри в жодну релігійну систему, їх можна просто взяти й відчути.

Тоді чому ж так важко досягти того, що нам нібито притаманне від природи, що є невіддільною частиною нашого буття? Доктор Гокінз пояснює, чому, й описує техніку, що дає змогу вийти за межі свого маленького «я» і відпустити тривоги, страхи, образи, заздрощі й осуд. Звільнення — це найшвидший шлях до реалізації внутрішньої свободи й досягнення безумовного щастя, якщо, звісно, дуже й дуже постаратися.

Я чесно спробувала. Трохи розчарую: абсолютного щастя не досягла (переконана — його не існує), але оте прекрасне відчуття легкості й свободи, коли нічого не гнітить, бо ти про це не думаєш тут і зараз (а приводів для стражлань у нас доста) вдавалося ловити. І це кайф, мушу зізнатися! Абсолютний кайф!

Наше повсякденне життя наповнене втратами, розчаруваннями, стресами й кризами. Негативні емоції впливають на здоров’я, стосунки, роботу. Тіло реагує на стреси й тривоги нездужанням, часом із геть дивними симптомами. Непевність завтрашнього дня заважає бачити попереду життя, а не темну стіну. Що ж із цим усім робити?

Відпустити — каже Гокінз. Це складно. Але реально. І тоді на спорожніле вільне місце в голові / серці / душі чи що там у кого найважливіше приходить радість. Якась така банальна — від сонечка, чи хорошого треку в навушниках, чи смішного песика на вулиці, чи смаку морозива — і справжня-справжня, як у дитинстві. Я пробувала — це справді діє.

Пер. Наталії Димань, вид. "Букшеф", 2025.

Лі Йондо "Той птах, що п’є сльози. Книга 1: Серця наґів"

Ця неймовірна книга — фентезі, але без звичних нам магів, ельфів, вовкулак, драконів та інших стандартних мешканців вигаданих світів. У світі корейського письменника Лі Йондо поряд із людьми живуть зовсім незнайомі нам істоти. Наприклад, холоднокровні людинозмії наґи, здатні спілкуватися подумки, регенерувати своє тіло й жити без сердець. Або здоровенні лекони — укриті пір’ям воїни з півнячими головами й мріями підкорити небоплава. Небоплави, до речі, — це гігантські рибини, що літають у небі. На їхніх спинах стоять рештки давніх міст. Кажуть, там зберігається багато скарбів, однак ніхто в цьому ще не пересвідчився на власні очі. 

У цьому світі є високі гори й спекотні пустелі. Росте величезний ліс із могутніми деревами, який охороняє наґів, а наґи охороняють його. На великих їздових жуках літають веселі добродушні доккебі — ще одні мешканці цього світу, здатні створювати чарівний вогонь. А десь у забутих усіма місці й місті існують дуоксіни — бо життям існування залишків племені, яке втратило бога, назвати не можна.

За богів тут служать чотири стихії — основа чи не всіх міфологій світу. Тут узагалі використано багато корейських міфів, а ще —  поезії. Тут дуже цікаво трактується потреба людей мати над собою короля. Хоча почекайте-но — про це йдеться уже в другій книзі серії, яка лише готується до друку (ага, я її вже прочитала — переваги роботи у видавництві 🙂 ).

І того — я збагнула, що збрехала на початку допису: дракони в цьому світі все-таки існують. Точніше, лише один — він проріс із не знайденого ніким драконокореня, пустив листочки й навіть квітку, а потім розплющив очі, бо його любили. Так, усе до біса заплутано, майже нічого не зрозуміло з моєї розповіді, проте повірте: це дуже, дуже цікаво!

Пер. Юлії Ковальчук, вид. "Букшеф", 2024

Євгенія Кузнєцова "Вівці цілі"

Перша прочитана, точніше, дочитана книга в цьому році — "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової — про зимові свята й про людей. І я нарешті збагнула, чому в книги Євгенії занурююся з головою, аж тішуся-тішуся, що нарешті мій воєнний нечитун щезнув (насправді поки що ні, але надія є) і що попереду багато книг, у які можна буде пірнути (хоча в уже минулому році їх було лишень 32). Бо її книги — насамперед про людей.

Звісно, мені легко заперечити, мовляв, усі книги — про людей, окрім, хіба що, чогось на кшталт "Мумі-тролів" (невдалий, звісно, приклад, бо мумі-тролі — це значно більше про людей, ніж деякі "серйозні" романи), однак я не погоджуся. Адже є, наприклад, книги про пригоди. От головне там — сюжет, якісь джунглі, чи пустелі, чи старі храми, або печери, або розбитий літак. І все в таких книгах крутиться навколо пошуку виходу (з джунглів, пустель тощо) із вкрапленнями людей, які служать тлом для сюжету. Ще більше книгами про сюжет, а не про людей, можна назвати детективи. Наукова фантастика — це про уявлення автора про, найчастіше, космос і майбутнє (на тлі героїв, звісно). Фентезі — це взагалі про карту уявного світу, в яку треба раз-по-раз зазирати, аби хоча б приблизно уявляти те, що уявляв автор. Ну й про людей, звісно, які тут — тло не лише для карти, а й для драконів, ельфів чи, скажімо, наґів. 

А от є книги про людей. У них часто немає  карколомного, ба бодай хоча б цікавого  сюжету, який можна було б переповідати, як я колись переказувала сестрам індійські фільми, поки ми сапали буряки чи пололи картоплю. У них може не бути яскравих декорацій у вигляді нутрощів космічного корабля або узбережжя океану, в який мальовничо сідає сонце. Проте в цих книгах є люди, яких я не просто уявляю під час читання, а яких чую, відчуваю і розумію так, ніби взула її галоші, вдягнула його футболку, випила їхню каву (й шампанське також), змерзла у хаті без світла, кохалася в готельному номері, лякалася вибухів і самотності, дивилася, як твоя дитина стає не твоєю дорослою людиною, хотіла втекти і щезнути й чомусь поверталася, дивилася на зірки, дихала морозом, закохувалася в козу (чи то пак козла)...

"Вівці цілі" — це навіть не про свята від Романа до Йордана. Це про проживання життя з усіма його випадковими випадковостями, незручними незручностями, тривожними тривогами, страхітливими страхами, самотніми самотностями, обнадійливими надіями, втраченими втратами, турботливими турботами й любов'ю, яка не потребує епітетів. Це про нас, звичайних — не героїв-детективів-дослідників-суперменів- тощо, — а найзвичайнісіньких людей.

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2025