Я дуже хотіла прочитати цю книгу. Чомусь думала, що вона допоможе мені збагнути хоча б дещо з того, що відбувається зі мною, а відтак почати спокійніше й швидше засинати (і нехай кине в мене капцем та, в якої зовсім нема проблем зі сном))). Єдиним мінусом цієї книги для мене стало те, що приклади, наведені в ній, ілюструють життя наших ровесниць у США. Однак якщо ви гадаєте, що в них криза середнього віку проходить по-іншому, то дуже й дуже помиляєтеся! До того ж про жінок середнього віку, які народилися в 70-ті роки в Україні, ніхто поки що не написав, тому на цю дрібницю (а порівняно з інформацією та емоціями, які мені дала книга, це дійсно дрібниця) можна заплющити очі.
Далі говоритиму здебільшого цитатами, яких досить багацько навиписувала. Однак вони дуже красномовно ілюструють багато проблем. Скажімо, майже всі чули про кризу середнього віку в чоловіків, чи не так? Це коли вони самореалізувалися, дійшли до якоїсь кар’єрної вершини, знудилися з дружинами й починають заводити молодих коханок, аби знову відчути смак життя. А от у жінок такого періоду буцім і нема. Цитую: "Та й чи можна справді сказати, що жінки переживають «кризу», якщо можуть, незважаючи на самопочуття, клепати гарно структуровані презентації в PowerPoint і збирати вигадливі кошики з подарунками для учителів в останній день навчального року?". Річ у тому, що в жінок просто нема часу на те, аби зупинитися й прислухатися до себе. А всі ознаки кризи в нас зазвичай списують на... Вгадали? Менопаузу! В усьому винні гормони, а не те, що жінки постійно щось комусь повинні. Чоловікам — бути їм другом, коханкою й берегинею, дітям — доглядати, розуміти, підтримувати 24/7, роботодавцю — працювати не менше, ніж ті, в кого нема дітей, і собі, звісно, — радіти всьому цьому й у жодному разі не скаржитися, бо "нас завжди сприйматимуть як людей, які скаржаться. Ми не можемо говорити в негативному тоні й не чути, що нам слід просто цінувати те, як добре все складається. Тож ми робимо що можемо. Фарбуємо волосся. Намагаємося малювати “стрілки”. Прагнемо бути поруч, а тоді неминуче почуваємося розчарованими, коли нас просто не помічають".
На думку авторки, "двома найбільшими стресовими чинниками для жінок є робота й діти; якщо ж у них є і те, і те, ці чинники мають кумулятивний ефект. Ми несемо фінансову відповідальність, яку в минулому несли чоловіки, та водночас досі обтяжені традиційними обов’язками з догляду. Назагал ми терпимо цей подвійний удар саме тоді, коли стикаємося з найбільшим стресом на роботі та у вихованні дітей водночас: у сорок із лишком років". Однак разом із тим звідусіль чуємо: ти маєш подбати про себе, ти маєш заспокоїтися, ти маєш розслабитися. "Мій досвід показує, що лиш одне може шкодити психічному здоров’ю жінки більше, ніж намагання бути супергероїнею, а саме — вимоги «розслабитися», тим паче з огляду на те, що будь-які спроби зробити це швидко призводять до негативних наслідків", — пише Ада Келгун, яка сама пережила кризу середнього віку.
А розслабитися й дійсно не виходить. Ані на роботі, бо якщо жінки працюють на повну "й «встигають усе», у робочі дні можуть бачити своїх дітей, коли ті не сплять, не більше ніж по півтори години". А якщо вони обирають дбати про сім’ю, то розуміють, що "традиційна структура роботи їм не надто підходить… наші життя розгортаються такими етапами, що погано пасують до очолюваного чоловіками корпоративного світу. Багато жінок до тридцяти з гаком років створюють сім’ї, і їм стає важко знаходити час на щось поза офісом. До сорока з гаком ми часто впираємося в скляну стелю платні та підвищення. А до п’ятдесяти−шістдесяти нас, на жаль, часто починають цілковито ігнорувати". Удома теж розслабитися не виходить, оскільки "минули ті дні, коли дітям спокійно доручали виконати важливу роботу вдома чи на фермі, принести з крамниці харчів на всю родину. Сьогодні батьки набагато частіше розглядають потреби й бажання своїх дітей як найважливіші, а власні та своєї другої половинки — як другорядні".
Але щось із цим усе-таки потрібно робити. Авторка не дає конкретного універсального й дієвого рецепта. Вона просто пояснює, що саме й чому ми відчуваємо. А от як допомогти собі — вирішувати кожній із нас. Хотіла написати: "обирати", але про вибір, на жаль, не йдеться...
"Якщо спитати: «Ви хотіли б рибу чи курку?», хоча курка перебуває на вершині гори, а надворі дощить, тоді як риба стоїть під навісом у вас перед носом, чи можна це реально назвати вибором? Чи справді можна сказати, що жінка, яка обрала рибу, сама відмовилася від споживання курки — що в ній, напевно, від природи закладена любов до риби? ... Я не лаю можливості вибору, а просто кажу, що таке їх розмаїття за такої малої підтримки викликало в багатьох сором. Бути повноцінною й рівноправною партнеркою як на роботі, так і вдома, мати насичене соціальне життя, робити свій внесок у суспільство, залишатись у формі — робити все це незмірно важче, ніж займатися чимось окремим. Ми просили більшого й таки одержали більше. Я свято вірю, що так справедливіше. Але чи легше? Ні".
Переклад із англійської Марії Пухлій, вид. BookChef, 2021
