Суза Кольб "Вівсяна банда. Нюх не підведе!"/Suza Kolb - Die Haferhorde – Immer den Nüstern nach!

Із чудовими героями книгосеріалу німецької письменниці Сузи Кольб ми познайомилися півтора року тому. Це була любов, тож нова зустріч із добрими друзями видалася на славу!

Цього разу мені не вдалося насолодитися читанням уголос кумедних і живих діалогів тварин, оскільки син читав самостійно. Однак я просто мусила побачитися з усіма: й поні, й конями, й кицькою та псом, навіть круками, тож якось узяла й перечитала цю книжечку. Уголос, звісно, воно звучить прикольніше, однак мій улюбленець Тоні з його чудовим діалектом все одно насмішив)))

Щодо сюжету, то у цій частині є й змагання між друзями, й долання страху, й нові знайомі, й турбота про майже незнайомих, однак слабших за тебе істот, котрі потребують допомоги. Цікаво, кумедно, повчально, тож далі буде...

Ілюстрації Ніни Дуллек, переклад із німецької Ірина Андрієнко-Фрідріх, вид. "ВД "Школа", 2018

Жозе Сарамаґо "Рік смерті Рикардо Рейса" / José Saramago - O Ano da Morte de Ricardo Reis

У цьому романі мого улюбленого Жозе Сарамаґо все заплутано ще більше, ніж завжди. Головний герой Рикардо Рейс — вигаданий. Ні, не в тому сенсі, що він герой роману, це було б занадто просто. Він — реальний автор реальних віршів, але вигаданий, оскільки є одним із гетеронімів відомого португальського поета Фернандо Пессоа. Однак у романі Сарамаґо він цілком реальний лікар-поет, товариш такого ж реального, однак уже мертвого Фернандо Пессоа, котрому смерть, утім, не заважає приходити до Рейса й вести з ним тривалі розмови...

Все, мовчу, аби не заплутати вас іще більше. Й самій не заплутатися, пишучи відгук: занадто багато тем підняв автор у книзі.

Насамперед, це ті політично-суспільні події, котрі відбувалися в Європі загалом і на Іберійському півострові зокрема в рік смерті Рикардо Рейса — 1936-й. Фашизм і комунізм, революційні події в Іспанії й заворушення в Португалії, пошуки правильного вибору й "кипіння мас" — усе це читач сприймає з точки зору головного героя. А вона — банально обивательська: тобто щось десь відбувається, то й нехай, занурюватися в події та розбиратися в них Рейс не хоче, не має потреби й не бачить сенсу. Чи не знайомо це все?

Такий же поверховий він і в інших питаннях. Скажімо, в стосунках. Закрутивши роман із готельною покоївкою, він з не меншим (хоча тут більше пасувало б "з не більшим") запалом крутить ще один роман із дівчиною його рівня. Однак чоловік, попри вік та колись успішну кар’єру лікаря, такий же інертний у стосунках, як і в суспільному житті. Нібито й бажаючи щось змінити, він чекає рішень, які приймуть обидві жінки. Зачіпає (мене, зокрема) і його чітке розмежування соціального статусу: з покоївкою можна розважатися, як завгодно, навіть на її вагітність не надто відреагувати, а рівну собі й поцілувати боїться.

Не може похвалитися Рейс і успіхами в кар’єрі. У Бразилії, звідки він повернувся до Лісабона, у нього була успішна практика, яку тут він лише збирається відновити. Спати до обіду, безцільно тинятися вулицями, страждати від самотності — це все, на що здатні типові рикардо рейси того суспільства (та й у нашому їх достатньо). Хоча ні — він пише вірші. Точніше, переписує начисто те, що створив, коли був здатен відчувати емоції й прагнути чогось. Тож не дивно, що відсутність будь-якої мети в житті призвело до згаданої в заголовку смерті. Вона, щоправда, не менш дивна, як і все життя героя, якого нібито й не існувало.

Прикрість у тому, що інколи я теж почуваюся таким собі рикардо рейсом, якому до всього байдуже. Чи це карантин так впливає?

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга третя: Подорож"

Події третьої й останньої з виданих на сьогодні українською частини фантастичного книгосеріалу "Кеплер62" відбуваються у далекому космосі. Дітлахів все-таки відправили в подорож без можливості повернення, аби вони спробували колонізувати одну з екзопланет системи Кеплер62. Однак на шляху до зірки...

...Ага, знову щось трапилося, як же без несподіванок?))) Шукати вихід із ситуації, до якої ти зовсім не готовий, опановувати свої страх і невпевненість, брати на себе відповідальність за прийняте рішення й за життя інших — це ті риси, які потрібні кожному з нас. І виховувати їх у собі з дитинства дуже важливо. Саме це — поєднання захопливої історії з ненав’язливою, а тому досить дієвою дидактичністю — я й ціную в книгах, особливо дитячих.

Щодо історії, то вона скінчилася на настільки гострому й цікавому моменті, що дуже сподіваємося: далі буде...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із фінської Ірини Малевич, вид. BookChef, 2019

Надія Ясмінська "Сім руж" / Надзея Ясмінска - Сем ружаў

Це найчарівніша книга, з прочитаних останнім часом. Повне занурення в дитинство, коли зачитувалася казками — не тими, що про колобка-іванадурника-лисичкусестричку тощо, а так званими чарівними, які можна порівняти з літературним жанром фентезі. "Сім руж" білоруської авторки Надії Ясмінської — саме такі.

Десь далеко росте Густий ліс. Населений він найрізноманітнішими чарівними істотами. Раз на рік всі вони збираються навкруг височезного багаття, аби поміркувати, який дарунок дати людям. Цього разу було вирішено подарувати сім руж різної барви, котрі знайдуть семеро дівчаток. Ці квіти так чи інак вплинуть на їхню долю...

Власне, на цьому передісторія завершується, а далі починаються сім історій — окремих казок. Як завжди, читаючи збірки, я остерігаюся можливих повторів: сюжетних, ідейних, характерних. Бо що, скажіть мені, такого можна вигадати про квіти, аби з семи разів жодного не повторитися? Виявляться, можна. І хоч казки досить короткі, картин, образів і сюжетних перипетій за умови вмикання читацької фантазії вистачало на створення цілого світу. Втім, кожну з історій можна було б розширити до цілої повісті, а то й роману — настільки цікавими вийшли їхні сюжетна канва та атмосфера. А ще мене зачарував Густий ліс — поліщуцькі корені даються взнаки)) 

Шкода лишень, що білоруської літератури, перекладеної українською, на нашому книжковому ринку ринку дуже мало — ми значно ліпше знайомі з польською, британською, французькою  тощо літературою, не кажучи вже про американську. Те саме, втім, і з книгами, написаними литовськими, естонськими, грузинськими авторами. Повз україномовного читача проходять твори письменників із країн Африки, Азії, Латинської Америки (якщо не враховувати тих, які стати всесвітньовідомою класикою чи майже класикою). От хоча б помрію про світ, у якому можна рідною мовою прочитати багато-багато чарівних книг!))) А поки що читатиму білоруською (принаймні це я втну)))

Ілюстрації Катерини Дубовік, переклад із білоруської Євгена Шириноса, вид. "Срібна папороть", 2018

Голлі Вебб "Детектив Мейзі Хітчінз, або Справа про втрачену маску"

Це — чи не найцікавіша історія із серії книг про юну детективку Мейзі Хітчінз (принаймні з уже прочитаних нами). Тут і історії невідомих племен, і загадкова Амазонія, і хоробрі дітлахи, й пояснення того, як речі можуть по-різному оцінюватися людьми. 

Так, дерев’яна, оздоблена пір’ям маска для британців була лише предметом, який міг прикрасити будь-яку колекцію, чи то приватну, чи музейну. А от для далекого племені з берегів Амазонки вона — запорука благополуччя цілого народу, бо люди це вірять. Чудова нагода поговорити з дитиною про віру, символізм тощо, чи не так?

Ілюстрації Меріон Ліндсей, переклад Анастасії Жищинської, вид. BookChef, 2019

Всеволод Нестайко "Найновіші пригоди Колька Колючки та Косі Вуханя"

Синова нестайкоманія триває. Та й моя також, ніде правди діти, — підсадив мене син на автора, якого в дитинстві читала не надто багато. І це класно, а головне — весело, бо сміятися доводилося дуже часто.

З учнями лісової школи син познайомився, коли готувався до своєї школи: нам у цьому допомагала ціла серія навчальних зошитів "Лісова школа" (ВД "Школа", перепрошую за надмір повторень слова "школа")))) Тож тут ми зустріли старих добрих знайомих, а то й знайомі сюжети (подібність, зокрема, знайшлася з пригодами хлопчиків, описаними у книзі "Чарівні окуляри"). Однак абсолютно ніщо не завадило нам обом отримувати щире задоволення від читання. Тут і пригоди цікаві, і проблеми важливі, й повчальні моменти ненав’язливі, й малюнки прикольні, бо ілюстрували книгу самі маленькі читачі. А ще це ж Нестайко — товарний знак дитячої літератури високої якості для багатьох поколінь. І добре, що він ніколи не відставав від часу — різниця між, наприклад, цією книгою й збіркою "Пригода в кукурудзі" дуже помітна. І шкода, що письменника вже нема...

Ілюстрації дитячі, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2009

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга друга: Зворотний відлік"

Друга частина фантастичної історії для дітей сподобалася мені ще більше, ніж перша. У ній ідеться про чергову учасницю польоту до зоряної системи Кеплер62 — Марію. Дуже розумна й дуже самотня донька мільярдера — торговця зброєю сама вміє неабияк вправлятися з нею, ба навіть конструювати. Це буцімто геть не дівчаче заняття робить образ дівчинки дуже сучасним (бо в багатьох книгах дівчатка й досі здебільшого а-ля "берегині"))), так само, як і ота втеча від самотності в невідомість (як часто від дітей батьки відкуповуються дорогими іграшками тощо, позбавляючи їх головного — любові й живого спілкування).

Так от: Марія також потрапляє на таємничу базу в Зоні 51, де вже тренуються брати, про яких ішлося в першій частині. Однак вона значно сміливіша й впертіша за інших дітей, тому знаходить на базі те, що дуже старанно приховується від людства... 

Далі не спойлеритиму))) Додам лишень, що ситуація, до якої докотилася наша планета в описаному авторами майбутньому, дуже нагадує сьогодення. Ні, нам, звісно, ще далеко до тотального перенаселення Землі, до перетворення її поверхні в ледь не суцільну пустелю, до знищення лісів й зникнення річок, до утворення єдиного уряду, котрий жорстко керуватиме людством, однак погодьтеся: перші кроки до цього ми досить давно й досить упевнено робимо...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із норвезької Ірини Куш, вид. BookChef, 2019

Девід Вольямс "Бабця-бандитка"/ David Williams - Gangsta Granny

Уперше я настільки розійшлася в оцінці книги з іншою людиною, що... забанила її в ФБ))) Коментаторка мого короткого допису про книгу, яку #зараз_я_читаю, заявила, що "Бабця-бандитка" вчить дітей "бухати під ларьком", і коли ми дочитаємо книгу (бо вона особисто подолала лише кілька сторінок "цієї маячні"), то мій син стане алкоголіком...

Так от: ми прочитали книгу цілком, наприкінці читання розчулилися обоє ледь не до сліз, син наразі п’є какао, а ще знає, що знайти своє покликання й слідувати за ним — це й означає бути щасливим. Навіть якщо ти хочеш стати... сантехніком.

Якщо ж відкинути намагання завершити непродуктивну суперечку (маю такий недолік, на жаль))), то про книгу скажу: вона класна! Й 11-річний герой, і його батьки, занурені у своє життя, які мають свої плани на майбутнє сина, і самотня бабуся — дуже реалістичні та актуальні й для нас (хоча автор — британець). Хлопчина захоплюється сантехнікою, однак приховує це, ховає журнали, бо ж це ганебно — мріяти про сантехніку. Потрібно мріяти про танці, й намагатися виконати бажання батьків, котрі хочуть бачити сина відомим танцівником. Хлопець спробував догодити батькам, однак те, що з цього вийшло, змусило нас реготати до сліз.

До сліз, однак не веселих, довело нас і ставлення родини до бабусі. Самотня жінка живе лише очікуваннями щоп’ятничних зустрічей із онуком, котрий вважає бабусю дуже нудною. Її життя й справді минуло банально, однак коли вона розуміє, що наближається до фіналу (жінці діагностували рак), вирішує змінити хоча б щось. І їй вдається...

Книга дуже емоційна. Ми то сміялися, то сумували — дуже ціную майстерність авторів, котрі вміють майструвати такі "гойдалки". Книга #про_важливе: мрії, родинні стосунки й життя, котре варто прожити так, щоб не жалкувати про втрачений даремне час. І книга про справжніх людей, а не пластикових героїв: підлітки часом думають про речі, які для батьків "фу-фу-фу", скажімо, про той же алкоголь. І це — ще одна причина для того, аби читати далі чудового Вольямса!

Ілюстрації Тоні Росса, переклад з англ. Ірини Ємельянової, вид. "КМ-Букс", 2017

Роальд Дал "Матильда" / Roald Dahl - Matilda

Черговий бестселер від Роальда Дала мене неочікувано вразив. Ні, не неймовірністю історії — до сюжетних перепідвипідвертів автора я призвичаїлася. Мене вразила холоднокровність дитини у плануванні помсти батькові. А сина зачепила за живе байдужість, із якою батьки віддали доньку вчительці, фактично покинувши її.

Так-так, розумію: про що тут говорити після того, як директорка школи жбурляла дітей аж за огорожу, попередньо розкрутивши їх, мов молот для метання, за волосся, й діти після цього нормально почувалися))) І після того як Матильда навчилася рухати речі очима. Тобто насправді правди в книзі нема, це така собі казочка, від якої, втім, у мене лишився дивний присмак.

...Покопирсавшись у собі, я зрозуміла: це все галоп нашого життя, який не дає змоги приділяти дітям стальки часу, скільки вони потребують. Мимохіть дивлюся на сина й міркую: чи не почувається він часом такою собі покинутою сам на сам зі своїми інтересами й захопленнями Матильдою? Н-ні, я в курсі того, скільки світів у майнкрафті і якого рівня досяг син у пікселі))) Я знаю його друзів і тих, хто його дратує. Я досі читаю йому книги вголос перед сном і не лише (а враховуючи карантин і відсутність дороги до офісу, а відтак часу на читання своїх книг останнім часом це — практично вся моя література)))). Однак якесь дивне відчуття провини ця Матильда в мене все-таки викликала...

Ілюстрації Квентіна Блейка, переклад із англійської Віктора Морозова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2015

Голлі Вебб "Детектив Мейзі Хітчінз, або Справа про кішку-привида"

Чергова пригода юної днтективки Мейзі Хітчінз трапилася у великому заміському будинку, наповненими таємничими звуками, запахами, таємницями й... привидами. Ну, одного привида дівчатка-подружки точно бачили: білу-білу кицьку. Втім, згодом з’ясувалося...

Ні, сюжету не розкриватиму. А от про те, що книга показує, як важливо критично мислити, підходити до всього, ґрунтуючись на здоровому глузді, й виходити за рамки, поставлені тобі суспільством, розповім. Бо це дійсно важливо.

Ілюстрації Меріон Ліндсей, переклад Олени Бабушко, вид. BookChef, 2019

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга перша: Запрошення"

Якщо ви — фанат фантастики, й хотіли б, аби ваші діти теж "підсіли" на цей жанр, то я точно знаю, з чого варто розпочати. Історія фінських авторів (один із яких — художник, тож книгу можна назвати частково графічним твором) так захопила сина, що він просто "ковтнув" і її, і другу частину цього дитячого "багатотомника", й негайно розпочав третю. Я дуже відстаю від нього, бо прочитала лише першу, але, знаєте, це чудово, коли дитина підсовує тобі книги для читання, а не ти їй))))

Отож трошки про сюжет. Майбутнє, в якому мало ресурсів, багато людей, жорсткий уряд, повстанці, потреба освоювати нові планети — нічого нового, чи не так? Тобто класика жанру))) Й от у цьому майбутньому живуть собі двоє братів. Живуть самі, бо батька нема, а мама десь зникла. І мріють про круту комп’ютерну гру, про яку ходять чутки, що той, хто її пройде до кінця, отримає суперприз. Однак грошей на гру в них нема, доки...

Далі не спойлеритиму, хоча здогадатися про подальший хід сюжету нескладно. Проте головне — в деталях, а вони виписані доладньо й докладно, а ще яскраво, емоційно й про важливе для юних читачів. Ілюстрації створюють ефект перегляду мультфільму з хорошою графікою (оцініть світло на обкладинці), історія захоплює, текст сприймається легко (літературне редагування — Івана Андрусяка, між іншим)), тож далі буде...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із фінської Ірини Малевич, вид. BookChef, 2019

THiLO "Шерлок-молодший і гробниця Вестмінстерського аббатства"

"Розслідуй злочини, вивчай англійську" — написано на обкладинці цієї книги. А далі: "Шерлок-молодший...", після чого не придбати її не можна. Ми з сином любимо детективи загалом і Шерлока Голмса зокрема в його різних варіаціях (хто дивиться серіали його імені — той у курсі))), тому, звісно, цей варіант пригод великого детектива (щоправда, П’ятого) проґавити не могли.

Німецький автор пропонує читачам поринути в пригоди двох хлопчаків-детективів. Читачі, до речі, — не просто пасивні спостерігачі. Вони мають допомагати героям, розгадуючи мальовані головоломки, а паралельно й опановувати англійську, адже в тексті зустрічаються цілі фрази цією мовою, значення яких можна спіймати з контексту, а можна й знайти у словничку наприкінці книги.

А ще ми звернули увагу, що одного з юних героїв звати Васько, й він із Києва. Мені от тепер цікаво, чи було це в оригіналі, чи ж під час перекладу вирішили адаптувати юного Ватсона до українських реалій))

Що ж до сюжету, то він, як і годиться, заплутаний і цікавий. Крім того, з книги мимохіть почерпуєш історично-культорологічні відомості про Лондон, його визначні місця тощо. Скажімо, події крутяться навколо могили Томаса Парра — чоловіка, який, імовірно, прожив 152 роки і бачив дев’ятьох британських королів. Його з почестями поховали у Вестмінстерському абатстві, говорили, що чоловік мав якийсь секрет довголіття, однак нікому, навіть лікареві, котрий оглядав довгожителя, не вдалося його дізнатися...

Втім, я захопилася))) Та так, що дві інші книги з серії, які наразі побачили світ, точно читатиму.

Художник Ніколай Ренґер, переклад з німецької Єлени Даскал. вид. "Віват", 2020

Джен Ґантер "Біблія вагіни. Відсіймо міфи від медицини" / Jen Gunter - The Vagina Bible: The Vulva and the Vagina—Separating the Myth from the Medicine

Є теми, говорити на які "невдобно". Кому й чому — варіантів може бути багато, але результат зазвичай один: низька поінформованість, а відтак високий ступінь помилкових дій, часом дуже шкідливих для здоров’я (як фізичного, так і психічного). 

Одна з найбільш табуйованих тем на сьогодні — жіноча тілесність. Це ж просто страшно уявити: людство вирвалося в космос, планує колонізувати Марс, а згадка про менструацію чи потребу жінки в сексі багатьох його представників вганяє в ступор: як? та ви що? нащо про таке говорити і тим паче писати? І стосується це, як не дивно, навіть такого "просунутого" суспільства, як американське. Тож і вирішила Джен Ґантер написати книгу про жіночий орган із голосною назвою, аби привернути увагу до багатьох проблем, а головне — розвінчати напрочуд живучі міфи, які наука вже давно спростувала, однак кому вона треба, та наука, чи не так? Сказав же колись один лікар, що в жінок існує чарівна точка G, і тільки за її допомогою можна довести їх до оргазму — от і досі чоловіки намагаються її намацати, а жінки, наслухавшись нісенітниць, платять гроші за хірургічне наповнення цієї неіснуючої точки колагеном (такий собі відповідник збільшення члена).

Ніхто не говорить назагал і про те, що відбувається з організмом трансгендерних жінок і чоловіків. Я вже "бачу" коментарі на кшталт: чого це має турбувати мене, порядну жінку, хай вони самі про таке й читають))) Однак нюанси регулювання роботи нашого організму посередництвом статевих гормонів ніколи й ні для кого не будуть зайвими! Надлишок тестостерону може бути таким же характерним для "порядної" жінки, як і нестача естрогену для неї ж у період менопаузи. До речі, про цей процес, як і про менархе, теж бажано дізнатися набагато раніше його початку, аби бути готовою. Не зайвою буде й інформація про інфекції, котрі можуть з’явитися самі по собі або ж передатися статевим шляхом, аби розуміти, коли варто мчати до лікаря негайно, а коли різкуватий запах піхви — це норма, адже вона й не має пахнути конваліями, що б не говорили нам глянцеві журнали чи чоловіки. 

До речі, про чоловіків. Джен Ґантер не раз згадує про "інвестиції патріархального суспільства" в культуру замовчування жіночої тілесності або ж "забруднення" всього, що виходить за межі дітонародження, у тому числі сексуального задоволення. Навколо цієї теми також створено багато міфів, які старанно підтримуються, бо це вигідно насамперед тим же чоловікам. Прикро, що більшість жінок не готові змінити хоча б щось, аби позбавитися ярликів, а часом і навпаки: свідомо чи ні їх тиражують. Це стосується й геть банальних речей, як-от використання спеціальних засобів для очищення інтимних зон: мовляв, запаху треба позбавлятися, а рівень pH потрібно берегти, бо аяяяй! А насправді це все — ніщо інше, як маркетинговий хід, розрахований на споживачок, не озброєних елементарними знаннями про особливості жіночого організму. Хоча про яке озброєння йдеться, якщо й досі жінки спринцюються оцтом після статевого акту, аби "повбивати" сперматозоїди, забороняють дівчатам користуватися тампонами, бо це може позбавити їх цноти, старанно імітують оргазм, замість того щоб пояснити партнерові, як ліпше зробити так, аби все було по-справжньому, цькують тих, хто посмів бути не такою "порядною", як вони, ліпше повірять інтернет-вигадці такої ж, як самі, ніж обґрунтованій інформації досвідченої лікарки, бо як вона посміла назвати книгу про вагіну "біблією"?

Однак вибір є в кожної з нас, тож зробімо його, дбаючи про себе, а не про старі, вкриті мохом і оброслі запліснявілими міфами традиції.

Переклад із англійської Ангеліни Колодніцької, вид. BookChef, 2020

Володимир Рафєєнко "Мондеґрін (пісні про смерть і любов)"

Давно я так не насолоджувалася текстом! Не історією, не сюжетом, не змалюванням образів, а саме текстом — словами, поєднаними у речення, й реченнями, що сплітаються в химерні картини й творять ще химерніші сенси. Густа гіпертекстуальність часом доводила мене до філологічного екстазу, а фінал нагадав один із найкрутіших фільмів з Леонардо Ді Капріо, бо насправді все виявилося зовсім-зовсім не так.

Магізм книги проявився ще одним дивним чином. Напівавтоматично заходжу у черговий вагон метро, втупившись, як завжди, в книгу, й краєм ока помічаю точно таку ж обкладинку десь збоку. "Видалося", — мелькнула мимохіть думка. Але все-таки я придивилася, і точно: це був "Мондеґрін" у руках жінки, яка так само здивовано-радісно позирала а мою книгу. Ми по-змовницьки посміхнулися одна одній і... кинулися дочитувати, бо й у мене, й у неї були останні сторінки роману.

Що ви не подумали б, читаючи цей заплутаний, як і сюжет книги, відгук, він (сюжет) у романі є. Головний герой — переселенець із міста Z, який шукає свого місця в Києві. Він тут чужий, бо східняк, а там він також був чужим, бо прагнув розмовляти українською. Там він був кандидатом наук, а тут — працівник із викладки овочів в одному із супермаркетів. Тож не дивно, що часом він сам плутає, хто він, який він і де він — проблема самоідентифікації нині ой яка гостра й болюча для багатьох із нас. А тут іще й Кобиляча Голова... Але не спойлеритиму. Просто захоплюся Володимиром Рафєєнком, який зумів сплести настільки вражаючий текст (зізнаюся: окремі сторінки перечитувала по кілька разів і часом навіть уголос!), і сучасною українською літературою, котра здатна пропонувати читачеві подібні твори.

Вид. "Meridian Czernowitz", 2019

Вільгельм Гауф "Малий Мук"

Якось у своєму дитинстві період отакого штибу казок — для вже не геть маленьких читачів — я пропустила або ж прочитала їх занадто рано, аби оцінити майстерність й глибину сенсів авторів. До таких творів належать і казки Вільгельма Гауфа. Син, який, власне, і приніс цю збірку зі шкільної бібліотеки, раз по раз спотикався об незрозумілі поняття чи зміст, закладений у нібито нехитрій на перший погляд оповіді. Зате я відверто насолоджувалася чарівністю описаного німцем Сходу, паралельно пояснюючи дитині купу нових слів і понять.

Ми, зокрема, обговорили питання релігій та протистояння християн і мусульман, а також деякі східні звичаї, котрі згадуються в казках. А ще — війни, які точилися між країнами Сходу й Заходу. Рабовласництво також було для нього чимось новим, як і зневажливе та зверхнє ставлення до євреїв (тут тем для розмов виявилося кілька, бо я згадала, що на деякі твори Гауфа стали підґрунтям для нацистської антисемітської пропаганди). Про чемне ставлення до старших і згадувати не потрібно — історію Карлика Носа пам’ятають усі. А слово "мутабор" і для нас стало кодовим під час деяких ігор)))

А ще вкотре оцінила ефект від перечитування книг зі свого дитинства. Це дуже емоційний процес, скажу я вам)))

Ілюстрації Юлій Радіч-Демидьонок, переклав із німецької Ігор Андрущенко, вид. "Країна мрій", 2011