Мохсін Хамід "Утеча на Захід" / Mohsin Hamid - Exit West

Цю книгу з нашої редакційної полички я обрала за її розмір. Збиралася у відпустку, знала, що часу на читання багато не буде, а валіза має бути не надто тяжкою (наскільки це можливо, коли їдеш кудись із дитиною й купою гостинців))), тож вибір впав на "Утечу на Захід" (220 сторінок і яскрава обкладинка — саме те, що потрібно)))

Однак насправді книга виявилася великою — за наповненістю сенсами й емоціями, місцями й думками, коханням і тим, що існує поза ним. 

Події відбуваються в безіменному східному місті, в якому йде війна. Спочатку вона особливо нікого не зачіпає: люди ходять на роботу й навчання, розважаються, планують майбутнє (ми, українці, щось таке, на жаль, теж переживаємо). Однак потім вона підходить упритул і змушує шукати шлях для втечі...

На фоні цих глобальних подій відбувається ще одна — не менш глобальна: зустрічаються двоє, які стають одним цілим. Молоді й такі різні, вони старанно шукають спільну мову, точки дотику й те, чим можна було би поступитися, аби себе не зрадити й коханого(у) не змусити робити це. Особливо цікавий тут образ дівчини. Надья ходить в чорній широкій накидці з покритою головою, хоча під нею — звичайні футболка з джинсами. Вона їздить на мотоциклі й мешкає сама, винаймаючи квартирку. Однак у мусульманському світі безпечніше маскуватися...

...Зрештою, все стає настільки погано, що люди мусять утікати з міста. Й тут вплітається містика — неймовірно органічно! Двері, як відчиняються в різних місцях світу, запросто можуть перенести в якесь інше місце. Й от люди починають мандрувати, втікаючи хто від чого (причини різні). Проте часто насправді вони втікають від себе. Це — ще одна тема книги, яка мене зачепила. Бо можна бути нещасним у великому будинку в пригороді Лондона і щасливим — у пустелі з мінімум найнеобхіднішого. Бо неважливо, де ти, головне — як ти почуваєшся й хто поруч із тобою.

...Звісно, це все призвело до засилля нелегальних мігрантів у багатих країнах. Теж актуальна й глобальна тема. Як нативи сприймають їх, а вони — місцевих, докладно описано на цих самих 200 сторінках. Тут же наведено нібито логічне рішення, яке здатне призвести до асиміляції чужинців і забезпечення їх роботою, житлом, соціальними гарантіями. Проте це не робить щасливими наших героїв, оскільки...

...Далі не буде. І так надто багато спойлерів у цьому невеликому відгуку на невелику книжку. Яка варта великої уваги, повірте.

Переклад із англійської Наталії Мочалової, вид BookChef, 2019

Донна Джексон Наказава "Янголи чи вбивці? Клітини, які змінюють медицину" / Donna Jackson Nakazawa - The Angel and the Assassin: The Tiny Brain Cell That Changed the Course of Medicine

На позір це книга про медичне відкриття. В анотації так і написано: йдеться про мікроглію — крихітні клітини, на які зазвичай не надто зважали медики й біологи. Аж доки не з’ясували, що ці клітини, активуючись для  виконання своїх основних завдань: прибирання відмерлих клітин й допомоги імунітету, — можуть значно нашкодити своєму власнику. Психологічні проблеми, когнітивні порушення, автоімунні недуги — часто це все наслідок неправильної роботи клітин мікроглії, які з янголів перетворюється на вбивць.

Однак насправді книга не лише про медицину. Вона про багато дуже й дуже важливих речей, нібито не дотичних до біології, які, проте, впливають на здоров’я кожного з нас. Авторка підіймає багато проблемних питань, які змусили мене подивитися на деякі речі під зовсім іншим кутом, дещо переоцінити, а щось і взагалі викинути з життя (принаймні постаратися це зробити).

Загальновідомо, що до багатьох фізичних хвороб призводять психологічні причини. Однак у нашому суспільстві про це говорити не можна! Чомусь бути хворим фізично — пристойно, а психологічно — ні. Стигматизація психологічного нездужання призводить до того, що про будь-які його прояви, як-от апатію, хронічний стрес, емоційне вигорання, депресивні розлади, люди воліють мовчати. Ліпше приховувати такі проблеми, ніж дозволити іншим вважати тебе ненормальним. Таким чином, ці невеликі спочатку порушення мають серйозні наслідки.

Статистично доведено, що найчастіше від психологічних порушень страждають жінки. Вони настільки зосереджені на тому, аби забезпечити добробут (у тому числі й психологічний) дітей і чоловіка, а часто — й усієї великої родини, що піддають себе надмірному емоційному й стресовому впливу. Відчуття нікчемності, провини від того, що ти не здатна забезпечити свою дитину всім, безсоння — це вже ознаки психологічного розладу. Хто у нас на них зважає? А найгірше те, що такі жінки не дозволяють навіть собі самим визнати: у мене є проблема. То як і хто має нам допомогти, якщо не ми самі? Отож...

Крім того, нині потрібно враховувати тиск соціальних мереж і показово щасливого життя. Це все викликає токсичне отруєння, особливо в підлітків (здебільшого в дівчат — теж статистика). Постійні й наполегливі підказки, як має виглядати тіло, які гендерні ролі мають виконувати дівчата, як чинити в тій чи іншій ситуації, аби тебе любили, поважали й заміж покликали, — це ніщо інше, як психологічне зґвалтування. І його дедалі більшає... Ніхто не відміняв і сексуального домагання — як у реалі, так і у віртуалі. До того ж з усіма стресами дівчата мають впоратися самі — у сучасному суспільстві, як правило, бракує розуміння та підтримки в сім’ї, адже ми всі дуже й дуже зайняті власними проблемами, з якими мусимо впоратися самотужки. Хлопці також, звісно,  страждають — соціальні вимоги щодо успішності й маскулінності ніхто не відміняв. Проте їх це зачіпає все-таки менше.

Коротко кажучи (хоча коротко вже не виходить)), оце-от все шалено впливає на фізичне здоров’я. Бо стрес — це адреналін. Адреналін одразу активізує імунітет (а раптом вас вкусить вовк, від якого ви наразі втікаєте, й треба бігом від бактерій, вірусів тощо позбавлятися?). Імунітет своєю чергою робить свою роботу й активізує мікроглію. А вона старанно включається в роботу, знищуючи в тому числі й синапси клітин головного мозку... Здається, коротко все-таки вийшло викласти механізм, описаний в книзі))) А докладніше й науковіше про нейроімунологію ліпше розкаже Донна Джексон Наказава.  

У книзі, крім згаданого, йдеться про методи лікування психічних розладів, деменції (хвороби Альцгеймера) посередництвом впливу на мікроглію. Докладно розповідається про методи нейрофітбеку — це коли мозок "тренують" не стресувати, а працювати іншими своїми клітинами (якось так))). Розвінчується усталене твердження про гематоенцефалічний бар’єр: уже доведено, що лімфосудини пропускають у мозок клітини, що відповідають за імунітет. І ще багато всякого-різного цікавого, викладеного доступно й науково водночас.

Переклад із англійської Лесі Бідочко, вид. BookChef, 2020.

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга шоста: Таємниця"

Фінал книжкового фантастичного дитячого серіалу видався напруженим. Мало того, що головного злодія нарешті викрито. Нам виявився... Втім, якщо я зараз про це напишу, мені не вибачать ті, у кого ця книгоепопея ще попереду. Заспокою лише, що всі живі, в міру здорові, перезимували вдало й дізналися багато нового.

Завершення книги багатообіцяюче. Тож ми з сином дуже сподіваємося, що за переклад українською продовження пригод дітлахів на одній із планет системи Кеплер62, куди їх відправили, аби людство змогло вижити хоча б деінде (бо на Землі все традиційно печально), видавництво BookChef також візьметься. У серії "Кеплер62. Новий світ" також шість частин. Там такі ж чудові, просто неймовірні ілюстрації (бо насправді це щось на кшталт графічного роману абощо), не менш заплутаний сюжет і багато нових пригод. А ні — доведеться вчити фінську))) Гарна мова, до речі...

Ілюстрації Пасі Пітканена, переклад із норвезької Ірини Куш, вид. BookChef, 2020

Том Батлер-Боудон "50 видатних книг. Психологія" / Tom Butler-Bowdon - 50 Psychology Classics: Who We Are, How We Think, What We Do

У мене віднедавна з’явився план: зібрати й прочитати якомога більше книг Тома Батлера-Боудона із його серії 50 Classics. Бо те, як він обирає й передає інформацію про найвидатніші праці науковців тієї чи іншої галузі, варте уваги (та й поваги також).

У цьому виданні зібрані 50 видатних книг із психології. Здавалося б, як можна переказати таку кількість розмірковувань, пошуків, відкриттів понад 130-літньої історії психології, вмістивши все це лише на 500 сторінках? Виявляється, можна, якщо ти — Том Батлер-Боудон)))

Розпочинається огляд книгою В. Джеймса "Принципи психології", написаною 1890 року. Логічно, чи не так? А оскільки автор поставив за мету хоча б частково пояснити читачеві людську природу, то тут знаходяться й "Тлумачення снів" З. Фройда, й "Розуміння людської природи" А. Адлер, й "Виміри особистості" Г. Айзенка, й "Архетипи й колективне підсвідоме" К. Г. Юнга. 

Із постулатами, викладеними в "Сексуальній поведінці жінки" А. Кінсі, мені хотілося посперечатися (звісно, від часу написання цієї праці минуло майже 70 років). Дещо із "Покори авторитету" С. Мілґрема дало змогу по-іншому оцінити певні вчинки конкретних людей. А над "Структурою розуму" Г. Ґарднера я довго розмірковувала й вирішили прочитати його книгу цілком.

Власне, саме для цього — визначити, що читачеві найцікавіше, й спрямувати його до літератури, яка дасть змогу поглибити необхідні знання, — й пише свої книги Том Батлер-Боудон. У насиченому інформацією, й науковою також, світі дуже легко заблукати, якщо рухатися без вказівників. "Психологія. 50 видатних книг" — саме така річ для зацікавлених у глибшому ознайомленні з цією наукою.

Переклад із англійської Тетяни Микитюк, вид. BookChef, 2020

Джордж Сондерс "Лінкольн у бардо" / George Saunders - Lincoln in The Bardo

Є в художній прозовій літературі така нібито неголовна для неї річ, як форма. Важливим вважають сюжет. Важливими є образи героїв і їх співзвучність читачеві. Важливо також, наскільки колоритною мовою написаний твір (хоча це вже нижчий рівень важливості). А от що важливого може бути у формі? Ну, поділено на частини й розділи. Чи там від першої або третьої особи йде оповідь (хоча я читала книгу, в якій розповідь велася від другої особи, і це було круто). Або ж є ліричні відступи, якісь вставки на кшталт листів тощо. Бо ж головне — цікавий сюжет!

У "Лінкольні у бардо" лінійного сюжету як такого нема. Ну, майже нема, бо переказати за потреби є що, але для цього буде достатньо кількох речень. Проте читання книги перервати мені особисто було складно — вона затягувала. Мені досі не траплялося нічого подібного за формою. та й за химерністю також (як і перекладачеві Андрію Маслюху, за його словами. До речі, майстерності перекладача я готова аплодувати стоячи!). Те, яким чином виклав історію Джордж Сондерс, спонукає читача самому змальовувати картинку й складати докупи пазли. А це я ой як люблю!

Текст книги має дві складові. Перша: цитати із книг і публікацій, які розповідають про смерть маленького сина американського президента Авраама Лінкольна — Віллі. Це настільки типовий зразок розбіжності в думках і судженнях, ба навіть у запам’ятовуванні фактів (опис місяця — чудовий приклад), що його можна використовувати як класичний зразок необ’єктивності будь-яких суджень. 

Друга складова: діалоги померлих, які зависли між цим і тим світами й мешкають на кладовищі, де поховали й маленького Віллі. Готичні декорації (бо події відбуваються на старому цвинтарі зі склепами, великими деревами, заплутаними стежками, поваленою огорожею, за якою хоронили чорних і бідних), химерні втілення (в одного з героїв було безліч очей, в іншого — величезний член, ще двоє зрослися тілами, а троє могли літати й викликати дощ із капелюхів...), прискіплива увага до особливостей мовлення різних людей (тут сплелися вишуканість і примітивність, чемність і лайка, логічність і маячня)... Усі ці деталі, попри свою нереальність, викликають ефект присутності в місці, якого не існує.

Не можу змовчати й про ті посили, які автор вплів у текст. Насамперед, це любов до життя. Елементарна така любов — до сонця й хмарок, до ягнят і жолудів, до людини й бога... Багато хто з героїв зрозумів це з неймовірною глибиною тоді, коли вже було пізно. Підозрюю, на нас теж чекає щось подібне, бо тішитися життю ми якщо й уміємо, то робимо це рідко. А з іншого боку, життя — це своєрідна пастка, в яку ми потрапляємо мимохідь і з якої єдиний вихід — смерть (але це не точно вихід). Говорить він і про гріх — не біблійний, а життєвий, а ще про його спокуту. Ці речі настільки відносні, що хтось, вбивши власну дитину, яка заважала насолоджуватися життям, вважає, що зробив усе правильно, а хтось каятиметься за те, що криво подивився на жінку. Оцінка Лінкольна — це окрема тема. І вічна, оскільки повторюється. Для одних він — герой і ледь не месія, а для інших — бездушний полководець, якій пожертвував життями тисяч, аби досягти того, що було перемогою на його особисту думку (знайомо, чи не так?).

Один із героїв ставить собі сакраментальне й банальне запитання: "Навіщо, Господи?". Після життя відповісти, навіщо було жити, легше, ніж за життя. Однак уже пізно. Тому варто думати про це сьогодні, тут і зараз... А ще читати хороші книги))

Переклад із англійської Андрія Маслюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Ерін Гантер "Коти-вояки. Вогонь і крига" / Erin Hunter - Warriors. Book Two: Fire and Ice

Учора я вкотре проїхала свою станцію метро, бо зачиталася. Зачиталася оцією начебто дитячою книгою про пригоди диких котів-вояків, котрі живуть у лісі. Повірте: це справді дуже захоплива історія! Тож не дивно, що син уже дочитує четверту частину серії "Пророцтва починаються" й дуже тішиться, що у нас видано ще одну: "Нове пророцтво" — значить, не доведеться швидко розлучатися з улюбленими героями.

Я від нього дуже відстаю, але знаєте — мало по руках себе не била, аби замість наступного тому "Котів-вояків" узяти почитати щось "доросле" для різноманіття й утримання статусу)))

От міркую собі: чим же все-таки приваблює ця історія і дітей, і дорослих (мене принаймні точно)? Дійшла висновку, що стосунки між котами дуже, ну дуже схожі на стосунки між людьми. Між дорослим і дорослим, дорослим і дитиною, між підлітками, людьми (котами) різного статусу тощо. Однак (оскільки це все-таки коти) авторка утримується від моралізаторства й ідеалізації відносин, все йде так, як і мало би йти в реальному (людському) житті. Хтось довіряє, а хтось зраджує. Хтось любить, а хтось — ні. Хтось за те, щоб вголос кричати (нявчати) про проблеми, а хтось воліє примружити (чи й заплющити) очі й робити вигляд, що все гаразд, а коли й ні — то само якось розсмокчеться...

Цінними є й ті цінності (тавтологія навмисна))), які так чи так всотуються під час читання. Якщо ти дружиш із кимось — дружи й тоді, коли, на думку інших, ліпше було би не ганьбитися перед ними спілкуванням з цією людиною (котом тобто). Якщо доводиться обирати між тим, що каже розум і відчуває серце, — не квапся, спитай себе, що для тебе (саме для тебе!) важливіше. Якщо впевнений, що чиниш правильно, — роби те, що треба, й нехай буде, що буде.

І — далі буде...)

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид. "АССА", 2019

Білоус Петро Васильович "Автобіографія. Бібліографія"

Читаючи цю книгу, я відчувала неймовірний дискомфорт від невідповідності назви й змісту. Сухі слова "Автобіографія. Бібліографія" анітрохи не розповідають про те, що знаходиться під скромною палітуркою. А там — цілий світ: яскравий, барвистий, сповнений звуків, запахів і життя. Життя одного маленького хлопчика, який виріс у невеликому селі на Житомирщині й став одним із найвідоміших в Україні літературознавців-медієвістів.

Саме завдяки його титанічній праці ми можемо прочитати в перекладі  "Мандри Василя Григоровича-Барського" — 2018 року вийшла лише частина (про Святу гору Афон), а 2000 видавництво "Основи" видало повну історію його мандрів по Святих місцях Сходу, а це — майже 800 сторінок раніше незнайомого сучасним українцям тексту. Петро Васильович — автор 21 монографії та 38 навчальних посібників. Загальна кількість наукових публікацій — понад 350. Професор Петро Білоус допоміг захистити кандидатські дисертації 23 аспірантам, із них двоє стали докторами наук.

Вражаючі цифри, чи не так? Однак за ними — тонке світовідчуття того самого хлопчика, з яким ми знайомимося на перших сторінках цієї книги, бо люди глибоко всередині не змінюються, що б не видавалося це тим, хто сприймає їх лише зовні.

Петро Білоус відверто розповідає про реалії наукового університетського життя, коли папірчик зі звітом для методистів часто важливіший за саму публікацію чи дослідження. Про те, що викладацька робота — це насамперед старанне виконання вказівок МОН, керівництва університету, факультету, деканату та інших, а не творчий підхід до викладання та постійний розвиток. Про любов до України, яка ніяк, попри зусилля багатьох (утім, певно, недостатньо багатьох), досі не в змозі стати тією країною, якою ми могли б по праву пишатися. Про своє світовідчуття — язичницьке поклоніння природі й лише їй, бо тільки сонце, зілля й вода здатні дати справжню енергію для життя.

Окрім науки, Петро Білоус усе життя займався творчістю. Цьому свідки — 15 поетичних збірок і 11 прозових творів. Про деякі з них я тут уже писала, про інші — ще розповідатиму, бо світ, яким його сприймає й творить Петро Васильович, дуже близький і мені.

Вид. Житомир: Видавець О. О. Євенок, 2019

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і блакитний супутник" / Lucy Hawking, Stephen Hawking - George and the Blue Moon

Зустріч із давніми хорошими друзями — це завжди радість. А читання вже п’ятої книги із серії про пригоди школяра Джорджа у космосі, написаної донькою й батьком Гокінґами, дає привід претендувати на звання запеклих друзів.

Що ж стосується героїв книг — друзів Джорджа та Енні, то в цій історії вони вирішили записатися у школу майбутніх астронавтів, які колись зможуть полетіти на Марс. Спочатку все було начебто зрозуміло й досить просто, однак... 

У кожній історії про Джорджа трапляється якесь "однак". Цього разу воно втілилося в уже знайомого й дітлахам, і читачам злочинця, котрий придумав дещо дуже складне й дуже підступне. Не дивно, що в це "дещо" вляпалися наші давні друзі, до речі, разом із новими товаришами, одного з яких звати так само, як і мого сина, з котрим ми читаємо ці історії (уявіть, як йому було прикольно))) І хотіла б я сказати, що вони всіх перемогли й усе виправили та повернулися додому цілі й неушкоджені, але ні, не можу. Бо історія закрутилася настільки круто, що ми мусили негайно розпочати читання наступної, шостої частини, аби дізнатися, що ж сталося із Джорджем. Дочитаємо — і я обов’язково розповім)))

П. С. Часто мене запитують, для якого віку ці книги Гокінґів. Так от: ми з сином почали їх читати, коли йому було близько шести років. Звісно, ті частини, де йшлося про науку (а вони дуже цікаві), доводилося роз’яснювати майже на пальцях (зізнаюся — дещо й мені довелося так само пояснювати)))), але сама історія сприйнялася нормально. Наразі Ігореві вісім, і наука для нього така ж важлива, як і пригоди Джорджа. Й це дуже мене тішить))

Ілюстрацій Ґаррі Парсонза, пер. з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Ґері Чепмен, Шеннон Ворен "Збудуй міцну сім’ю. Покрокова інструкція" / Gary Chapman, Shannon Warden - The DIY Guide to Building a Family that Lasts: 12 Tools for Improving Your Home Life

Люблю цікаві метафори, тож ідею Ґері Чепмена порівняти зміцнення стосунків у родині з реновацією будинку оцінила. Проте автор наголошує: якщо відновлення домівки ми все-таки можемо доручити підрядникам, то відновленням щирих, довірливих стосунків у сім’ї доведеться займатися виключно самотужки. Тому й пропонує читачам покрокову інструкцію у стилі креативних наборів "Зроби сам" — якщо дотримуватися всіх порад і рекомендацій, а ще озброїтися цілеспрямованістю та впертістю, ти зрештою зможеш зібрати пазл/зробити опалення/розбити сад/зміцнити родину без допомоги зовні.

Але є одне "але": будь-які масштабні роботи складно провести самотужки. Отут і приховується головна перешкода для відбудови родини — цього мають хотіти всі домочадці: й чоловік із дружиною, і діти. Пропоновані авторами методики розраховані на усвідомлену залученість до процесу всіх його учасників. Неможливо скласти й виконати план із розваг (а є й такий крок зміцнення стосунків), якщо хтось хоче в зоопарк, інший — у кіно, а ще хтось — просто повалятися на дивані з телефоном у руках. Неможливо щиро проявляти доброту до всіх близьких, якщо у відповідь все одно отримуватимеш байдужість чи щось трошки менше за неї, бо іншим байдуже до твоїх планів реновації родини. Неможливо домовитися зі своєю подружньою половинкою про розбудову довірливих стосунків, якщо у вас їх майже немає, а разом ви лише тому, що маєте спільне житло/дітей/бізнес.

Я вірю Чепменові й Шеннон і їхньому досвіду щодо дієвості викладених у книзі порад і методик. Якщо вони працюють з кимось, то чому б їм не посприяти й вашим стосункам? Але для цього ці стосунки мають бути цінними для всієї родини, бо лише закотивши рукави цілою сімейною бригадою, вдасться й труби замінити, й світло провести, й шпалери переклеїти у домі, котрий називається "Родина".

Переклад із англійської Адама Лозевича й Анни Оксентюк, вид. BookChef, 2020

Дорж Бату "Моцарт 2.0"

Я настільки велика фанатка Доржа Бату (свого часу його обидві "Франчески" дуже допомогли мені подивитися на деякі речі під іншим, позитивнішим, кутом зору), що від "Моцарта 2.0" очікувала якогось подібного просвітлення. Напевно, занадто багато очікувала, бо обіцяної собі кайфової ейфорії не отримала (можливо, в цьому вина не книги, а мого наразі звуженого сприйняття світу))))

Сюжет типовий для історій про попаданців: Моцарт помирає у своєму часі й потрапляє в сучасний Нью-Йорк (проспойлерю — не тільки він). Він переляканий, дезорієнтований, шокований тощо, й тут йому щастить: він зустрічає добру й уважну дівчину Стейсі, котра допомагає йому в усьому. Загалом я розумію, що історія фантастична. Однак досі дивуюся довірливості Стасі: вона привела додому, де живе самотою, незнайомця, котрий, судячи з поведінки, мови, одягу тощо, не при своєму розумі. І добре, що все добре завершилося, бо якби роман писав не Дорж Бату, а, наприклад, Стівен Кінг — ойой, який широкий простір для сюжетних маневрів дало це її рішення)))

Найліпше в книзі — це історія Моцарта, його музики, людей, котрі були його оточенням і так чи так впливали на його творчість. Зізнаюся: дуже мало знаю про класичну музику загалом й композиторів, які її творили. Утім, деталей пазликів, викладених Доржем Бату не вистачило для створення загальної картини, тому шукатиму, що ще почитати про той час і музику. А от історія Моцарта в сучасності виявилася настільки казковою, що часом хотілося крикнути: "Не вірю!", та хто мене почув би))) 

Проте Дорж Бату лишився вірним собі: він показує читачам, яким чином можна створити ліпшу версію себе 2.0. Дослухатися до своїх бажань, чинити по совісті, допомагати близьким тоді, коли їм треба допомога, а не коли у вас є час допомогти, жертвувати чимось матеріальним задля близькості, дружби, любові — все це важливі речі в сучасному світі, в якому здебільшого все обраховується кількістю грошей. Ще тут викладено майже інструкцію життя в США, коли ти нелегал без документів (з конкретними явками й паролями, посиланням на правові норми тощо), в сюжет вплетено детективну історію полювання на наркоторговців, а QR-коди дають змогу зазирнути в описаний в книзі Нью-Йорк і послухати прекрасну музику. Тож енджой — роман це так чи так вам забезпечить))

Ілюстрації Юлії Самелюк, вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Венді Вуд "Хороші звички, погані звички. Наука позитивних змін" / Wendy Wood - Good Habits, Bad Habits: The Science of Making Positive Changes That Stick

У цій книзі дуже важливим є підзаголовок: "Наука позитивних змін". Бо, на відміну від багатьох видань подібного спрямування, в яких викладаються загальні міркування про, скажімо, користь хороших звичок і шкоду поганих (буцімто ми самі цього не знаємо й не розуміємо))), Венді Вуд підійшла до вивчення формування звичок дуже й дуже ґрунтовно.

Авторка — вчена-психологиня, яка багато років присвятила дослідженню формування звичок у людей. Купа експериментів, як лабораторних, так і "в природному середовищі" дала змогу зібрати багато інформації, що стосується впливу наших звичок на життя і їх формування. Скажімо, ми здатні сформувати стійку звичку лише тоді. коли маємо чіткі й переконливі наміри зробити щось. Нумо, згадайте, скільки разів ви збиралися почати бігати/правильно харчуватися/менше сидіти в телефоні/тощо? І скільки з цих намірів вам вдалося реалізувати? Отож: насправді все значно складніше, ніж просто прийняти рішення й виконувати його щодня, чи не так? Чому це складно і що з цим робити, й пояснює Венді Вуд.

Мені особисто припало до душі її роз’яснення про вплив контексту на формування наших звичок. Складно почати щодня бігати у спальному районі Києва, де й зі стадіонами скрутно, й із бігунами, а більшість людей дивляться на тебе, мов на не сповна розуму))) А от якщо вам пощастило жити в місці, де є бігові доріжки в парку й де бігають багато людей — сформувати звичку щоденного бігу буде значно легше, бо в пригоді стає не лише ваша сила волі й серйозні наміри, а й контекст (наприклад, отой симпатичний Юрко, з яким ви познайомилися минулого тижня, точно чекатиме на вас на вході у парк, тож доведеться встати раніше й взути кросівки))) І навпаки: якщо у вас є велике бажання кинути палити, але ви постійно спілкуєтеся з людьми, котрі палять, позбавитися звички (а то й залежності) буде значно складніше, а то й неможливо.

Це все, звісно, теорія, але у Венді Вуд багато й практичних конкретних порад, якими кожен із нас може скористатися. Дієвість деяких із них я можу підтвердити. Наприклад, людям, котрі хочуть менше залипати в телефоні, авторка радить подарувати "собі щось таке, що тішить людей вже багато сторіч, щось ідеальне, здатне відволікти розум на кілька хвилин. Не просто відволікти — а розширити свідомість, заповнюючи прогалини в знаннях. Щось, що стане в пригоді згодом за вечерею, що запропонує вам цікаву історію чи тему, яку можна обговорити з родиною. Щось портативне й довговічне. Щось, що надихатиме вас..."

Ви вже здогадалися, що це? Ну то що, хочете подарувати собі книгу? Бо мені дійсно допомагає — ліпше залипти в хорошій книзі, ніж у фейсбучику (хоча я й там все ще залипаю)))

П. С. А ще завдяки Венді Вуд я відкрила для себе просто чудовий серіал "Божевільні". Але це вже інша історія...

Переклад із англійської Мирослави Конобас і Євгена Мірошниченка, вид. BookChef, 2020

Кіно. "100 речей та нічого зайвого"

Ще один фільм — у список тих, які радо раджу подивитися. Німецька нібито комедійна стрічка нібито до дня закоханих насправді виявилася глибоким і багатогранним кіно.

Цей фільм — про дірки в душах і про те, чим ми їх намагаємося затулити. Речами. Задоволенням. Успіхами. Іншими людьми. Він про шлях до успіху і про те, що на ньому доводиться падати. І підійматися, аякже. Фільм про дружбу — не ідеально-героїчну, а звичайну, а тому складну й просту водночас. І, звісно, про любов — у найширшому розумінні цього слова.

Люблю кіно, яке хоча б трошки, але щось у мені змінює.

П.С. Прикро "потішила" афіша. Таке враження, що її автори поняття зеленого не мали, про що насправді фільм. Ніяких наречених тут ніхто не шукав від слова "взагалі". Про терміновість тим паче не йдеться. Обручка, зображена замість літери "о", — вигадка автора афіші. Й кіно не пасує до дня закоханих, яким ми банально уявляємо це свято))) Тож дивіться сміливо, дарма що на вулиці липень, дощ і ви не закохані))

Кен Лю "Паперовий звіринець та інші оповідання" / Ken Liu - The Paper Menagerie and Other Stories

Кожне з оповідань, що увійшли в збірку "Паперовий звіринець", — окрема багатогранна й величезна історія, яку Кен Лю зумів умістити на кількох сторінках. Часом хотілося якомога надовше залишитися в тому чи іншому світі, створеному письменником. А часом навпаки — я прагнула забратися звідти, якомога швидше перегортаючи сторінки, бо надто боляче було усвідомлювати: Кен Лю пише не про вигадане майбутнє, а про реальне минуле. Минуле, яке створили люди з власної волі і яке їх, однак лякає настільки, що вони воліють робити вигляд, буцімто його не було.

Напоказовішим у цьому плані для мене стало останнє оповідання збірки: "Людина, яка поклала край Історії: документальна стрічка". У ньому йдеться про революційну можливість зазирнути в минуле, використовуючи унікальні властивості фотонів зберігати й переносити інформацію. Це науково-фантастична складова твору. А історична ґрунтується на трагедії китайського міста Харбін, де в часи Другої світової війни японцями було влаштовано так звану Нанкінську різню й де діяв Загін 731, що займався дослідами, пов’язаними з розробкою біологічної зброї. Досліди, звісно, проводилися на китайцях і були жорстокими настільки, що їх воліють не згадувати...

Однак Кен Лю говорить не про сам факт існування часу й місця, в якому з притомної живої матері, спеціально зараженої сифілісом і не тільки, вирізують її ненароджене й недоношене дитя, аби побачити, що буде далі. Він підіймає важливіше питання: як цей факт впливає на життя нащадків і тих китайців, і тих японців? Які висновки ми, сьогоднішні, можемо зробити з того, що чинили наші предки й що відбувалося з нашими прадідами? Висновок невтішний: здебільшого ми воліємо забути.

"Істина — не делікатна матерія, і їй не шкодять сумніви у її природі — вона помирає лише тоді, коли правдиві історії залишаютьcя нерозказаними", — пише Кен Лю. Отут я замислилася: скільки нерозказаних історій є в мого народу? Скільки свідків злочинів проти нього пішли в засвіти, нікому нічого не розказавши? А скільки стверджують: цього не було, бо цього просто не могло бути?

Ще одна фраза зачепила: "Минуле повернулося до життя, але, зустрівшись із ним віч-на-віч, сьогодення вирішило перетворити історію у релігію". Чи ж не це відбувається з найбільшими трагедіями в історії людства? Ми дійсно воліємо перетворити їх на культ, створюємо обряди вшанування, затуляємо символікою, в тому числі й ментальною, реальні історії, аби — що? Покаятися? Очиститися? Зрозуміти? Запобігти повторенню? Та ні... Аби забути, як воно було насправді.

"Безпосередній досвід споглядання перебігу подій на власні очі не залишає сумнівів у правдивості побачених свідчень, що навічно закарбовуються в пам’яті. Але цього просто недостатньо для нас усіх. Процес Кіріно вимагає "Стрибка віри": ті, хто став свідком невимовного, не сумніваються в його існуванні, але реплікувати ясність цієї події для когось іншого вже неможливо. І тому ми застрягли тут, в сьогоденні, намагаючись осмислити минуле", — пояснює (чи виправдовує) недовіру людей до історії Кен Лю. Чи невіру? Бо ж дійсно, ми не можемо на власні очі побачити те, що давно минуло, лишається лише вірити. Або ні. І від цього вибору нашого ставлення до минулого залежить наше майбутнє.

***

Отакої: поки написала про одне оповідання — іншим вже й місця у відгуку майже не лишилося. Розібрати докладніше кожен із тих творів, які особливо зачепили, аби пояснити насамперед собі, чому й чим саме вони мене торкнули, буде складно. Тому просто коротко згадаю їх тут.

"Звички книгоутворення окремих видів" — фантазії автора аплодувала стоячи.

"Зміна стану" — те, що ми вважаємо життєво важливим для нас, насправді може таким не бути. Однак ми цього ніколи не дізнаємося, доки не будемо готові пожертвувати цією важливою річчю, а відтак — спроможні перейти на інший рівень, тобто змінити стан.

"Вдалого полювання" — кажуть, саме це оповідання стало сюжетом для однієї з серій "Любов, смерть і роботи". Обов’язково подивлюся його, бо якщо картинки хоча б частково такі, якими їх змалювала моя уява, це має бути вражаюче!

"Літеромант" — це одна фантастична історія, що ґрунтується на реальній страшній історії.

"Паперовий звіринець" та "Майстер тяжб і Король мавп" — свідчення того, що де ти не жив би і ким тебе не виховували б, твоя національна ідентичність завжди залишиться в тобі. І я маю на увазі не героя одного з цих оповідань, а автора.

"На всі смаки. Повість про пригоди Ґуань Юя, китайського бога війни, в Америці" — про Америку, яка з усього потроху стала собою. Цікаво: це лише мені під впливом цієї історії повсякчас згадувалися "Американські боги" Ніла Ґеймана чи ні? :) 

Переклад з англійської Євгена Шириноса, вид. BookChef, 2020

Арун К. Сінгх, Джон Генк "Твоє серце в моїх руках" / Arun K Singh - Your Heart, My Hands: An Immigrant's Remarkable Journey to Become One of America's Preeminent Cardiac Surgeons

Коли я почала працювати в медичній журналістиці, мені дуже цікаво було зазирати за двері операційних, де відбувається магія (з моєї точки зору так воно і є). Тож історії, розказані лікарями, читала не лише з цікавості, а й з напівпрофесійної точки зору. 

Тепер я читаю подібні книги також за покликом не лише читацького інтересу, а й професії, як дотична до видання такої літератури людина. Читаю їх досить багато, а от розказати й головне — щиро порекомендувати хочу оцю-от, із майже романтичною назвою "Твоє серце в моїх руках". Однак романтики в книзі мало. У ній багато праці — тяжкої щоденної впертої праці, яка зрештою привела іммігранта з Індії до визнання як одного з найкращих дитячих кардіохірургів США.

Нині такою історією мало кого здивуєш: світ потроху втрачає кордони. Але те, про що розповідає Арун Сінгх, відбувалося в 60-ті роки минулого століття. Тоді індус в американській операційній був дивовижею, серйозно його мало хто сприймав. А до неї, тієї операційної, ще ж добратися потрібно! І це було складно, особливо коли врахувати, що в тебе на старті були покалічені руки, вроджена дислексія й лише 9 доларів у кишені, коли ти вийшов із літака в країні великих можливостей...

Ця автобіографічна історія мене зачепила за живе. Бо вона не схожа на більшість книг про успішних людей, герої яких набувають ознак ледь не ідолів для наївних читачів, котрі мають зробити прості висновки: він зміг, і я точно зможу, от тільки встану з дивана. 

Ця історія дуже відверта й дуже щира. Вона про те, як важливо не здаватися, коли тобі чогось дуже й по-справжньому хочеться. І про те, наскільки важливо бути хоробрим, відважним, сміливим, відчайдушним — не можу підібрати епітета, аби висловити захоплення тим, що зміг зробити цей індійський хлопчина, в якого на позір зовсім не було шансів стати кардіохірургом. Ще вона про те, як щастить деяким дітям на матерів. Робити все, аби порятувати дитину й допомогти їй віднайти своє місце у світі, — це нібито банально для батьківства, але разом із тим дуже складно. Особливо якщо зважати на бажання дитини, а не свої...

А ще ця книга — про життя. Наповнене сенсом, прагненнями, бажаннями, любов’ю, а також сумнівами, страхами, розчаруваннями. Про життя, яке надихає. Мене, принаймні, точно надихнуло... Раджу!

Переклад Євгена Мірошниченка, вид. BookChef, 2020

Тімо Парвела, Бйорн Сортланд, Пасі Пітканен "Кеплер62. Книга п’ята: Вірус"

Продовження космічної книгопригоди "Кеплер62" змусило замислитися про те, чи варто нам летіти кудись, освоювати нові планети, знайомитися з іншими розумними істотами. Бо ми, люди, дуже підступні створіння. Ну навіщо, скажіть мені, будь ласка, знищувати одну расу задля панування над іншою? Хіба ми можемо бути впевнені, що на нашу хитрість не знайдеться нікого хитрішого? У цілому Всесвіті! Та годі... Тут в одному трамваї натикаєшся на людей, які хочуть обійти правила й надурити інших (то відсутністю маски, то несплатою за проїзд, то забиванням місця далеко від кінцевої зупинки)))

Однак мене таким важко здивувати, а от сина ще можна. Тому він ніяк не міг утямити, як можна було заразити вірусом дітей, у тому числі рідну доньку, аби ті несвідомо чи й усвідомлено заразили ним расу Шепотунів і знищили її? Чому б не спробувати вчинити чесно й прямо — хоча б комусь із цієї гоп-компанії, яка спромоглася долетіти до Кеплер62? Здається, так було б логічно, але ніт — логіка притаманна далеко не всім людським істотам...