31.10.20

Альгерд Бахаревич "Біла Муха, вбивця чоловіків" / Альгерд Бахарэвіч - Белая муха - забойца мужчын

Альгерд Бахаревич підкорив мене своїм епічним романом із шести зовсім різних частин "Собаки Європи". Підкорив повністю й остаточно, тож я все, написане ним, апріорі починаю сприймати як щось класне.

Із таким же передчуттям взялася за читання "Білої Мухи, вбивці чоловіків". Спочатку все було нормально: Мінськ, вечірнє пиво, розмови, згадка про дівчачу банду, що колись буцімто діяла в місті й мстилася чоловікам, які нанесли фізичну чи моральну шкоду дівчатам... Тобто все в межах звичайного, ба навіть банального життя...

Але як я помилилася, переставши очікувати від книги чогось карколомного! І я не сюжет маю на увазі (хоча він також досить гострий), я про той підтекст, який завжди вплітається в оповідь (зумисне чи мимохіть) і який є значно важливішим за те, що лежить на поверхні. Бо насправді книга про споконвічне й дуже актуальне донині: протистояння жінок і чоловіків.

Оповідь ведеться від імені чоловіка, який, однак, виступає лише наратором — настільки він непомітний, сіренький, пасивний. Чоловік із тих, чия хата зазвичай скраю, хто рідко проявляє ініціативу, а свої бажання радше притлумлюватиме, аніж напружиться й зробить щось "незручне" для себе, аби досягти бажаного. Абсолютною протилежністю йому виступає головна героїня: Біла Муха, вона ж — Боса, вона ж — ватажок тієї банді дівчат "без царя в голові", які носили білі колготки й мстилися чоловікам. Вона вже не школярка, а доросла жінка, була заміжня, намагалася жити, як усі, однак не змогла — надто багато у світі кривди, завданої чоловіками жінкам. Тож тепер Боса знову очолює банду — зі скривджених жінок, які цього разу вирішили діяти не потемки й тихо, а вдень і голосно, навіть зі зброєю в руках...

Ну, наспойлерила я достатньо, тож далі — лише рефлексії))) Окрім вже згаданого (й не раз!) протистояння статей, у романі ще багато больових точок. Наприклад, відродження Білорусі — Країни Замків, як іронізує автор. Намагаючись завоювати належне (або хоч якесь) місце під сонцем Європи, вона не здатна (принаймні поки що) зробити все як слід: усерйоз і по-справжньому. Тому замість справжнього виходить якась бутафорія, як-от та типу старовина у відреставрованому сучасними матеріалами замку. Відгукнулося мені й сприйняття країни та її жителів європейцями: їх у романі двоє — німець і австрієць. Обидва приїхали сюди на полювання: один — на зубрів, інший — на жінок. Як гадаєте, чи готові білоруси задовольнити їхні бажання? Заболіло мені й іще одне протистояння: білорусів і росіян. За сюжетом, туристична група "з-за поребрика" теж опинилася в Замку в час Х, однак почувалися вони тут не як іноземці (той же австрієць, до прикладу), а як господарі, як вища нація (чи навіть раса), яка готова від  доброти душевної навчити всіх інших, як жити. І як помирати та вбивати теж. Не оминув Бахаревич і тієї діяльності, яку російські спецслужби проводять там, чиї землі вважають "своїми", — буквально кілька кадрів дуже яскраво довершують усю картину.

Однак головне — все-таки історія Босої. Вона — своєрідне узагальнене уособлення всіх зґвалтованих і скривджених, нинішніх і минулих, і майбутніх також, бо й нині жінка мусить "дати", коли чоловік схоче, інакше горіти їй, як тій Ганні з пісні, котра рефреном проходить крізь роман. Проте Боса не згоріла — й це в книзі найважливіше.

27.10.20

Джошуа Д. Мезріч "Коли смерть дарує життя. Нотатки хірурга-трансплантолога" / Joshua D. Mezrich - When Death Becomes Life: Notes from a Transplant Surgeon

Ця неймовірна книга стільки часу тримається на вершинах різних рейтингів і ТОПів, що не видати її в Україні було б величезною помилкою. І такою ж помилкою буде не прочитати її (це я апелюю до тих, для кого Мезріч — ще не відкрите ім’я).

Автор — відомий у США лікар-трансплантолог із величезним досвідом, про який він, власне, й оповідає у своїй книзі. Проте просто читати про численні операції було б, погодьтеся, не надто й цікаво, особливо коли ви не маєте жодного відношення до хірургії (хаба що як пацієнт). Однак не хвилюйтеся: книга — це ціла й цілісна історія трансплантології, від найперших і невдалих спроб до сучасних проривів у цій непростій галузі медицини.

Читаючи, я повсякчас міркувала: це ж наскільки відважним потрібно бути, щоб стати на стежку, якою не лише ще ніхто у світі не ходив, а й торувати її наперекір заборонам, суспільному осуду й релігійним догмам! Часто ті, хто це робив, платили за свої спроби репутацією, своїм підірваним здоров’ям і — головне — життями тих людей, котрих понад усе хотіли врятувати.

Мезріч — один із таких героїв. Йому, звісно, пощастило — він почав займатися трансплантологією вже тоді, коли ці операції стали якщо й не повністю рутинними, то хоча б зрозумілими й уже звичними як для медиків, так і для пацієнтів. Проте насправді все не так просто й нині — людей, котрі потребують пересадки тих чи інших органів, багато, а от трансплантатів — мало. Тому й підіймає автор такі важливі саме на сьогодні питання, як етичність забору органів у людей, які ще дихають, а відтак живуть; у донорів, котрі не вияивли за життя бажання ними бути; вирощування штучних органів і тварин для їх забору (а це теоретично  можна робити, використовуючи в якості донорів приматів та свиней). Цілий розділ присвячений етичній проблеми вибору між реципієнтами, адже, обираючи одного, ти свідомо підписуєш смертний вироку іншому... А ще в книзі багато настільки детальних описів оперативних втручань, що я знову, як у юності, захотіла стати лікарем. Не судилося. Однак наразі я із задоволенням читаю книги, написані лікарями, й можу разом із ними проживати частинку їхніх героїчних життів.

Переклад із англійської Анни Дученко, вид. BookChef, 2020

Катя Брандіс "Діти Лісу. Книга перша: Перетворення Караґа" / Katja Brandis - Carags Verwandlung (Woodwalkers #1)

Перша книга із серії "Діти Лісу" німецької авторки Каті Брандіс знайомить читачів зі світом, у якому живуть люди, тварини й перевертні. Караґ — хлопчик-пума, який разом із батьками та сестрою мешкає в Скелястих горах. Однак родина цих великих котів не звичайна: вони всі можуть набувати людської подоби, а відтак жити у двох світах. Проте головний герой вирішив обрати лише один — світ людей.

У книзі "Перетворення Караґа" йдеться про те, як складно зробити правильний вибір і ще складніше не зійти з обраної стежки. Адже в людському світі також багато хижаків, які загрожують тобі — якщо не фізично, то морально. Один із таких — названий брат хлопчика, бо в прийомній сім’ї й у школі також часом потрібно виживати, як і в лісі. 

Однак Караґові пощастило: його знайшли такі ж, як і він, перевертні. У спеціальній школі для Дітей Лісу він зустрів вірних друзів і мудрих учителів, тож попереду — життя, сповнене пригод.

Сказати, що мене захопила ця історія, буде надто банально. Написана вона так майстерно, що я просто бачила все, ніби на власні очі: й дітлахів, які живуть разом, хоча в природі одні з них — часто пожива для інших; й суворі Скелясті гори, вкриті снігом; і затишна кімната гуртожитку, де на одному ліжку спить хлопчик-пума, а на іншому — хлопчик-бізон, який уві сні раптово перетворюється на тварину й ламає своєю вагою меблі...

Книгу я прочитала сама, але впевнена — син її також оцінить. Тим паче, що це лише початок чергового книгосеріалу, які ми так любимо.

Ілюстрації Клаудії Карлс, переклад із німецької Марії Пухлій, вид. BookChef, 2020

26.10.20

Моллі Кармел "Попрощайся з цукром. Інструкція зі здорового й щасливого життя" / Molly Carmel - Breaking Up with Sugar: Divorce the Diets, Drop the Pounds, and Live Your Best Life

Це ледь чи не перша книга про здорове харчування, яку я прочитала. Бо, здавалося б, і так усе зрозуміло: їж корисне, уникай шкідливого — й буде тобі щастя. Хоча насправді причина такого мого ігнору подібної літератури полягала в тому, що я ніколи не мала проблем із зайвою масою тіла. Поки не подорослішала настільки, що почала підозрювати: проблеми все-таки можуть з’явитися))) Тож ліпше підготуватися до війни заздалегідь, ніж потім хапатися за соломинку, чи не так?)))

Вибір упав на Моллі Кармел, тому що, по-перше, це одна з книг, над якими я працюю, а по-друге, мені зімпонував її підхід до викладу матеріалу. Тут дійсно багато науки — бо ж як інакше переконати сучасного читача в об’єктивності інформації й надійності її джерел? Однак подана ця інформація дуже дохідливо й навіть дотепно: цукор у книзі порівнюється з колишнім партнером, токсичні стосунки з яким роблять вас нещасними. То навіщо вони взагалі? Потрібно попрощатися з таким "коханим" і зажити здоровим і щасливим життям.

Розповідаючи про свої стосунки з цукром (а авторка з дитинства мала неабиякі проблеми з масою тіла), Моллі Кармел щиро розказує про всі невдачі, які раз по раз твердили їй: нічого в тебе не вийде, навіть не сподівайся! Проте жінка не здавалася. Вона була настільки цілеспрямованою, що зрештою знайшла причину своїх проблем і змогла її усунути. Ну, ви вже здогадалися: це цукор. Його нині можна зустріти практично скрізь і в усьому. Навіть у звичайному борошні. Тому й радить авторка їсти хліб не зі звичайного, а з цільнозерновеого борошна. І не просто радить, а дохідливо обґрунтовує, чому й навіщо. А ще наводить історії своїх пацієнтів (бо наразі має клініку, в якій допомагає важковаговикам позбутися важкості) й ділиться цілою купою цікавезних корисних рецептів! Оцей розділ мені сподобався найбільше!

Переклад із англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2020

Люсі Гокінґ "Джордж і корабель часу" / Lucy Hawking - Geoge and the Ship of Time

Нарешті ми дочитали книжкову фантастичну епопею про космічні (й не лише) пригоди друзів Джорджа й Енні. Останню книгу серії Люсі Гокінґ писала сама... На жаль, батька вже не стало. І "на жаль" я тут кажу також як фанатка Джорджа — ця книга, зізнаюся, дещо розчарувала...

Сюжетний поворот, завернутий Люсі, виявився надто крутим, тож вона в нього, на мою думку, не вписалася. Змальовуючи Землю майбутнього (а саме туди, в майбутнє, повернувся Джордж із польоту, в який вирушив у попередній книзі), авторка настільки все заплутала, що я, прихильниця наукової фантастики, дещо ніяк не могла втямити. Дитяча антиутопія не вдалася, а шкода...

Щодо Джорджа й Енні, то їхня історія завершилася дуже сумно, як на мене. Певно, не дуже комфортно (м’яко кажучи) зустріти свою найліпшу подругу 70-річною. І, відповідно, друга, який тобі в онуки годиться, також... Утім, Джорджеві все-таки пощастило більше: Геро, племінниця Енні, якраз годиться йому в подружки. Проте я все одно сподіваюся, що продовження не буде — нехай друзі залишаться такими, якими ми з сином їх полюбили.

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад із англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2019

Домінік Спенст "Змініть життя за 6 хвилин. Щоденник" / Dominik Spenst - Das 6-Minuten-Tagebuch

Якось Домінік Спенст, німецький підприємець, успішний фахівець і загалом людина, яка не особливо замислювалася про щастя, потрапив під мотоцикл. Це сталося в одній із далеких спекотних країн, тож, лежачи безпомічно на асфальті з роздробленою ногою, страждаючи від спраги й самотності, Спенст мимохіть був змушений зробити переоцінку цінностей. Він тоді ще не знав, що попереду на нього чекають довгі місяці не зовсім успішних операцій і що ця трагедія зрештою обернеться на одну з найліпших речей, які з ним трапилися.

Рідні й друзі дивувалися: як, лежачи на лікарняному ліжку, втративши роботу й купу можливостей, Домінік Спенст може радіти життю? Він, як міг, пояснював їм свій секрет, котрий полягав у зміні сприйняття подій і явищ, у позитивному налаштуванні, у вдячному сприйнятті того, що відбувається, у пошуках можливостей, щоб зробити щось, а не причин, аби не робити. Потім Спенст вирішив, що варто не просто розказати про це людям, а й дати їм інструмент, який допоможе зафіксувати сприйняті зміни й зробити так, аби люди не просто прочитали книгу, а дійсно змінили своє життя. Так і народився щоденник "Змініть життя за 6 хвилин".

Ні, насправді знадобиться значно більше, ніж шість хвилин))) Спочатку потрібно прочитати теоретичні викладки — а вони досить ґрунтовні й підкріплені посиланнями на літературу й результати наукових досліджень. А тоді взятися до справи: щодня по три хвилини вранці й три увечері працювати зі щоденником, виконуючи завдання й формуючи себе нового. Й лише коли збіжать 66 днів (за останніми науковими даними, саме стільки потрібно, аби в людини сформувалася стійка нова звичка), можна буде оцінити, що саме змінилося в житті.

Так, усе досить складно))) Але маю надію, що буде дієво, бо теорії, погодьтеся, ми всі начиталися вдосталь, а от чи в багатьох із нас настали ті зміни, про які ми читали і про які мріяли? Отож бо...

Наразі прочитала теорію. Коли допишу практику, розкажу, як воно)))

Переклад із німецької Марії Вачко, вид. BookChef, 2020

Ерін Гантер "Коти-вояки. Книга третя: Ліс таємниць" / Erin Hunter - Warriors. Book Three: Forest of Secrets

Якщо розповіді про дитячі книгосеріали вам уже дещо набридли, зрозумію, коли не читатимете)) Але для себе я хочу обов’язково зафіксувати тут те, коли і з яким захопленням я читала про пригоди неймовірних лісових котів.

Чотири клани диких тварин мешкають поруч, на поділеній між ними території. Здавалося б, межі визначені, правила прописані, питань нема — живіть собі, полюйте й буде вам щастя. Але ні...

У цих котів — усе як у людей. Тут є дружба й ненависть, підтримка й заздрощі, щира турбота й хитрий підступ. Тут є й любов — палка й заборонена, а від того ще сильніша. Є ревнощі й самотність, є намагання зрозуміти вчинки друга, навіть якщо ти так ніколи не вчинив би. У книзі багато того, про що я писала, розповідаючи про другий том серії: реальних проблем і радощів реального людського життя, майстерно загорнутих у вигадану історію. 

І якщо ви гадаєте, що в мене вийшло зупинитися на цій книзі серії, ви... помиляєтеся))) Однак про наступні розкажу іншим разом.

Переклад Катерини Дудки та Остапа Українця, вид "АССА", 2019

Мілан Кундера "Безсмертя" / Milan Kundera - L'Immortalite

Колись давно я настільки зачитувалася творами Мілана Кундери, що здавалося — вгадаю його почерк із перших двох сторінок. Так і сталося. "Безсмертя" (фінальний роман трилогії, до якої входять "Книга сміху й забуття" і "Нестерпна легкість буття")  виявилося настільки моєю-моєю книгою, що я навіть відчула певний психотерапевтичний ефект, як ниньки модно говорити. Відчуття й сприйняття світу головної героїні в певний момент, здалося, абсолютно скопіювали мої, тож роман я одразу почала сприймати як дещо більше, ніж просто книгу.

Кундера й написав дещо більше, ніж книгу. У ній нема лінійного сюжету, нема чіткого поділу на головних і другорядних героїв, нема фабули, ба навіть самої книги як такої ще нема, бо вона — в процесі написання. Оповідь настільки багатошарова, що я отримувала неймовірну насолоду, спостерігаючи, як ці шари накладаються один на один, буцім кольорові плівки, утворюючи нові й неймовірні поєднання, як ото в калейдоскопі.

Усе починається із легкого жесту жінки, яку автор зауважив у басейні. Цей жест вразив його настільки, що він почав вигадувати історію жінки на ім’я Аньєса. Історія, як і годиться, обростала вигаданими й ні деталями, подіями, героями — дехто з них почався як голос із радіо, дехто — як добре знайомий чоловік, а ще хтось — як мертві Гете та Гемінґвей, які зустрілися в потойбіччі й розмірковують, яким же чином вони заслужили безсмертя. Паралельно читач знайомиться з історією стосунків Гете й Беттіни, їхнім листуванням і фікцією любові (чи ж ні?), розмірковує над цінністю почуттів у сучасному світі й, звісно, слідкує за Аньєсою, чий образ обростає дедалі більшою кількість деталей. Вона ніби постає зі сторінок оповіді й крокує собі далі, аби зажити власним життям. Власне, все, чого вона хотіла, — це жити власним життям. Настільки, що вирішила хоча б смерть залишити виключно власною й постаралася померти на самоті.

Фінал роману просто бомбічний: той же басейн два роки потому. Зустріч із тим же старим другом, якого автор чекав тоді. Й герої дописаної вже книги — реальні, а тому значно, значно банальніші й нещасніші.

Переклад із французької Леоніда Кононовича, вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

29.09.20

Софія Андрухович "Амадока"

Ті, хто слідкує за мною у фейсбуці, зауважили, як довго я читала "Амадоку", бо маю звичку (не знаю, добру чи погану))) ділитися вподобаними цитатами, й цю книгу я згадувала щодня понад місяць...

І роман того вартий. Софія Андрухович від часів "Фелікс Австрії" дуже й дуже виросла, й мене це неабияк тішить, бо тепер точно маю ще одну улюблену українську авторку. І ще одну книгу, яку радитиму прочитати з чистою совістю.

Роман дуже, ну дуже (часом аж занадто, зізнаюся) багатоплановий. Основна (точніше — просто перша) сюжетна лінія крутиться навколо бійця, пораненого й контуженого на нашій сьогоденній війні настільки, що він забув усе й усіх, і себе в тому числі. Однак його абсолютно випадково впізнала дружина, яка взялася повернути його собі і йому. Надалі все сплітається в шалений, заплутаний-переплутаний, неймовірних розмірів і найрізноманітніших структур клубок! Тут: дитинство бабусі головного (якщо його, німого й апатичного, можна так назвати) героя; історія єврейської громади невеликого містечка; винищення євреїв німцями за допомогою (так-так, непопулярно, але факт) українців у часи окупації; таємниче озеро Амадока, яке є на древніх картах стародавніх мандрівників, однак не існує в реальності; кілька валіз зі старими чорно-білими фотографіями, кожна з яких — цілий світ; мисливці за старовиною — такі типові-типові сучасники, яким байдуже до інших цінностей, крім грошей; одна з останніх скульптур Пінзеля й сам він, якому довелося ожити під вправним пером авторки; Григорій Сковорода, який постає не сторінками з підручника, а живою і складною людиною; Віктор Петров (той, що Домонтович), а з ним Зеров, Рильський, Драй-Хмара й іще десяток тих, кого ламала радянська репресивна система (цей цікавезний шматок тексту, втім, композиційно якось аж випадає з канви роману, але то я, може, чогось не допетрала); сувора зима в лісі побіля одного дачного селища; скрипіння старого будинку й людських душ, яким то гаряче то холодно разом; непорозуміння батька й сина як родовий спадок; любов — чиста й не дуже, жертовна й заздрісна, щира й з вигодою, спокійна й шалена, до скону й до першого випробування, і просто любов — без епітетів; фантазія, яка виявилася справжнішою за реальність; а ще багато, багато, багато болю, бо саме з нього, на жаль, здебільшого складається наша історія — і країни, й родин...

Пояснити все те, про що говорить Софія Андрухович і що переживають герої її епічного роману в кількох абзацах складно. Та й чи потрібно? Адже в кожного з нас — своє прочитання кожнісінького твору, тож моє нехай лишається при мені...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2020

Стів Пітерс "Парадокс Шимпанзе. Менеджмент розуму" / Steve Peters - The Chimp Paradox: The Acclaimed Mind Management Programme to Help You Achieve Success, Confidence and Happiness

Люблю професіоналів, бо лише справжні профі можуть настільки добре знати свій предмет, що здатні пояснити все зрозуміло й докладно практично будь-кому. До таких однозначно належить професор-психіатр Стів Пітерс. Попри неабиякий досвід академічної роботи, яку він поєднував із практикою (зокрема налаштовував на перемогу британських професійних спортсменів), йому вдалося написати абсолютно легкий для сприйняття посібник, наповнений не тільки наукою, а і яскравими метафорами та дотепними ілюстраціями.

Однак по-порядку. Стів Пітерс наочно пояснює, як розподілені функції нашого мозку між розумом, несвідомим і емоціями. Він називає ці сутності Людина, Комп'ютер і Шимпанзе. А тепер пригадайте-но, хто з них найбільше заважає нам жити? От-от: саме емоційний, непередбачуваний і погано контрольований Шимпанзе. Здавалося б, потрібно зібратися докупи, зосередитися й написати тест або пройти співбесіду — але ні: серце калатає, руки трусяться, думки порозбігалися. Шимпанзе розгулявся, бо нам страшно. І таких прикладів можна навести безліч.

То що ж робити? Щонайперше, зрозуміти поведінку Шимпанзе. По-друге, знайти важелі впливу на нього: десь потрібно в клітку посадити, десь підкупити бананом, а десь і відпустити навсібіч виплеснути емоції. По-третє, навчитися використовувати всі три складові мозку таким чином, аби досягати намічених цілей.

А до чого тут парадоксальність, спитаєте ви? А до того, що цей на позір вреднючий Шимпанзе, який часто-густо тільки псує все, може ставати в пригоді в найнеочікуваніших ситуаціях. Як цього досягти, й розказує, ба навіть малює автор. Просто Людина у вашій голові має Домовитися з вашим Шимпанзе, й тоді все вдасться. Я от тренуюся)) Майже виходить)))

Переклад із англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2020

Кузько Кузякін "Біла трішки чорна-пречорна книжка"


Син не випустив цієї книги з рук, поки не дочитав до кінця. А потім її взяла я, щоб зрозуміти, що ж так захопило восьмирічного хлопчика. І... теж не випустила з рук, доки не дочитала. Мало того: син, побачивши "Чорну-пречорну книжку" (і трішки білу, так)))) у моїх руках, відкинув самокат і підсів, аби ще раз потрапити до чорного-пречорного лісу, де одна чорна-пречорна вівця зустріла...

Ні, не спойлеритиму)) Скажу лише, що навіть я отримала неабияке задоволення й від самої історії, і від ілюстрацій, і від майстерно вплетених в неї розповідей про чорні-пречорні (й трішки білі) речі та явища, які нас оточують. Наприклад, ви в курсі, що Сонце — чорне-пречорне? Так-так, воно просто дуже гаряче, тому й світиться, а насправді чорне. А чи знаєте, чому при змішування синьої, червоної й жовтої фарб отримаєте чорний колір, а при змішуванні світла таких же кольорів — білий? А чим чорний перець відрізняється від білого, чорногузка — від чорної гуски, а чорниця від черниці?

Та найбільше мене заінтригувала інформація про те, що в Україні є Чорний ліс, а в ньому — Чорне болото, а посеред болота — Чорне озеро, в якого немає дна. І в цьому озері ніхто не живе, крім одного виду риби — не повірите: чорного-пречорного карася... Люблю такі казкові місця, тож далі буде)))

Ілюстрації Кузька Кузякіна, вид. Vivat, 2017

Юркі Вайнонен "Німий бог" / Jyrki Vainonen - Mykka jumala

Давно мені не потрапляло до рук настільки атмосферної книги. У ній дме вітер, крутяться крила білих і одного, пофарбованого в блакитне, вітряків і кричать сотні галок. Це — сувора Бретань, схована в горах, омита дощами й солоним вітром з океану. Це — невеличке село, в яке приїхав герой, аби знайти сліди свого батька (а насправді — пізнати себе самого). Це — магічний реалізм у скандинавському варіанті, й він прекрасний!

Прекрасні й герої у своєму шаленому бажанні бути тим, ким є насправді. Недарма батька — відомого актора — називають Шалом. Він проживає своє життя, не зважаючи на такі "перешкоди", як діти, обов’язки, тілесний біль тощо. Прагнення, сховані десь на споді душі, найважливіші — якщо їх звідти дістати. А це вже неабиякий талант — почути самого себе. І його Шал передав у спадок синові, котрий проживав життя, не розуміючи, чому йому не живеться, а просто існується, доки не витяг зі свого споду те, що складало його сутність...

Так, розумію, що пишу ще заплутаніше, ніж сюжет цієї невеликої книги)) Але у Вайнонена (й перекладача!) значно ліпше вийшло розказати словами те, що зазвичай лише відчувається. Зокрема, потреба в чомусь незнаному, але важливому. Материнське розуміння ще не проявленої сутності своєї дитини. Єднання двох тіл, яке годі назвати словом "секс", бо це щось значно, значно більше. Мовчання галок — воно в книзі аж дзвенить тишею, в якій є все. Й момент перетворення людини на бога...

Переклад із фінської Юрія Зуба, вид. "Комора", 2018

28.09.20

Ніна Брокманн, Еллен Сантеккен Дал "Книга для дівчат. Посібник зі статевого дозрівання від Еллен і Ніни" / Ellen Støkken Dahl, Nina Brochmann - Jenteboka: Ellen og Ninas guide til puberteten



Як я шкодую, що у свої 12 років нічого подібного прочитати не могла! Скількох травм вдалося б уникнути, скільком стресам просто не було би місця в моєму, тоді ще зовсім дитячому світі, й наскільки іншою людиною змогла б вирости тодішня я! 

Напевне, нема потреби розказувати, яким було в колишньому союзі статеве виховання дітей. Параграфи про органи розмноження людини давалися на самостійне вивчення у 8-му класі (якщо не помиляюся), про такі етапи дорослішання, як місячні, полюції, ріст волосся, грудей тощо, дізнавалися зазвичай за фактом їх появи в житті дитини (для багатьох, у тому числі й мене, це було дуже неочікувано й дуже страшно!), а про секс годі й говорити — вулиця й однолітки, більше ніяк! Я досі пам'ятаю ту останню парту й той зошит-чернетку, на яких моя подруга в деталях малювала мені те, що побачила в щілину дверей, підглядаючи за батьками. Ні-ні, ви не так зрозуміли: батьки не робили цього, вони разом із сусідами на єдиному відеомагнітофоні в околиці дивилися кимось привезене "звідти" порно! Чи багато розумних і корисних речей ми могли дізнатися таким чином? Отож!

Зате в сучасних дітлахів і підлітків нині є ціла полиця книг, із яких можна дізнатися про всі ці речі: і коли тобі лише п'ять, і коли вже п'ятнадцять. Нещодавно вона поповнилася унікальним у своєму роді виданням — "Книгою для дівчат" уже відомих українським читачам лікарок-блоґерок із Норвегії Ніни Брокманн і Еллен Сантеккен Дал.

Звісно, в ній ідеться насамперед про фізіологічні особливості дозрівання: ріст грудей, появу додаткового волосся на тілі й менструацію. Це очевидні речі, й не вони роблять цю книгу особливою. Її унікальність полягає в тому, що авторки розповідають не лише про це. Є ще багато проблем, із якими стикаються дівчата в пору дорослішання, — зокрема психічних, емоційних, соціальних. І про них зазвичай ніхто ніколи не говорить, бо ж навіщо? Дякуйте вже й за те, що пояснили, як і коли користуватися прокладками чи тампонами!

Еллен та Ніна натомість відверто говорять і про багато іншого. Наприклад, про мастурбацію. Чомусь для хлопчиків це заняття вважається нормою: про нього не соромляться говорити, ба навіть вихвалятися, вважається, що без достатнього досвіду мастурбації не варто починати статеві стосунки. А коли в чоловіка тривалий час відсутні стосунки із жінкою, йому навіть наполегливо рекомендують зайнятися самозадоволенням і зняти напругу, чи не так? Натомість для дівчат і жінок мастурбація — це досі щось непристойне й навіть ганебне, попри те що практично всі з нас мають подібний досвід. Особливо гострою є ця потреба у підлітків, коли контролювати гормональну зливу практично неможливо. Це — нормально й корисно, й у цій книзі читачки знайдуть не лише підтвердження цьому, а й докладні "інструкції", як це робити.

Тут також є інструкції щодо того, як зробити перший крок, коли тобі подобається інша людина (причому незалежно, хлопець чи дівчина). Заговорити першою чи ні? Може, запропонувати сходити в кіно? Чи ліпше покататися на велику? А якщо він схоче поцілувати, як це зробити правильно? А коли ні — чи варто першій узяти його за руку й пригорнутися? А якщо він відштовхне й розсміється? Це ж кінець світу! Чи ні? Смішні проблеми, чи не так? Але тільки не для підлітків.

А от підлітковий секс уже не смішний і для дорослих. І як голосно ми не кричали б, що не годиться, бо рано, вони все одно це роблять. Тож чи не ліпше дати дівчатам якомога більше інформації про те, коли варто погоджуватися, а коли відмовити. Про те, що кожна з них має право сказати "ні", що мають бути чіткі межі, переходити які можуть лише обрані, й головне — що відмовляти потрібно, й ніхто не має тебе засуджувати ані за те, що ти "дала", ані за те, що "не дала". 

Як, утім, і за те, що ти часом лютуєш і сердишся, а не тихо й ображено хлипаєш у кутку, як личить "справжній дівчинці" (це ж саме, тільки в дзеркальному варіанті, стосується й хлопців). І за те, що тобі подобається не отой спортивний красень, а... подруга з тенісної секції. Й за те, що ти не відповідаєш нав'язливим стандартам із інстаґрама, а зручно почуваєшся в неідеальному тілі з неідеальними зачіскою та макіяжем...

Ця книга — про багато що, і я, доросла жінка, теж мимохіть зробила кілька відкриттів, чесно. Текст написано легко й дотепно, тож він не викликає відчуття сорому (бо чогось досі саме з ним пов'язуються розмови про вагіну, клітор, виділення з піхви й секс). Неймовірні ілюстрації дуже прикольно ілюструють усе-усе до найменших дрібниць, але знову ж таки без отого відчуття "фуууу". А ще я її обов'язково даруватиму племінницям, хрещеницям і навіть донькам подруг, бо, як виявилося, не всі мами зважуються купити своїй дитині книгу "про це". Прикро...

Ілюстрації Магниль Вінснес, переклад із норвезької Ангеліни Колодніцької, вид. BookChef, 2020

30.08.20

Мохсін Хамід "Утеча на Захід" / Mohsin Hamid - Exit West

Цю книгу з нашої редакційної полички я обрала за її розмір. Збиралася у відпустку, знала, що часу на читання багато не буде, а валіза має бути не надто тяжкою (наскільки це можливо, коли їдеш кудись із дитиною й купою гостинців))), тож вибір впав на "Утечу на Захід" (220 сторінок і яскрава обкладинка — саме те, що потрібно)))

Однак насправді книга виявилася великою — за наповненістю сенсами й емоціями, місцями й думками, коханням і тим, що існує поза ним. 

Події відбуваються в безіменному східному місті, в якому йде війна. Спочатку вона особливо нікого не зачіпає: люди ходять на роботу й навчання, розважаються, планують майбутнє (ми, українці, щось таке, на жаль, теж переживаємо). Однак потім вона підходить упритул і змушує шукати шлях для втечі...

На фоні цих глобальних подій відбувається ще одна — не менш глобальна: зустрічаються двоє, які стають одним цілим. Молоді й такі різні, вони старанно шукають спільну мову, точки дотику й те, чим можна було би поступитися, аби себе не зрадити й коханого(у) не змусити робити це. Особливо цікавий тут образ дівчини. Надья ходить в чорній широкій накидці з покритою головою, хоча під нею — звичайні футболка з джинсами. Вона їздить на мотоциклі й мешкає сама, винаймаючи квартирку. Однак у мусульманському світі безпечніше маскуватися...

...Зрештою, все стає настільки погано, що люди мусять утікати з міста. Й тут вплітається містика — неймовірно органічно! Двері, як відчиняються в різних місцях світу, запросто можуть перенести в якесь інше місце. Й от люди починають мандрувати, втікаючи хто від чого (причини різні). Проте часто насправді вони втікають від себе. Це — ще одна тема книги, яка мене зачепила. Бо можна бути нещасним у великому будинку в пригороді Лондона і щасливим — у пустелі з мінімум найнеобхіднішого. Бо неважливо, де ти, головне — як ти почуваєшся й хто поруч із тобою.

...Звісно, це все призвело до засилля нелегальних мігрантів у багатих країнах. Теж актуальна й глобальна тема. Як нативи сприймають їх, а вони — місцевих, докладно описано на цих самих 200 сторінках. Тут же наведено нібито логічне рішення, яке здатне призвести до асиміляції чужинців і забезпечення їх роботою, житлом, соціальними гарантіями. Проте це не робить щасливими наших героїв, оскільки...

...Далі не буде. І так надто багато спойлерів у цьому невеликому відгуку на невелику книжку. Яка варта великої уваги, повірте.

Переклад із англійської Наталії Мочалової, вид BookChef, 2019

Донна Джексон Наказава "Янголи чи вбивці? Клітини, які змінюють медицину" / Donna Jackson Nakazawa - The Angel and the Assassin: The Tiny Brain Cell That Changed the Course of Medicine

На позір це книга про медичне відкриття. В анотації так і написано: йдеться про мікроглію — крихітні клітини, на які зазвичай не надто зважали медики й біологи. Аж доки не з’ясували, що ці клітини, активуючись для  виконання своїх основних завдань: прибирання відмерлих клітин й допомоги імунітету, — можуть значно нашкодити своєму власнику. Психологічні проблеми, когнітивні порушення, автоімунні недуги — часто це все наслідок неправильної роботи клітин мікроглії, які з янголів перетворюється на вбивць.

Однак насправді книга не лише про медицину. Вона про багато дуже й дуже важливих речей, нібито не дотичних до біології, які, проте, впливають на здоров’я кожного з нас. Авторка підіймає багато проблемних питань, які змусили мене подивитися на деякі речі під зовсім іншим кутом, дещо переоцінити, а щось і взагалі викинути з життя (принаймні постаратися це зробити).

Загальновідомо, що до багатьох фізичних хвороб призводять психологічні причини. Однак у нашому суспільстві про це говорити не можна! Чомусь бути хворим фізично — пристойно, а психологічно — ні. Стигматизація психологічного нездужання призводить до того, що про будь-які його прояви, як-от апатію, хронічний стрес, емоційне вигорання, депресивні розлади, люди воліють мовчати. Ліпше приховувати такі проблеми, ніж дозволити іншим вважати тебе ненормальним. Таким чином, ці невеликі спочатку порушення мають серйозні наслідки.

Статистично доведено, що найчастіше від психологічних порушень страждають жінки. Вони настільки зосереджені на тому, аби забезпечити добробут (у тому числі й психологічний) дітей і чоловіка, а часто — й усієї великої родини, що піддають себе надмірному емоційному й стресовому впливу. Відчуття нікчемності, провини від того, що ти не здатна забезпечити свою дитину всім, безсоння — це вже ознаки психологічного розладу. Хто у нас на них зважає? А найгірше те, що такі жінки не дозволяють навіть собі самим визнати: у мене є проблема. То як і хто має нам допомогти, якщо не ми самі? Отож...

Крім того, нині потрібно враховувати тиск соціальних мереж і показово щасливого життя. Це все викликає токсичне отруєння, особливо в підлітків (здебільшого в дівчат — теж статистика). Постійні й наполегливі підказки, як має виглядати тіло, які гендерні ролі мають виконувати дівчата, як чинити в тій чи іншій ситуації, аби тебе любили, поважали й заміж покликали, — це ніщо інше, як психологічне зґвалтування. І його дедалі більшає... Ніхто не відміняв і сексуального домагання — як у реалі, так і у віртуалі. До того ж з усіма стресами дівчата мають впоратися самі — у сучасному суспільстві, як правило, бракує розуміння та підтримки в сім’ї, адже ми всі дуже й дуже зайняті власними проблемами, з якими мусимо впоратися самотужки. Хлопці також, звісно,  страждають — соціальні вимоги щодо успішності й маскулінності ніхто не відміняв. Проте їх це зачіпає все-таки менше.

Коротко кажучи (хоча коротко вже не виходить)), оце-от все шалено впливає на фізичне здоров’я. Бо стрес — це адреналін. Адреналін одразу активізує імунітет (а раптом вас вкусить вовк, від якого ви наразі втікаєте, й треба бігом від бактерій, вірусів тощо позбавлятися?). Імунітет своєю чергою робить свою роботу й активізує мікроглію. А вона старанно включається в роботу, знищуючи в тому числі й синапси клітин головного мозку... Здається, коротко все-таки вийшло викласти механізм, описаний в книзі))) А докладніше й науковіше про нейроімунологію ліпше розкаже Донна Джексон Наказава.  

У книзі, крім згаданого, йдеться про методи лікування психічних розладів, деменції (хвороби Альцгеймера) посередництвом впливу на мікроглію. Докладно розповідається про методи нейрофітбеку — це коли мозок "тренують" не стресувати, а працювати іншими своїми клітинами (якось так))). Розвінчується усталене твердження про гематоенцефалічний бар’єр: уже доведено, що лімфосудини пропускають у мозок клітини, що відповідають за імунітет. І ще багато всякого-різного цікавого, викладеного доступно й науково водночас.

Переклад із англійської Лесі Бідочко, вид. BookChef, 2020.