Наталія Гурницька "Мелодія кави у тональності кардамону"

Таки вирішила прочитати книгу, про яку багато читала (перепрошую за тавтологію). Спонукали мене до цього два абсолютно протилежні відгуки, які потрапили на очі практично одночасно. Але постараюся відсторонитися від чужих вражень і поділитися своїми.

Отже, сюжет. (Сподіваюся, всі, хто мав, уже роман прочитали, бо дещо спойлеритиму.) Він – багатий, знатний, підстаркуватий і одружений. Вона – бідна, простолюдинка, юна й невинна. Вони, як відомо, не пара, не пара, не пара. Але у нах, звісно, любов. Звісно, взаємна, пристрасна, яка змітає всі перепони. А перепон багато, бо ж "що скажуть люди"? Та ще й ті, з 19-го століття, тобто затуркані соціальними, релігійними й іншими умовностями? Люди, звісно ж, кажуть: аяяяй! Так не можна, то ж нечемно! Але потім виявляється, що можна по-всякому, аби лишень ніхто не знав. Тобто, вдається брехати гарно – все можна, не вдається – позор тобі і стидоба на всю твою родину.

Головна героїня й бреше. Старанно і, насамперед, собі, повсякчас намагаючись переконатти себе, що вона не така(я), вона чекає... Втім, чого вона чекала, бідна дівчина й сама не знала. Так само,  як не знала й того, чого хоче. Зате точно знала, чого не хоче, і я скажу вам по секрету: всього! Коханий поруч? Не хоче! Проганяє й відштовхує. Немає? Не хоче розлуки, чекає й виглядає. Прийшов? Знову не хоче його поруч. І так стоп’ятсот разів за книгу. Зате дуже хотіла виглядати респектабельно в очах інших – не шльондрою, якою, як не крути, таки була, а просто нещасною дівчиною, яка ж просто кохає! Нібито кохання виправдовує все (ех, якби ж то так було в житті). Тобто спати з одруженим чоловіком, приймати від нього дорогі подарунки, жити на його утриманні – то для Анни не виглядало неподобаством, а коли її брат цього не зрозумів, образилася на нього, бо ж – як так? Вона ж кохає!

Загалом, головна героїня мене дратувала. Насамперед, своєю якоюсь дитячою глупотою. От хоч-не-хоч, а ще одна попсова російська пісенька в голову лізе: в голові ні бум-бум... Втім, сам закоханий шляхтич називав її ніяк не інакше, як "дівчинка моя нерозумна" або ж і прямолінійніше – "молода та дурна" і т. п., до того ж регулярно. Навіть коли вони вже одружилися. Так-так, за всіма законами жанру любовного роману, вони зрештою одружилися, за трагічних обставин, звісно, але як же інакше? І навіть не жили довго та щасливо, бо знову ж – закони жанру взяли верх, а в кінці книги читачки мають можливість поридати від горя та розчулення.

От щодо емоцій, то авторка їх таки виписує докладно і скрупульозно. Часом, як на мене, аж надто скрупульозно, скочуючись до численних повторів одного й того самого: він мене любить? точно любить? невже він мене любить? то таки любить? а може, він мене любить? та він мене, мабуть, таки любить? невже любить? Розумію, що дівчисько саме так і міркувало, постійно про це думаючи (сама була дівчиськом, навіть закоханим, тож знаю точно й вірю авторці))), але ж читати й перечитувати постійно ці потоки свідомості важко. Важко далися до мого розуміння й деякі інші речі. Наприклад, юна вагітна коханка прийшла до свого коханого додому в розпачі й застала там його дружину. Що має відчувати вона в такій ситуації? Так-так, все оте, про що ви подумали, але разом із тим їй іще вдається й роздивитися прискіпливо одяг, прикраси, зачіску, вираз обличчя суперниці тощо, та ще й позахоплюватися тим, яка вона класна, що мало б вказувати, напевно, на благородство героїні. Хоча яке там благородство – спати з одруженим чоловіком? Але ж вона не винна, то  – кохання...

Так, треба зупинятися, бо рознесу книгу на дрантя (чогось критика мене аж надто надихає: от Доляк якось сподвигла на таке, Клименко, навіть Кідрук)) А насправді ж роман для українських поціновувачів такого жанру – знахідка: не все ж про закордонних графів та їх коханок читати. До того ж, крім сюжету, в книзі є багато спроб зануритися у психологію героїв, описати тогочасний Львів (хоча, крім назв вулиць, я нічого цікавого не знайшла), побут, жіноче вбрання (от цього, якраз, достатньо), навіть історичні факти – вони, як на мене, дещо притягнуті за вуха, зважаючи на загальну стилістику книги, але це те, про що мені було справді цікаво дізнатися. Крім того, роман має цікаву, тонко продуману музичну форму, котра підсилює запашну назву книги. До того ж написаний гарною грамотною українською, що вже – великий плюс (щоправда, що таке форма родового заперечного відмінка, ані автор, ані редактори не знають, на жаль).

Тож дозволю собі наступити на горло власній пісні й дати невеличку пораду: менше читайте чужих відгуків, а більше – книг)))

Вид. "Клуб Сімейного Дозвілля", 2014

Бред Стоун "Продається все: Джефф Безос і ера Amazon"/Brad Stone - The Everything Store: Jeff Bezos and the Age of Amazon

Зізнаюся: рідко й мало читаю нехудожню літературу. Нагальна потреба для цього виникає рідко, а період внутрішньої потреби почитати "щось вумне" вже минув. Чи ще не настав?))) Втім, останнім часом через мої руки пройшло кілька таких книг, що є дивним для мене сьогоднішньої. Певно, тому й сприйняла їх деще не так, як, скажімо, на це розраховували автори (як я думаю))).

Отже, історія побудови імперії Amazon її засновником Джеффом Безосом. Книга, вочевидь, мала на меті не лише ознайомити читача з історією створення всесвітньовідомого сайту Amazon, а й спонукати до подібних подвигів інших упертих та цілеспрямованих. Але у мене викликала лише реакцію: та ну його в пень... Видно, не стати мені мільярдером, як Безос))) Але присвятити все своє життя одній-єдиній справі – без хобі, інших захоплень чи вихідних – я не змогла б. Дивно, що у Безоса при всьому цьому родина є, до того ж, хороша, якщо вірити авторові.

От автор якраз розчарував: багацько зайвих, як на мене, деталей, повторів, якихось куцих цитат, лівих описів. Хоча місцями дещо навіть веселило: як-от ситуація, коли купа співробітників складу з біноклями бігає величезним приміщенням у пошуку ящика... рожевих покемонів)))

Власне, книга непогана. Просто не в ті руки потрапила. А власниця цих "не тих" рук погоджується з вердиктом більшості коментаторів на Goodreads: нізащо не піду працювати в Amazon! Хоча мені, втім, це й не світить))

Вид. "Наш формат", 2016

Вільям-Сомерсет Моем "Театр"/William Somerset Maugham - Theatre

Якщо Шекспір вважав театром весь світ, то головна героїня цього роману перетворила на театр все своє життя. Геніальна, на думку багатьох, актриса, вона була такою не лише на сцені, а завжди — і грала насправді так геніально, що сама щиро собі вірила. Хоча в іншому щирості у неї, здається, ніколи й не було: ані в почуттях до чоловіка, ані в любові до сина. Що ж дивного, що й світське товариство та найближчих, здавалося, друзів вона також сприймала як елементи мізансцен, котрі можна просто використовувати. І використовувала — чому б і ні? А от коли її саму використали, геніальна акторка цього і не завважила. Навпаки: так щиро повірила й у почуття молодого коханця, й у свою пристрасть, що, чи не перший і єдиний раз за все своє життя, перестала грати і почала відчувати справжні емоції, які не піддавалися її контролю. Але тут сталося щось парадоксальне: усі, хто її знав, сказали, що цього разу вона... переграє.

Зрештою, так і не зрозумівши, що з нею не так, жінка довела свій егоїзм до мистецького ідеалу, пояснивши собі, що, виявляється, таки насправді весь світ — театр, й усі в ньому грають свої ролі. Просто вона це робить найгеніальніше...

п.с. Перепрошую за мимовільний спойлер, щось Моем мене на них повсякчас надихає))

п.п.с. Моем — таки геніальний))

Лорен Грофф "Долі та фурії"/Lauren Groff - Fates and Furies

Книга торік стала одним із найбільших відкриттів американської літератури — очолила топ-10 сайту Amazon, стала бестселлером New York Times, фіналістом National Boock Awards і т. д. і т. п. Словом, так і просилася на те, аби я після прочитання могла сказати: фе, ну і що в ній такого? Але мене роман обламав, бо, як на мене, він вартий усіх тих відзнак і всього того гаму навколо нього.

Отже, в основі сюжетної лінії книги — історія одного кохання. Щасливого, а не того, про яке ви подумали. Юні герої закохуються один в одного чи не з першого погляду і довго живуть у любові та злагоді. Але чого вартують оті любов і злагода? Яких зусиль? Чим кожен із пожружжя має й може пожертвувати, аби шлюб удався, аби кохана людина була щасливою? А що вирішить приховати від усіх і навіть від самого себе?

Те, про що мовчать герої, дізнається читач. За допомогою авторки, звісно, яка постійно перекидає його то в минуле, то в майбутнє, занурює то у психологію чоловіка, то — жінки, дражнить, коли вдає, ніби всі карти вже розкрито, а потім видає такий сюжетний фінт, що у читача дух перехоплює (ну, принаймні зі мною таке пару разів трапилося). Можна було б сказати, що Грофф глибоко занурюється у психологію своїх героїв, якби не було відчуття, що вона легко ковзає по найпотаємніших закапелках їхніх душ, витягуючи на поврехню лише найзнаковіші випадки. Деякі з них ми можемо роздивитися з різних боків і під різним кутом зору — як ото дві, зовсім різні, сторони у монети, ніби-то одного цілісного предмета.

Окрім отих загальних фраз про стосунки, якими я тут захопилася, можу сказати, що в книзі гарно виписані: тема жіночої самопожертви у шлюбі, тема пошуків власного покликання, тема творчості, тема сексу (у тому числі й гомосексуальних почуттів), тема материнської нелюбові, тема дитячих травм, які відбиваються на усьому подальшому житті людини, тема помсти і прощення, тема грошей... Ну, і ще багато чого такого, що спонукає замислитися — саме це у книгах я і люблю найбільше.

Переклад Ольги Захарченко, вид. "Наш формат", 2016

Наріне Абгарян "Манюня"/Наринэ Абгарян "Манюня"

Це книга про дітей, але для дорослих — тих, хто пам’ятає себе дитиною, чи ж хоче згадати себе таким, чи й навіть повернутися у дитинство, наповнене пригодами, капостями, незрозумілими речами й щоденним щастям, навіть якщо воно полягає в уникненні покарання від важкої руки Ба.

Ба — єврейська бабуся, яку можна безкінечно цитувати. Манюня — це її онучка, котру вона, як справжня єврейська бабуся, відвоювала у невістки й виховує сама (з сином, але то може не рахуватися).

Ще у книзі є багатодітна вірменська родина авторки цього автобіографічного твору, сама авторка — подружка Манюні, ще є невеличке вірменське містечко, прекрасні гори й так майстерно виписана тогочасна радянська дійсність, що я раз по раз пірнала у своє дитинство, спогади накривали мене з головою, аж хотілося теж записувати їх, як Наріне.

Книгу не варто читати у людних місцях. Бо ж коли ти починаєш реготати у метро в годину пік, то люди дивляться на тебе, як на божевільну. І ночами її теж не варто читати, аби реготом не розбутити рідних. А сміятися, часом до сліз, читачеві "Манюні" доводиться часто. 

Легка, жива, яскрава, написана смачною мовою, наповнена сонцем і любов’ю до людей — це, може, й звучить, як типовий набір хвалебних штампів, але чесно характеризує книгу. Я дуже рідко раджу книги читацькому загалу, оскільки вважаю, що "книг для усіх" практично не буває. Але "Манюня" — це виняток. Тож раджу читати її усім))

Юрій Винничук "Діви ночі"

Почну з камінаута: Винничука читала геть мало. Здавалося б, навпаки: мені, тодішній аспірантці з сучукрліту, треба було б чи не напам'ять вивчити твори одного з  найяскравіших представників тодішнього укрсучліту, але якось не склалося. Спочатку мене захимерила химерна "Мальва Ланда" (до речі, а чи не перечитати роман свіжим оком?), потім — іще щось... Торік повелася на "Танго смерті" і, як годиться, коли очікуєш чогось аж такого, трошки розчарувалася...

За "Діви ночі" взялася майже випадково — книга просто потрапила під руку. І знову — не зрослося. Особливо "не пішла" перша частина роману, написана на початку 90-их: це той випадок, коли певні речі треба робити вчасно, у тому числі й читати певні книги. Якби про оту радянську проституцію й партійні оргії довелося читати тоді, в 90-ті, книга сприйнялася б як одкровення. А зараз — як банальність, бо ще й не таке бачили ж.

Друга частина роману була написана років через 10, і це дуже відчувається. Може, таки ще й у письменницькій майстерності, яка зросла, справа, бо хоч герої ті ж самі, події схожі, але читалося набагато легше й захопило більше.

Утім, попри все, придивляюся до "Аптекаря". Варто?))

Ю Несбьо "Таргани"/Jo Nesbø - Kakerlakkene

Почитати щось від цього скандинавського майстра детективів порадили після мого захопленого відгуку про одну з книг Жана-Крістофа Гранже. Я аж бігом побігла шукати Несбьо, ще швидше взялася за читання і, як часто буває із завищеними очікуваннями, трошки обламалася.

Ні, детектив хороший. І Норвегія — батьківщина головного героя, і Таїланд, де відбуваються події, описані живо й гарно — ну чисто тобі на екскурсію з’їздила (один із плюсів роману). Сюжет також заплутаний і важкопередбачуваний. Герої характерні й досить нешаблонні (хоча образ детектива-невдахи-алкоголіка, який всіх переграв, — то вже класика, як на мене). Але мені дуже не вистачало психологізму, яким захопили і Гранже, і Флінн, бо ж не сюжетом єдиним... Ну, люблю я покорпатися в головах убивць і збоченців, що зробиш))) Тож чи продовжу відслідковувати пригоди того детектива-алкоголіка, не знаю))

Ірен Роздобудько "Арсен"

Давненько книги не викликали у мене такого відчуття повного занурення у дитинство, як оця пригодницька підліткова повість. Вибрана практично наосліп, книга вияивлася чудовою знахідкою, якою дуже хочеться поділитися з кимось. Шкода, що моєму синові до неї треба ще трошки підрости...

Але розповім про все по-порядку.

По-перше, головний герой — хлопчик-підліток, який мріє про таємниці, скарби, пригоди, переше кохання і, звісно, отримує все це.

По-друге, у книзі — цікава історія, пов’язана з предками, гарно показано взаємозв’язок між поколіннями, між родичами, навіть якщо між ними ціле століття, яскраво ілюструється думка про те, що всі ми — чиєсь продовження і що родове дерево — це не просто нудне шкільне завдання.

По-третє, у книзі таке розкішне літо із зорями, травами, деревами, сонцем, лісом, що його, здається, можна торкнутися й відчути на дотик і запах! А ще — сільське життя зі своїми правилами й законами, із якими я виросла.

По-четверте, піднято проблему розлучення батьків і їх стосунків із дітьми — складну, неоднозначну, але таку важливу, а також можливий шлях до її вирішення.

І по-п’яте, мова, якою написано твір, — легка, гарна, одним словом, роздобудьківська...

Повторюся, що книгу хочеться радити прочитати. Отож, раджу)))

Вид. "Грані-Т", 2012

Елеонора Раткевич "Тае еккейр!"/Элеонора Раткевич - Таэ эккейр!

Колеги-філологи, це — якийсь філологічний екстаз, а не книга))) І не лише у вишуканому володінні російською мовою цієї латвійської авторки справа (хоча свого часу її трилогія "Дерев’яний меч" мене саме цим вразила), а передусім у тому, як вона сформувала ельфійську мову: там така фонетка! така граматика! стільки цікавезних і прекрасних філологічних нюансів! А наприкінці ще є цілий екскурс вченого гнома у порівняльне мовознавство ельфійської, гномської та людських мов)))

Але не лише цим книга викликала моє щире захоплення. Люблю Раткевич насамперед за глибину її книг. Нібито фентезі, нібито нічого серйозного такий жанр розказати не може — просто чтиво для проведення часу, от і все, — а насправді багато чого починаєш бачити по-іншому. І коли "Парадокси Молодшого Патріарха" змусили замислитися над поняттями добра і зла, то ця перша книга найліського циклу — над тим, як важко і як важливо нам шукати порозуміння один з одним. І неважливо, це ельф і людина, чи дває ельфів, чи ж двоє людей. Непорозумітися набагато легше, аніж спробувати, постаратися влізти в шкіру іншого і стати багатшим на цілий світ.

Ще одна думка зачепила мене. Це — питання смерті. Чи зникаємо ми, вмираючи? Чи залишаємося з тими, хто нас любить, хто пам’ятає, хто бачить нас у речах, вчинках, спогадах? То — ми чи просто "ніщо"? А безсмертя може дати лише живе тіло чи ще щось? 

Люблю книги, які викликають стільки запитань...

Роман Іваничук "Орда"

Соромно зізнатися, але я відносно нещодавно розпочала знайомство з творчістю Романа Іваничука.  Не повторюйте моїх помилок, бо й автор, і його твори варті бути прочитаними мільйонами українців задля: 1) заповнення білих плям у наших знаннях історії України; 2) усвідомлення себе частиною української нації (народу, етносу) зі складною історією та своєрідною ментальністю; 3) розуміння того, чому ми саме такі, якими є, і чому живемо саме так, а не інакше.

Ні-ні, з приводу пункту 3 я не перегнула палиці — я прочитала "Орду".

"Орда" — це не історичний роман. Це — роман-притча (або ж роман-містерія), у якому на тлі історичної події (спалення Батурина) та на прикладі пошуків істини священиком Єпіфанієм показано основні причини отого багатосторічного хилитання України в пошуках свого місця у світі. 

Багато болючого пише Іваничук про нас, українців. Оте бажання жити в спокої та комфорті, не напружуючись і не жертвуючи нічим, а йдучи до цього найкоротшою дорогою; ота готовність багатьох (а, поклавши руку на серце, визнаємо, що так воно і є) зрадити ближнього заради власних не тільки виживання, а й вигоди; ота споконвічна лінь до творення чогось більшого, ніж власний хутір; та нездатність домовлятися, ділити владу, йти разом до однієї мети, а не тягти в різні боки — хіба нині ми цього всього не бачимо? 300 років минуло від описаних у романі часів,  а віз і нині там.

Багато болючого і справедливого пише автор також і про москалів — ворогів України як тоді, так (як з’ясувалося через 25 років після написання роману) і зараз. Дивно було читати розмірковування москаля, нібито прихильного до України (тут без цитати не обійтися):

"— ...Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен... Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра нам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному люду інколи здається, що недокрадене у вас добро — ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.

— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?
— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?
— Від кого?
— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.
— Чорніша, ніж ваша?
— Исчадие ада!"

Довелося кільки разів перевіряти  дату написання "Орди", бо настільки точно й чітко цей та інші моменти описують стан сьогоднішніх стосунків зі "старшим братом", що не можна не захопитися прозірливістю Іваничука. 

Цікавий образ карликової слободи — така собі пародія на Радянський Союз, де всіх намагалися зробити рівними, але не за вищістю духу чи величиною достатку, а за їх малістю.

Цікава суперечка про релігії: питомо українську язичницьку й насаджену християнську.

Цікаве протиставлення Єпіфанія як носія Духу та Сивого козака як носія Сили.

Боляче було читати про тисячі козаків, які склали свої голови не на благо розбудови України, а на спорудженні Петербурга.Ще болячіше було згадувати тих гігантів мислі, яких перевезли до Росії і які, як і козаки, теж склали свої голови, щоправда, будуючи не камінні стіни імперії, а духовні.

Але найприкріше було те, що й сьогодні ті небагато справжніх козаків не можуть підняти та повести за собою народ, а особливо його керманичів. Бо народ не хоче... Чи не може... Чи просто не здатен...

І ще один плюс має книга: її хочеться (а часом навіть треба) цитувати й перечитувати.

***

Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!

Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, взяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами...

Вашим предками не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули не властиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духу, не знаючи нижчого. 

Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

Бо малорос — це не поневолений українець, а скалічений духовно покруч, прислужник, зрадник зі зниклою пам’яттю.

Отож не знаходив істини народ, не дозрів до думки, що воля на одній шаблі втриматися не може.

Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові.

Ми любимо більш мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їх героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.

...що ж то ви за такий народ боязкий, хохли, що тільки одного можете послати на жертовник, а самі ховаєтесь, шкуру свою рятуєте і потайки в душі пишаєтеся своїми мучениками?

...набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім...

У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах…

 Хохли ж уперті, коли збираються докупи.

...стан блаженної приборканості...

Може, цим спокутуєш свою провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєї совісті.

...Що відсутність власної корони породжувала надмірну повагу до неї, і тому витворилося у нас рабське прагнення чужої коронованої влади?

Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема...

Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні: «Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі — худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче, ніж тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов — усе віддасте за смачне пійло в коритах!».

Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"/Jean-Christophe Grangé - Le Passager

Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені  спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...

Дара Корній "Зворотний бік Світла"

Чи можете ви уявити собі, яким має бути українське фентезі? От я тепер не тільки уявити можу, а й точно знаю, яким, — як у трилогії Дари Корній, першу книгу якої я нещодавно із задоволенням прочитала. Сварог, Білобог і Чорнобог й тотальне поклоніння Сонцю — що ще треба, аби захопити мою душу язичниці? Хіба що цікавий заплутаний сюжет (а він тут є) й обіцянка продовження (на мене чекають іще дві книги цієї серії).

Зізнаюся: знайомство з творчістю авторки у мене якось не складалося. То "Гонихмарник" розчарував, то інша книга не вгодила якимись деталями й не довела до читацького екстазу. У "Зворотному боці Світла" теж було об що спотикнутися, але цього "чогось" так мало й воно таке нікчемне порівняно зі світом, створеним Корній, що я про нього навіть не згадуватиму. Натомість розкажу, якою цікавою буде роман для юних поціновувачок "Сутінок" — така ж молода героїня, з якою трапляються такі ж карколомні пригоди. Але на противагу американській тінейджерці, українській Мальві пощастило, бо ж вона має не просто зжитися з новою реальністю і вижити у ній, а багато чому навчитися — й навчити своїх читачів. І ці знання — про світобудову, про стосунки Світла й Темряви (читай: Добра і Зла) — можуть допомогти зорієнтуватися і в нашому звичайному світі, й нам, звичайним і дуже дорослим людям))

Марина та Сергій Дяченки "Долина совісті"

От сьогодні з колегою якраз зачепили тему, подібну тій, яка підіймається в книзі: що спонукає людей в однакових ситуаціях діяти зовсім по-різному? Виховання? Життєвий досвід? Обставини? Ще щось?

Дяченки дають відповідь не це питання, стверджуючи, що це — совість. Лише вона може дозволити людині або виграти, нашкодивши іншим, або ж втратити найцінніше, зберігши чуже життя. Хоча насправді не все так кардинально ділиться на чорне й біле. Життя головного героя було звичайним (якщо не зважати на його унікальні й далеко не позитивні властивості), аж доки він не зустрів жінки, котра мала такі ж властивості й такі ж можливості. Й отут почалося: і боротьба за свій світ, і прагенння звільнитися від впливу, й проблема вибору — між смертю з чистою совістю чи життям без неї.

Але нам, простим, без фантастичних талантів, людям такий вибір також доводиться робити, й частіше, ніж того хотілося б. І Долину Совісті — не книжну й казкову, а внутрішню, реальну й жорстку — кожен із нас спробує перейти рано чи пізно. Чи перейдемо? Запитала ось себе і задумалась...

Барбара Космовська "Буба"/ Barbara Kosmowska - Buba

Це дуже-дуже тепла книга. У ній теплий гумор, теплі слова, тепла обстановка і теплий-теплий фінал. 

Книга підліткова – про родину, про проблеми, які є в кодній сім’ї, про те, як їх вирішувати і як бути щасливим, попри все.

Автор – викладач літератури позитивізму (виявляється, й така є) із Польщі. І в ньому – позитивізмі тобто – вона тямить)) Посміхатися хочеться вже з перших сторінок роману, і, що б не траплялося в житті героїв, посмішка не зникає – бо ж позитивізм))

Раджу!))

Маркіян Камиш "Сєра"

Маркіян Камиш мені давно імпонує як цікавий ФБ-френд, сталкер-романтик і людина, яка любить моє рідне покинуте Полісся чи не більше за мене саму. Давно хотіла прочитати щось із його книг про Зону, але все ніяк руки не доходили, а ноги не добиралися до місця, де ці книги можна придбати. Тож випадково наткнувшись у його блозі на файл із "Сєрою", подумала: ну хоч щось і хоч так...

Так от: я вдячна випадку за оту випадковість, а автору - за справді чудовий зразок сучасної української літератури! І ще висловлюю прикрість з того, що цієї книги, наскільки я зрозуміла, в книгарнях не знайти, бо вийшла вона самвидавом в невеликому накладі, а читати її нахабно рекомендую. Чому? Спробую пояснити.

По-перше, у ній розповідається про суть лохотронів, серед яких ми живемо. Чи то релігійний проект, чи політичний, чи соціальний - усі вони (ну ок, буду оптимісткою - 99% із них) призначені для чийогось збагачення насамперед, а вже потім - для досягнення інших задекларованих, здебільшого, звісно, благородних, цілей. 

По-друге, у ній підіймається проблема пошуку національної української ідеї. Не лякайтеся, це лише звучить так по-тівішному, але насправді вона - є, і така ж гостра, на жаль, як і чотири роки тому. Герої повісті щиро її шукали. І таки нібито знайшли - нехай і штучну, і за вуха притягнуту, і липову - але підходящу людям. Але, як і все "підходяще людям", їхню ідею зарубали й закопали. Ну навіщо нам те, що може об'єднати націю? 

По-третє, у книзі такі ліси, таке Полісся, таке характерне провінційне життя і така романтика Зони, що часом я просто опинялася вдома, чула звуки і запахи, жила там і тоді...

А по-четверте, написано все це талановито. Дуже талановито. Герої живісінькі, мова - така ж (навіть матюки тут - абсолютно органічні), стиль - легкий, а перехід від гумору до лірики й навпаки, який викликає точнісінко таку емоційну гойдалку, яку я люблю, - ознака неабиякого літературного хисту.

Браво! Давно не отримувала такого кайфу від вперше взятої до рук книги нового для мене автора.