Поліна Жеребцова "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994 - 2004 рр." /Полина Жеребцова - Муравей в стеклянной банке. Чеченские дневники 1994 - 2004 гг.

Я не читала цієї книги, я в ній жила. Я росла разом із дев'ятирічною дівчинкою Поліною, котра почала писати свій щоденник й розповідала в ньому протягом десяти років про те, що тоді відбувалося у Грозному. Я разом із нею закохувалася, розчаровувалась, захоплювалась, вчилася, дружила, боялась... Але найголовніше - я разом із нею пережила війну. Справжню. Страшну. Незрозумілу нікому, крім політиків. Непотрібну нікому. Й досі не закінчену, тому що досі її продовжують переживати жертви, сотні тисяч жертв...

Розповідати про книгу такої сили важко. Хіба що наполегливо, дуже наполегливо радити її читати. Читати всім, незалежно від статі чи віку, від національності чи віросповідання, від політичних та інших поглядів. Читати не лише для того, щоб відчути (не зрозуміти, а саме відчути), що війна, під якими б прапорами й закликами вона не відбувалася, це завжди - Зло. Скорше, читати для того, аби навчитися (або хоча б дізнатися про те, що таке - можливе) залишатися Людиною й Собою за будь-яких обставин. Навіть якщо наколо - війна. Тому що саме те, як ти ставишся до людей, що ти думаєш і чиниш, говорить про тебе як про людину, а не те, чеченець ти чи росіянин, християнин чи мусульманин, багатий чи бідний. Убивали всі: й росіяни, й чечени. Грабували також усі. Обманювали, принижували, знущалися... Але серед них були й ті, котрим байдуже, хто ти за прізвищем-пропискою-грошима, вони лишалися людьми. Шкода лишень, що останні ніколи не опиняються на чолі держави, владних структур, системи... Дуже шкода...

Завдяки цій книзі я багато чого зрозуміла про те, що останній рік відбувається в Донецьку й Луганську, що переживають біженці. Й мені дуже-дуже хочеться вірити, що ми, наша країна - інші, що ми зможемо допомогти їм - нашим полінам із наших грозних...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2015

Каунаське водосховище/Kauno marios

Каунаське водосховище (точніше - море, лит. marios, бо те, що ми називаємо морем, скажімо, Балтійським, лит. - jūra) - найбільше водосховище Литви, його площа - понад 60 гектарів. Утворилося море за рахунок перекриття греблею річки Неман (Nemunas). Тоді, у 1959 році, із затоплених територій було переселено понад 700 сіл та хуторів.

Мальовничі береги, вкриті лісом, острови та затоки належать нині до Регіонального парку Каунаського водосховища. Розводити вогнища, ставити намети, рибалити можна у спеціально відведених місцях, і ці місця - казкові! 

 
Море - це також ідеальне місце для яхт, віндсерфінгу, прогулянок на катерах та човнах.

На території парку розташовано монастир Пажайсліса, яхтклуб, морський порт і пляжі.

І тільки тут я бачила сині береги - каміння та пісок набувають такого кольору завдяки водоростям. Поєднуючись із жовтим лататтям, синій колір створює дивовижне й трохи іншопланетне враження ))

Володимир Диниленко "Тіні в маєтку Тарновських"

Якби повість "Тіні в маєтку Тарновських" треба було охарактеризувати одним словом, я б сказала: вона чесна. Автор чесно говорить про речі, про які ми воліємо мовчати. Й мовчимо. Й не зізнаємося часом навіть собі у тому, що, попри всі зовнішні атрибути щастя (хороша родина, здорова дитина, гарний дім, класна машина, достаток у всьому), захлинаємося від того, що нащасні, нещасні, нещасні... Нещасні, бо... Отут, напевно, у кожного знайдеться своя причина. У героїв повісті - чоловіка та дружини - вона була спільною: вони не кохали одне одного й не відчували сексуального потягу до законної половинки.

Скажете: ну і що тут такого? Так живуть тисячі родин, бо ж кохання й пристрасть - то така штука, яка минає, а от сім'я, дім, діти - це те, що тримає пари разом, і правильно, бо ж інакше - як?

А й справді - як? Як жити далі разом, якщо не хочеться? Як спати разом, якщо не хочеться? Як кохатися, якщо не хочеться? Відповіді на ці питання й шукали герої книги. І знайшли. Але відповіді - й не сподівайтеся навіть! - анітрохи не універсальні! Тож якщо вас мучить щось подібне, то й питання формулювати, й відповіді на них шукати вам доведеться самим. А книга... Книга просто натякає, що так можна - зізнатися собі, що ти - нещаслива (ий) і спробувати щось у цьому житті змінити.

До збірки зі згаданою вище повістю увійшла ще одна - "Сонечко моє, чорне й волохате". Не можу не згадати про неї окремо, бо - класна! Така по-дитячому щира, бо написана від імені підлітка. Така також чесна, бо не натягує маски на героїв, а навпаки, знімає їх. Така місцями смішнюча-смішнюча, а місцями - щемка до сліз. Така мені особисто рідна-радна, бо там є бабуся, котра говорить моєю рідною мовою - прекрасним поліським діалектом. А ще у повісті багато музики, багато сучасності з усіма її плюсами й мінусами, багато підліткових траблів і багато-багато справжньої любові.

Ну, оскільки книга зараз під рукою, я долистала її до післямови, написаної В'ячеславом Шнайдером і чесно мною прочитаної. Зазвичай я люблю читати й перед- і післямови, бо завжди цікаво подивитися на книгу іншим поглядом, який дає можливість побачити щось пропущене, зазирнути глибше, зрозуміти інакше. Але ця післямова - просто якийсь учнівський реферат на тему... Точніше, без теми, проте з дивним висновком, який таки процитую: "Словом, сексуальність - це завжди проблема. ... Але вирішення ніколи не буде безпроблемним!" :))

На мою суб'єктивну й жіночу точку зору, проблема - це повна відсутність сексуальності)) А ви що з цього приводу думаєте?)

Тракай/Trakai. Ч. 2. Фортеця-замок на острові.

Візитівкою Тракаю є, втім, не стільки караїми, про яких я розповідала, скільки фортеця-замок на острові - єдиний острівний замок, що зберігся у Східній Європі. Розташовано його посеред озера Гальве (Голова). Веде до фортеці міст, точніше, два - вони сполучають берег із замком через маленький острівець.

Вигляд замок має неперевершений, а  враження від нього - неймовірні: дух просто перехоплює, здається, що ти потрапив у казку (не знаю, як ви, а я їх у дитинстві прочитала стільки, що казкові місця впізнаю безпомилково)))

У казковому замку мають жити, звісно, принци й королі. Щодо короля, то тут ми стикаємося з одним із історичних парадоксів: Великий князь Вітовт, чиєю резиденцією й був Тракайський замок, так і не дочекався корони, обіцяної імператором Священної Римської імперії Сигізмундом І Люксембургом, який проголосив його королем «Литовського королівства». Князь помер без корони у стінах цієї фортеці у 1430 році. Освячену корону не встигли довезти до Тракайського замку, бо її перехопила польська шляхта. Але це - окрема історія, а от те, що замок належав некоронованому королеві - факт.

Фотрецю почав будувати батько нашого некоронованого короля Кейстут у другій половині 14-го століття. Вітовт уже пізніше добудовував фортецю й спорудив донжон - вежу-житло для себе, що, власне, й перетворило укріплення на замок. Донжон мав шість поверхів, захисний рів, підйомні ворота, внутрішній двір, каплицю, житлові приміщення й велику залу для прийомів. (На фото донжон - ліворуч.)

Потім будо укріплено зовнішні стіни замку, але після Грюнвальдської битви він перетворився виключно на резиденцію Вітовта: з фресками, гобеленами, іншими розкошами. Потім тут зробили в'язницю. А під час війни з Московією у 17-му столітті фортецю було зруйновано й вона занепала: цеглу та каміння розбирали для своїх потреб міщани, й замок майже зник. Але якось комусь із поляків у голову прийшла думка відновити фортецю. Думка ця виношувалася майже сто років. Роботи ж тривали кілька десятиліть протягом 20-го століття, і тепер тут - краса й натовпи захоплених різномовних туристів. Тут же, у великій залі, яка славиться своєю акустикою, проводяться різні концерти. Шкода, що нічого не вдалося послухати. Зате вийшло подивитися: й кам'яну залу, й різьблені трони, й старезні гобелени.

У замку нині розміщено історичний музей - понад двадцять залів старовинностей. У донжоні зібрано експонати, котрі стосуються часів Вітовта. Ось він і сам, красень.

Кольчуги, лати, середньовічна зброя теж вражають. Мене особисто - розміром, бо всі оті речі, а особливо шкіряний чобіток десь 35-го розміру не налізли б мені й на носа)) Дрібнуваті лицарі в ті часи були)))

Від чого очі загорілися й руки зачесалися, то це - від численних скарбів, знайдених під час розкопок: от у цих горщиках і лежали в землі монети.

 Не могла я пройти спокійно повз книги. Хто їх читав? Про що думав? Що відчував?

 З дитинства люблю інсталяції. Тут - караїми й княжі радники.

Сучасні електронні штукенції теж знайшли місце в стінах музею. Оцей дядько на портреті - тривимірне стереозображення, яке повертає голову, слідкуючи за тобою, при цьому змінюється вираз його очей та обличчя. Син був у захваті. А електронний гід розказує про історію фортеці та про етапи її відновлення кількома мовами.

У музейних залах, розташованих в основній фортеці, зібрані експонати, котрі ілюструють блжчу до нас історію - 18 - 19-ті сторіччя. Варто віздначити гарну організацію туристичних потоків: таблички зі стрілочками спрямовують людей у потрібному напрямку, тож штовханини, попри наповненість музею відвідувачами, вдалося уникнути.

Мисливська зала була обладнана грандіозною піччю: отой чан у кутку вміщав у себе літрів зо двісті. Хоч і дрібні були лицарі, але попоїсти, видно, любили)))

Не підозрювала я ніколи, що куріння тютюну може бути мистецтвом. Ні, я не про випускання диму кільцями, а про люльки, які дбайливо зібрані в музеї. Кістяні, з морської піни (хоча камінь із такою романтичною назвою виявився звичайним мінералом), дерев'яні (особливо вишневого дерева, яке тепле й запашне навіть лише на вигляд), фарфорові - ліплені й розписані цілими картинами, металеві - просто похідні монстри-бульбуратори якісь... Очі розбігалися!

Очі не могли зібратися докупи й у залі з печатками. Так шкода, що нині немає моди на особисті печатки! Це ж такий шанс показати свій смак, а то й просто випендритися! А печатки - тож не мобілки, які в усіх - однакові, то ж - штучна робота: з дорогоцінних й напівдорогоцінних каменів, мармуру, скла, металу, кості...

 

Чайнички з підігрівом не нині вигадані, до речі))

А як вам нічний горщик? Чайникові за красою не поступається, еге ж? І тазик із глечиком для вмивання до горщика в комплекті.

Оце дзеркальце з підсвіткю - розміром із долоню. Але ж зручно в ньому сережки вдягати, певно, було. 

Бісер на оцих сумочках настільки дрібний, що його розрізнити у вишивці важко, не те, що взяти в пальці й вишити таку красу!

До залу із сакральними експонатами я нині вас не запрошую - дочекайтеся екскурсії ще однією Тракайською фортецею - на півострові. Ага, й така є, й не менш цікава за острівну)))

От куди нам не вдалося потрапити, то це - до Ужтракісу. Це щось на зразок нашого Софіївського парку, що в Умані. Маєток графа Юзефа Тишкевича, споруджений у 19-му сторіччі, біля нього - парк, прикрашений ставками, мостами, скульптурами. Здається, маєток - на сусідньому острові, але от містка до нього не знайшлося. Зазирнути вдалося лише одним оком, і то - оком об'єктива.