Олексій Чупа "Бомжі Донбасу. Homo profugos"

Ще одна книга, точніше, книжечка, зважаючи на формат та обсяг (це такий собі покетбук на півтори сотні сторіночок) Олексія Чупи просто порвала мене. От рідко зізнаюся в аж таких емоціях від прочитаного, а тут — саме порвала. Власне, не стільки книга, скільки ціла купа підтекстів, думок, ідей і натяків, замішаних у тексті.

Олексій Чупа для мене є одним із найцікавіших сучасних українських атворів. Він уміє без отого випендрювання у прагненні створити щось-таке-постмодерністське-щоб-ніхто-нічого-не-втямив-але-всі-ахнули таки створити. Насамперед, характер. Це я помітила, випадково прочитавши першу книгу автора "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов". Потім було знайомство з його "Акваріумом", котрий буквально не давав спати. А от "Бомжів..." я свідомо пропустила, тому що — Донбас, тому що — 2014 рік, тому що було боляче. Хоча книгу придбала, й вона чемно чекала свого часу для прочитання.

Отож, нарешті про саму книгу. У ній справді йдеться про бомжів. І живуть вони на Донбасі, у рідній авторовій Макіївці. І це важливо, тому що далі твориться міф про те, що саме тут, у цих степах, і була найсправжнісінька Україна (Украйна). Та, яка була сильною і незалежною державою, у якій жили сильні, хоробрі й талановиті люди, яка об’єднувала чужоземців і нікому не підкорялася і яка врешті-решт загинула без сліду, бо — див. перелік причин у першій частині цього речення. Й нападали на ту Украйну як московити, так і львів’яни (про турків та татарів я мовчу, бо ж то само собою зрозуміло), бо ні перші, ні другі не були Україною. І той єдиний спомин про неї, що якимось дивом уцілів, найбанальнішим чином щез. Зник. Немов і не було. Чи й справді не було? Тоді хто ж такі українці (якщо не східняки, й не галичани) і де їх шукати?

Мабуть, у собі. Адже ці четверо бомжів — героїв книги спромоглися ними хоча б частково стати, принаймні вони заговорили чужою для Донбасу мовою. Хоча... У фіналі твору автор цей висновок перекреслює як щось геть божевільне. І, мабуть, так воно і є, бо ж написав книгу Чупа за два роки до війни на Сході України. "Совпадєніє"? Чи пророцтво? А може, просто логічні висновки...

Вид. "Дискурсус", 2014

"Довженко без гриму"

Я вже не раз зізнавалася у своєму скептичному ставленні до біографічних книг, адже впевнена, що ніхто не може описати життя людини таким, яким воно було насправді. Завжди і скрізь є дещиця авторського (а то й автобіографічного) коригування, яка не дасть змоги роздивитися героя книги як реальну особистість, котра жила в реальному світі, була учасником реальних подій й мала реальні думки та емоції. Тому я щиро сподівалася, що збірка листів, спогадів, архівних документів, досліджень якою є, по суті, книга "Довженко без гриму", мене не розчарує.

Насправді цей досить грубий фоліант дав мені змогу не лише глибше ознайомитися з постаттю Олександра Довженка, а й спробувати осмислити умови, в яких мусило творити те покоління українських митців. Тиск, страх, втеча ґрунту з-під ніг, щойно здається, що ти його знайшов, постійний пошук компромісів із собою, з колегами по перу, з партією, з рідними — ой як це тяжко уявити, а як було переживати? Однак якщо ви сподіваєтеся, що я не фекатиму на цю книгу, ви... саме так — помиляєтеся. Певно, та ні — я напевне хочу неможливого, однак і тут мене не полишало відчуття старанного редагування. Ні, не самої книги, а життя Олександра Довженка загалом. Це робили як у реальності, так і на папері — то Юлія Солнцева, котра залишилася розпоряднцицею всіх архівів Довженка і робила з паперами те, що вважала за потрібне; то радянськими дослідниками його творчості, котрим треба було створити черговий образ чергового радянського митця; та й наші сучасники, варто зізнатися, не гребують, аби не домалювати до образу Майстра якихось актуальних на сьогодні рис... Втім, у цій книгі Довженко в будь-якому разі справжніший, ніж у колись прочитаному мною "Режисері" Тура-Коновалова та Замрія, хоча й не такий романтичний.

А Довженко був ой яким романтичним! А часом і вітряним! Бути закоханим одразу у кількох жінок і писати однаково гарні та щемливі листи усім — то таки треба мати ну дуже романтичну душу. Та й не вийшло б із нього такого чуттєвого і чутливого письменника (а мені таки шкода, що він мало книг написав), якби не здатність так щиро захоплюватися. До того ж не лише жінками. Наприклад, із яким захватом спостерігав він за будівництвом Каховської ГЕС, якими титанами йому бачилися люди, котрі там працювали, яким прекрасним мало бути уявлюване ним майбутнє. З не меншим захопленням сприймав він і Сталіна, бо вважав його рятівником та ледь не другом. І щирим було його горе, коли цей "рятівник", він же — тиран помер... А як переживав Майстер знищення України! Саме знищення, і саме так сприймав Довженко те, що відбувалося із його рідною землею. Й не міг тому зарадити...

Власне, мабуть, усе, що варто сказати про цю книгу, поміститься в одне побажання: побільше б таких на наших полицях. Бо хай там як, а того, що нам розказують у школі та що пишуть у підручниках про українських класиків ой як мало! Тому я вдячна своїй читацькій долі за те, що змогла хоча б одним оком зазирнути у Довженка...

п. с. Окрім статей упорядників книги Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, тут використані спогади, листи і статті Олії Солцевої, Петра Масохи, Михайла Сидоркіна, Василя Левіна, Олексія Мішуріна, Віктора Іванова, Тетяни Дерев’янко.

Упорядкування і коментар Віри Агеєвої та Сергія Тримбача, вид. "Комора", 2014

Дмитро Білий "Басаврюк ХХ"

Очікуючи прочитати історію про тих, хто боровся за вільну Україну на початку ХХ століття, натрапила на щось таке, що мені часто-густо нагадувало відому історію про графа Дракулу. Ні, у книзі є волинські ліси та бійці УПА, які намагаються у них вижити, є емігранти, котрі прагнуть допомогти рідній країні, вимушено живучи за кордоном, цебто є реальне історичне тло. Й у нього вплітається нереальна історія про упирів, Храми Жаху й щось таке, що не можна  спіймати й осягнути, зате можна прямо звинувачувати в усіх бідах, які трапляються із людством загалом та Україною зокрема.

Тож якщо ви любите заплутані й захопливі напівдетективні-напівфантастичні історії про таємні організації, невідомі й невидимі сили, родинні перекази, старі садиби та замки, упирів, вовкулаків та іншу нечисть, про мужніх героїв, вродливих дівчат і трошки про кохання — вам сюди. Якщо ж хочете чогось справді історичного — пошукайте іншу книгу.

Вид. "Наш формат", 2014

Джоржджина Говелл "Королева пустелі"/Georgina Howell - Gertrude Bell: Queen of the Desert, Shaper of Nations

Ця книга справила на мене враження монументальності. Чомусь. Читалася довго й подекуди важко, що я пояснювала своєю нелюбов’ю, точніше сказати, незахопленням біографічною літературою. Не знаю, чому, але глибоко в мені живе переконання, що як не старалися б автори подібних книг змалювати особу такою, якою вона була насправді — це неможливо. Бо навіть негативного героя автор так чи інакше починає любити: якщо не дорослого гада, то маленьке і ще невинне дитятко. Ну чи жаліти, що часом призводить до того самого — прикрашання особистості.

Ні, я жодним чином не заперечую того, що Ґертруда Белл була видатною жінкою! Якщо й нині, через сто років, її життя викликає таке захоплення, то важко навіть уявити, що відчували сучасники цієї британки — розумної, освіченої, самостійної, впертої, цілеспрямованої. І незалежної від чоловіків (ну, батько з його мільйонами не рахується)))

До речі, про мільйони. Отут я мимохіть, але по-справжньому заздрила героїні книги. Бо вона займалася тим, про що в дитинстві мріяла я: мандрувати далекими екзотичними країнами і досліджувати археологічні пам’ятки та знахідки. Це насправді було аж таким заповітним бажанням школярки, котра начиталася книг, що далі відгук можете не читати, врахувавши ступінь заздрості, а значить — і необ’єктивності у судженнях)))

Образ Ґертруди Белл, змальований Джорджиною Говелл, не викликав у мене довіри. Ну не могла бути людина з таким сильним характером такою майже ідеальною: чемною зі слугами та підлеглими, люблячою родичів, дбаючою про інтереси всіх і кожного тощо. Подекуди авторка згадує, що Ґертруда то там повелася жорстко з кимось, то тому щось таке сказала. Але потім швиденько-швиденько загладжує негативне враження, яке могло з’явитися у читача, черговою порцією захоплення своєю героїнею.

Проте не Ґертрудою єдиною цінна книга. У ній змальовується значний історичний відтинок часу, який був дуже знаковим для подальшого розвитку світу: остаточний розпад Османської імперії та надання колишнім колоніям можливості для самоідентифікації як держав. Вклад Британії у цей процес описаний дуже докладно, згадані всі ключові особи, котрі брали участь у формуванні державних інституцій та меж країн Близького Сходу, аналізуються їхні кроки й обґрунтовуються рішення. Це все я читала із захопленням захопленої (це зумисна тавтологія)))) історією людини, була вражена колосальною роботою, проведеною авторкою, доки не натрапила на інформацію про наші краї, котру дозволю собі тут процитувати: "Половина всіх євреїв жила в принизливих злиднях на території, яку називали смугою осілості, теперішня Білорусія, Україна та східна частина Польщі. Влітку там була задушлива спека, а взимку — лютий холод, і надзвичайно убогий ґрунт у будь-яку пору року". От, знаєте, видалося, що авторка постійно писала про несприятливі умови життя у пустелях і так перейнялася ними, що бачила подібні труднощі скрізь. Про те, як може змінитися властивість ґрунту в залежності від пори року, я не скажу — не фахівець. Однак як сільська дитина стверджую: якщо картопля на вашому городі росте цього літа, то після зими вона там теж ростиме. Ну, або бурячки...

Ні-ні, почекайте, далі теж цікаво: "Російський уряд не забезпечував охороною своїх сім мільйонів єврейських мешканців, які неодноразово потерпали від погромів і кривавих боєнь під час анти-єврейських заворушень. Деякі з євреїв піднімали повстання, як, наприклад, Троцький, а сотні тисяч з них поїхали шукати нового життя в Америці та Західній Європі". Так отож, усе оте, що пов’язане з Троцьким та іншими, то єврейське повстання, бо ж були "криваві бойні", а не те, що ми з вами думали...

Власне, якби це потрапило мені на очі десь на початку книги, я її не дочитала б. А так — подужала. Мало того — я ще й фільм подивилася, збоченка така))) Так, звабили мене кінообкладинка і Ніколь Кідман)) Однак більше за все хотіла побачити пустелю і ті прекрасні міста. Їх там трошки, але є. А фільм... Що ж, це ще більша казочка про Ґертруду Белл, аніж книга)))

Переклад Ілони Віннічук, Тетяни Коробкової, вид. "Наш формат", 2016

Катерина Дем’янчук, Вікторія Дунаєва "Легенди Києва"

Байдужим до віммельбухів не може залишитися ніхто, незалежно від віку та літературних вподобань. Перевірено часом і купою людей, аби ви не сумнівалися))) Отож нова книга із серії "Шукай. Мандруй. Фотографуй" у нашій із сином колекції книжок-розглядалок  також, можна сказати, пішла по руках, бо значно відрізняється з-поміж тих, які у нас вже були. По-переше, вона дає можливість ознайомитися з основними історичними місцями та пам’ятками Києва. По-друге, її чудові ілюстрації, на яких минуле переплітається з сучасністю, а реальне — з містикою чи й навіть фантастикою,  супроводжуються легендами і начебто типовими, однак все одно цікавими завданнями. Бо ж знайти коня князя Ігоря, який сховався на... балконі, погодьтеся, прикольно)))

Київ, змальований у книзі, цікавий і красивенний. І так приємно було, коли син, роздивляючись малюнки, раз по раз вигукував: "А ми тут були! А отут гуляли! А сюди на дах підіймалися! А от сюди нам треба поїхати!" А ви, коли бували на Майдані Незалежності, знали, що на його місці колись було Козине болото? А про те, що в Михайлівському золотоверхому монастирі містилися усипальниці київських князів? А що в Маріїнському палаці була... в’язниця? Ще тут є прекрасний Софіївський собор, Поштова площа, яку й досі треба захищати, бо ж там знаходиться безліч археологічних історичних пам’яток, Ботанінчий сад, котрий Звіринець, Києво-Печерська лавра, у якій ми ще не побували, та інші впізнавані, цікавезні й чарівнезні місця.

До речі, ви здогадалися, що означає слово "фотографуй" у назві серії книг? Так, пропозицію зняти всі ці місця, що, власне, всі мандрівники-туристи і так роблять... Але у цій книзі є дві сторінки, на які фото можна приклеїти! І це теж прикольний елемент гри, а ще — фіксації у дитячих голівках відвіданих місць та інформації про них.

Знаю, що вже вийшла подібна книга "Легенди замків України" і мають вийти "Легенди Львова" (ага, майже як у Винничука))). От дофотографуємо київські локації, а тоді...))) Хоча якраз фото львівських видатних місць у нас вистачає — дуже любимо це місто)))

Ілюстрації Вікторії Дунаєвої, вид. Bookchef, 2017

Олег Коцарев "Люди в гніздах"

Почну з метафор. Бо, по-перше, я їх дуже люблю, особливо коли вони не банальні, а по-друге, у цій книзі вони дуже небанальні. Хіба ж можуть залишити байдужим колір вечірнього асфальту, чоловічий погляд, як у собаки на човні, чи оте пізньоосіннє зілля, "жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт"? Ну от, ви тепер розумієте, про що я...

Хоча відгук про цю книгу мав початися з радощів — я справді дуже тішуся, що мої враження не співпали з враженнями тих кількох людей, які залишити свої огляди роману на сайті Goodreads. А може, з того, що знайшла ще один твір, написаний у дуже вподобаній мною манері клаптикової історії цілої родини (хто читав "Лялю" Яцека Денеля чи "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" Наталки Снядянко, зрозуміє, про що я). Однак Олег Коцарев пішов трошки іншим шляхом, ніж згадані мною автори. Окрім реальних осіб та історичних подій, у яких його предкам довелося жити, він увів у твір і неабияку частку себе — у вигляді автора-творця життєвих історій, а не просто оповідача-констататора фактів. Життєві стежки його героїв перетинаються часом геть неймовірним чином, їхні вчинки впливають на життя інших людей, вігукуються у майбутньому, а читач за допомогою автора може охопити всі ці взаємозв’язки разом і замислитися: а як було з людьми, котрі утворили гілки мого генеалогічного дерева, чи то пак куща, як пише Коцарев, та ще й малює його (див. форзац)?

Але повернімося до книги. Невеликі за обсягом розділи-історії про шість поколінь предків автора читаються легко, бо динамічні, насичені подіями, діалогами, подекуди гумором чи сарказмом, часом індивідуальною гіперболізацією, інколи — загальноісторичними узагальненнями, а ще — такими звичними для нас, дітей інтернету, геолокаціями та тегами. Позначки на полях у вигляді років допомагають легше орієнтуватися в часопросторі, а вже згаданий мною генеалогічний кущ на форзаці — у тому, хто ким і кому доводиться. Ще ж про фотографії забула згадати! Вони теж оригінальні, цебто на них — реальні люди. Але автор і тут погрався, дофотошопивши їх певними деталями (ой як цікаво було їх вишукувати, коли відкрила для себе цей секретик))) А ще автор погрався з фіналом роману. Ні-ні, отут я мовчу, як риба, аби не спойлерили, просто зізнаюся: я отримала від книги неабияке задоволення, чого і вам бажаю...

Вид. "Комора", 2017