Мирослав Дочинець "Лис та інші детективні історії"

Мабуть, у кожного читача знайдеться автор, а то й декілька, чия творчість практично безпомилково лягає на душу й розум, а кожна нова прочитана книга лише підтверджує цей факт. От Дочинець для мене — саме такий. У кожен його роман занурююся з головою і відпочиваю, паралельно всотуючи мудрі думки, які від частих повторень (бо ж певні сентенції переповзають із книги в книгу) не псуються, а навіть навпаки — дозрівають, як хороше вино.

У цій книзі багато хорошого вина. І хороших людей. (Втім, нехороших — теж, але не зациклюватимемося на них.) І Мукачевого. І життя. Навіть не так — Життя, повноцінного, насиченого і не прожитого даремне.

От намагаюся сказати щось конкретне про книгу — і боюся. Боюся хоча б дещицю поспойлерити і тим самим зіпсувати насолоду від читання. Бо що-що, а детективи від такого ставлення псуються. А роман "Лис" — насамперед детектив. Захопливий, із неочікуваною зав’язкою, цікавими сюжетними поворотами і якоюсь кіношною геппіендівською розв’язкою. Але ж нам часом ой як потрібні оці геппіенди! Оця казковість (книгу можна назвати й казкою у хорошому значенні слова). Оцей, нехай і вигаданий кимось, приклад того, що все може бути... та ні: все буває... знов не те: все буде добре! Обов’язково й точно-точно. Бо цього хоче головний герой, цього хоче автор і цього хоче, звісно, кожен із нас...

Три оповідання, які доповнили книгу, теж варті уваги. Бо це не просто детективні історії, як вказано на обкладинці. Це історії, розказані Мирославом Дочинцем, а значить, кожна з них не стільки розважає, скільки пропонує поглянути на людей і події під дещо нестандартним кутом зору.

Вид. "Карпатська вежа", 2014

Сашко Дерманський "Король буків, або Таємниця Смарагдової книги"

Наша перша зустріч із творчістю Сашка Дерманського була суперовою! Так-так, ми якось пропустили його книги для молодших дітлахів і взялися відразу за фентезі. Син старанно переглянув усі видання, розкладені на столах у найближчому невеличкому книжковому магазині, й обрав оцю-от, бо ж про драконів, а хто їх не любить?)))

Мушу зізнатися, що світ, створений автором для дітей, захопив і мене, дорослу, не менше ніж твори цього жанру для тих, хто вже виріс. Тут вам і цікаві оригінальні (бо не гноми-ельфи-тощо) народи, і дракони (ну, не можу ще раз про них не згадати)))), і злі чаклуни та добрі чарівники, і боротьба Світла (добра) з Темрявою (злом), і замки та підземні ходи, й химерні істоти і звичні нам пугачі та горобці... А ще — цікавий сюжет і неабияке почуття гумору, включно із використанням гри слів та їх значень, що я дуууууже ціную. От вгадайте, кого звали Білка і Стрілка: тролів чи песиголовців? Або чому вулкан називався Курячим? Чи ж ким насправді виявилася єдина у цьому світі людина?

Але ліпше не напружуйтеся, шукаючи відповіді на ці запитання, а почитайте Сашка Дерманського. Бо ми точно читатимемо й перечитуватимем)))

Малюнки Валентини Богданюк, видавництво "Теза", 2016

Колсон Вайтхед "Підземна залізниця"/Colson Whithead - The Underground Railroad

Якщо добре подумати (не кажу вже про попорпатися), то у кожного з нас у шафі знайдеться якщо й не геть брудна, то досить поношена білизна, а то й цілий скелет. Та ж саме можна сказати про держави, народи, нації. І якою б на позір демократичною, правовою й чемною не позиціонувала себе нині та чи інша країна, в історії кожної є й скелети, і чорні сторінки, й те, про що не хочеться навіть згадувати, бо соромно...

Саме про таке, чого варто соромитися американцям (принаймні, на мій погляд, пишатися точно тут нічим), і йдеться у "Підземній залізниці" Колсона Вайтхеда — книзі-лауреатці численних книгопремій та очільниці не менш численних книгорейтингів. Взяття в рабство однієї раси іншою, переведення людей у статус речей і непомірна жорстокість — це те, що викашлюють американці (та й чи лише вони?) досі. Скажімо, у середині 20-го століття змішані шлюби все ще були дивиною, а народжені в них діти зазвичай мусили домагатися свого права на рівність. І навіть через майже 150 років після відміни рабства у США те, що пост Президента цієї країни обійняв темношкірий, стало своєрідною сенсацією.

Але книга, власне, не про всі оці муки совісті нас сучасних. Вона про просто муки однаєї окремо взятої чорношкірої рабині на ім’я Кора, чиї мати, батько, дід та бабуся, яку схопили в Африці й привезли до Америки, були, відповідно, також рабами. Вона про страх — рабів перед своїми господарями і господарів — перед рабами, яких ставало все більше й більше і які, організувавшись, могли б вирватися з лабет білих людей. Однак лише одиниці із заляканих вщент чорношкірих були здатні підняти голову й боротися за свою (і не лише) свободу. Й Кора стала однією з тих, хто скористався міфічною в реальності, однак реальною у романі підземною залізницею, якою за сприяння аболіціоністів утікачів переправляли у північні штати.

Сюжет — це не головне у романі. Головним для мене стали розмірковування героїв (чи то пак автора) про те, на чому ґрунтується нинішня могутність США. Про те, що білі люди вкрали землю, на якій захотіли жити, вкрали людей, яких змусили працювати на цій землі, аби самим жити, а головне — вкрали багато-багато людських життів. Про жорстокість. Про страх. Про чесність. Про внутрішню силу. Про ненависть і любов. Про прощення і шлях до нього. І про підземну залізницю як шлях до порятунку, яка повинна існувати, навіть коли її вигадали...

З англійської переклала Любов Пилаєва, вид. Book Chef, 2017

Джером К. Джером "Троє у човні (нічого не кажучи про собаку)"/ Jerome K. Jerome - Three Men in a Boat (To Say Nothing of the Dog)

Цю класику анлглійської не тільки літератури, а й гумору я вже колись читала. Але тоді, схоже, щось десь пішло не так, й у пам’яті, окрім сцени, де дядько вішає картину, нічого практично не лишилося. Тому, продовжуючи вправлятися у читанні класики мовою оригіналу, вирішила зробити ще один підхід. Й він виявився ой яким успішним! Бо я зазвичай змушую свої мізки вмикатися дорогою на роботу. Й отих декілька сторінок, прочитаних у метро, не лише сприяли вивченню з десятка нових слів, а й спонукали поусміхатися (часом й уголос) та зарядитися позитивчиком.

Переповідати усім відому фабулу — зайве. Розкажу про те, на що мимохіть звертала увагу. Це, по-перше, певні історичні та культорологічні відомості про міста й містечка Британії, повз які пропливають герої. По-друге, стиль життя тих людей того часу в тій країні. По-третє, авторське милування природою, описи ріки, дерев, того, як це все впливає на настрій різних за темпераментом людей. Ну й по-четверте, неперевершений британський гумор, отой, коли йдеться про серйозні речі, про котрі говориться серйозним тоном, при цьому спілкуються серйозні люди, а тобі смішно аж до гикавки...

А ще я зрозуміла, що мало читаю гумористичної літератури і мені практично нічого сказати по темі. Що порадили б почитати?

Леся Українка "Блакитна троянда"

Є автори, яких я не можу читати запоєм, бо тоді втрачається смак кожного окремо взятого твору. До таких належить і Леся Українка. Здавалося б, основні програмні твори вже було читано-перечитано й розглянуто під різними кутами зору під час здобуття філолоігчної освіти, тож сподіватися на якісь геть нові відкриття начебто марно. Але ні. Десь восени перечитала її "Бояриню" — у світлі актуальних нині подій твір заграв новими барвами. Потім випадково під руку потрапила невелика драма "На полі крові" — ой як гостро там піднята тема не стільки релігії чи віри, а загальнолюдського сприйняття вчинків та подій.

А нещодавно прочитала "Блакитну троянду" — один із найменш відомих її драматургічних творів, і не тому, що він перший, написаний Лесею у цьому жанрі, а тому, що... Отут поставлю три крапки, бо далі будуть виключно суб’єктивні міркування. По-перше, ця драма — надто психологічна. Слово "надто" тут вжите не дарма, оскільки всі її твори відзначаються глибоким психологізмом, але у "Блакитній троянді" саме він грає першу скрипку, чогось іншого: подій, характерів, зіткнень героїв тощо, — як на мене, мало. По-друге, немає конкретної гострої проблеми, навколо якої закручувався б отой весь психологізм. Герої собі живуть та й живуть, спілкуються, зустрічаються, закохуються, морочать одне одному (і читачеві-глядачеві) голови й... усе начебто. По-третє, фінал, як то кажуть, трохи очевидний. Так-так, саме те, що ви подумали (однак відверто не спойлеритиму). Нещасне кохання, воно таке, навіть коли взаємне...

А якщо геть начистоту, то головну героїню мені хотілося... прибити. Або ж гепнути чимось важкеньким по голові. Або ж змусити працювати до знемоги, щоб нічого дурного в голову їй не лізло. Так-так, геть не по-літературознавчому, зате відверто))) Однак фільм все-таки подивлюся.

Андрес Русо "Кипуча річка. Пригоди і відкриття в Амазонії"/Andrés Ruzo - The Boiling River: Adventure and Discovery in the Amazon

Час від часу я натрапляла на TEDівські виступи, зазвичай із цікавістю їх слухала-дивилася, до чогось лишалася байдужою, у чомусь хотіла розібратися докладніше. Однак мушу зізнатися, що не звертала уваги на те, наскільки потужний і важливий цей рух. Черговою можливістю ознайомитсия з міркуваннями молодих (зазвичай) і прогресивних стала серія книг TED, яку перекладає і видає "Віват".

Першою книгою серії для мене стала "Кипуча річка" Андреса Русо. Звісно, вона — про багато важливих речей: дослідження досі незвіданих геотермальних явищ у перуанській Амазонії, природозахист, загадки природи тощо. Однак для мене розповідь молодого вченого стала історією про шлях до мрії, до легенди, яка з казки, розказаної дідом, перетворилася на реальність. Аж мурахи по спині пробігали від хвилювання за героя: чи ж справді кипуча річка із дідових оповідей існує? І чи справжня вона, а не породження нафтодобувного промислу? Тепер можу зі спокійним серцем проспойлерити (можете не читати наступної фрази))): все з річкою гаразд.

А от із джунглями — не дуже. Щороку, ба навіть швидше вочевидячки стає видно, як ліси щезають. І знищують їх здебільшого не "понаїхавші" білі чужинці, а самі ж перуанці. Дуже вразила мене думка одного амазонського шамана: "Найстрашніша загроза для джунглів — тубільці, які забули, що вони тубільці: ці люди вже не мають до джунглів традиційної поваги, а користуються ними для наживи". Мимохіть згадалися копачі бурштину на півночі України: принцип, на жаль, той же. І ліс у Карпатах ріжуть та продають далеко не завжди зайди... Як не дивно прозвучить, але одним із найстаранніших охоронців джунглів стала... нафтодобувна компанія, яка розробляла угіддя на досить великій території. Нині, каже Русо, лише ця частина джунглів досі вкрита лісом, на більшості інших — пустка...

Андрес Русо, знайшовши кипучу річку, тривалий  час мовчав про своє відкриття. Мовчав, аби не зашкодити унікальному природному утворенню. Аби зберегти і річку, і духів, які живуть у деревах обабіч неї, і вірування місцевих у них, і чудодійні властивості води, котра лікує людей чи не з усього світу. На жаль, аби щось зберегти у первісному вигляді, про нього треба... мовчати. Але на щастя, автор книги відшував можливість для того, аби убезпечити кипучу річку від знищення.  Чи вдасться те саме зробити з карпатським лісом та поліськими болотами? Не факт...

-

Переклад з англійської Дмитра Щербини, вид. "Віват", 2018

Мар’яна Прохасько, Тарас Прохасько "Куди зникло море"

Зустріч із кротячою родиною, з якою ми познайомилися у книзі "Хто зробить сніг", була дуже чеканою. Й історія про те, як двоє кротенят із друзями стали детективами і шукали викрадену картину, на якій було намальоване море, теж виявилася цікавою. Однак мені постійно муляло те, що батьки-кроти залишили найменшеньких близнюків удома самих на ціле літо))) Як? Ні, я розумію, що то кроти))) Однак нерозуміння самої ситуації з точки зору мами мені особисто геть зіпсувало насолоду від читання))) Однак сина потішили троє поросят із Грабового лісу (вгадайте-но, як їх звали?), Небесна гойдалка і, звісно ж, детективна історія — хто не любить детективів? А ще те, що маємо третю книгу про цю родину: довгограючі історії — то його пристрасть)))

Художнє оформлення Мар’яни Прохасько, вид. "Видавництво Старого Лева", 2014

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса IV"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса IV

Творчість Макса Фрая я відкрила для себе не з його найвідомішого світу Лабіринтів (Хронік, Сновидінь) Відлуння, а саме з казок. Казок про місто, у любові до якого не стомлюсь зізнаватися (кому набридла — їдьте до Вільнюса))). Збірки максфраєвських містичних історій стали для мене своєрідним антидепресантом, який я приймаю дозовано: по книзі щозими. Щоправда, цьогоріч мене накрило у березні, але хто скаже, що нинішній березень не був зимою? Отож...

Я довго читала цю книгу. Бо часто закривала її, заплющувала очі й бродила-гуляла вузенькими вуличками старого Вільнюса. Заходила у крамнички, пила каву за вуличними столиками затишних кав’ярень, зазирала у таємничі двори, гуляла вздовж Вільняле, зустрічала там вже знайомих духів міста, співробітників Межової поліції (бо ж Вільнюс, на думку героїв книги, стоїть на межі між світом духів та реальним світом) й тих, хто приїздить сюди, щоб змінитися і стати — обов’язково! — щасливішим, гармонійнішим, ціліснішим...

Щоправда, цього разу ефект від книги був якимось незвично короткотривалим — до реальності мене вперто повертали київські метро та типова забудова спальних районів, де місця вільнюській старовинній романтиці ну зовсім немає. Однак той, хто тоне, хапається навіть за соломинку, і часом це його й рятує (не соломинка, а усвідомлення того, що тобі є за що триматися). Тож дочекаюся рейсів від нового лоукосту і таки заміню соломинку на надійний корабель чарівного старого Вільнюса (і ні, це не реклама авіаперевізника)))))