Читати книги, на сприйняття яких впливають оціночні судження інших, мені дуже важко. Я мимохіть починаю прискіпуватися. Так-так, саме прискіпуватися, а не шукати ті плюси, які у них уже хтось знайшов. Тому коли збірка Катерини Калитко нарешті потрапила мені до рук, я вдихнула, видихнула, ще раз вдихнула і... забула видихнути. Та й дихати майже забула, доки не прочитала трьох перших оповідань збірки. Бо це було щось! Щось таке нове, таке яскраве, таке насичене, таке живе й емоційне, щось на межі реальності та фантастики (чи то фентезі), щось магічно-містичне, глибоке й глибинне, яке зачіпало за живе, затягувало вглиб Землі Загублених, й уже здавалося, що я не вийду звідти... Аж тут магія закінчилася, бо наступне оповідання було геть про інше. І зовсім про інше — наступне. І я зрозуміла, що можу дихати, бо вир, який мене так закрутив спочатку, раптом зник. Й уже навалювалася хвиля розчарування, якого я так боялася, аж тут — закрутило-понесло знову, знову з’явилися магія, глибина, знову я задихалася разом із тим хлопцем, який збігав на гору, аби допомогти народити жінці, котра прийшла в це оповідання з іншого, знову переживала катарсис-звільнення разом із ним й окремо, і думала, думала, думала про так багато важливих речей... Зізнаюся, аби взятися за наступне оповідання, я мусила знову навчитися дихати. І не даремно, бо повернення у Землю Загублених було таким же потужним, як і перше у неї занурення...
Оце, мабуть, і все, що розкажу про цю книгу. Так, можна поговорити про тематику і проблематику (війна, ще одна війна, кохання, розуміння, привиди дитинства, дружба, гомосексуалізм, спокутування родових гріхів, фемінізм, сексизм, педофілія, Крим, безбатьківство, море, буденність, казковість...), але не хочу. Хочу ось так, емоційно...
Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017
Немає коментарів:
Дописати коментар