30.03.18

Генрі Марш "Історії про життя, смерть і нейрохірургію"/Henry Marsh - Do No Harm: Stories of Life, Death and Brain Surgery

Десь на курсі третьому я зрозуміла, що помилилася з вибором професії і замість філології воліла б вивчати... медицину. Однак це була одна з тих помилок, які не так легко виправити. Згодом мене все-таки закинуло близько до медицини (маю на увазі мою сьогоднішню роботу у спеціалізованому медичному виданні)))), але це радше така собі компенсація долі за нездійснену мрію...

А от Генрі Марш, полишивши політологію й зайнявшись вивченням медицини, спромігся кардинально змінити своє життя. І не лише своє, а й тисяч пацієнтів, котрим допоміг як один із найвідоміших у світі нейрохірургів. До цієї когорти врятованих ним належать і багато українців, бо ж Генрі Марш уже 25 років регулярно приїздить до України й допомагає нашим громадянам.

Про це він, поміж іншого, також розповідає у своїй книзі — одній із кілької, майстерно написаних цією різнобічно обдарованою і талановитою людиною. Українська медицина його очима — це, насамперед, бюрократія, котра тримається на авторитеті професорів та керівників медзакладів, а не система, покликана якнайліпше допомагати хворим. Однак приємно визнавати й те, що вона, як і ми, потрошку, повільно, але все-таки змінюється.

Бюрократії, втім, вистачає і в одній з лондонських державних клінік, де працює Генрі Марш. Ущент заповнені палати очікування, довгі списки пацієнтів, ще довші списки правил, почасти непотрібних і недолугих, за дотриманням яких слідкує масивна менеджерська машина, — це те, з чим Генрі Марш не може змиритсия й у своїй країні. Так само, як і в нас, ті, хто хоче отримати комфортну медичну допомогу, надають перевагу приватним клінікам. Однак це, втім, аж ніяк не означає, що поміч лікарів із державного сектора медицини буде менш професійною.

Кожен розділ книги має назву недуги й у кожному розповідається про один із тисяч випадків, із якими мають справу медики. Здебільшого, це — різноманітні пухлини, що вражають головний чи спинний мозок, часто — смертельні, тому й говорити авторові доводиться і про те, як це важливо — мати можливість гідно помирати. Однак у медичній термінології не прийдеться плутатися навіть непідготовленому читачеві, бо не вона тут основна. Головне, про що говорить Генрі Марш, — це людяність і чесність. Чесність передусім перед самим собою. Бо лише так, зізнавшись собі, що ти помилився, що вчинив неправильно, можна виправити ситуацію. Якщо вона, звичайно, піддається виправленню. А це важливо не лише для хірургів, а й для кожного з нас...

З англійської переклав Андрій Мизак, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Мері Нортон "Роздобудьки в повітрі"/Mary Norton - The Borrowers Aloft

Зустріч із героями книги, яка припала до душі, — те ж саме, що й зустріч зі старими друзями. От тільки цього разу родину крихітних чоловічків спіткала халепа. Здавалося б, усе нарешті у їхному житті налагодилося, з’явився справжній затишний дім і можливості для роздобутку, аж тут їх... викрали підступні люди.

Однак засмучуватися не варто: звісно, роздобудькам вдалося втекти з горища, де їх тримали у полоні. А для цього довелося неабияк постаратися, зібрати всю винахідливість і змайструвати... повітряну кулю. Якщо врахувати, що політ на повітряній кулі — одна з моїх, поки що нездійснених, мрій, то й задоволення від читання було присмачене уявним власним польотом понад вкритими весняною зеленню пагорбами та синьою-синьою рікою...

Так-так, часом падаю в дитинство, і це — чудове відчуття)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англійської Тетяни Вакуленко, вид. "ВД "Школа", 2017

28.03.18

Катерина Калитко "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки"

Читати книги, на сприйняття яких впливають оціночні судження інших, мені дуже важко. Я мимохіть починаю прискіпуватися. Так-так, саме прискіпуватися, а не шукати ті плюси, які у них уже хтось знайшов. Тому коли збірка Катерини Калитко нарешті потрапила мені до рук, я вдихнула, видихнула, ще раз вдихнула і... забула видихнути. Та й дихати майже забула, доки не прочитала трьох перших оповідань збірки. Бо це було щось! Щось таке нове, таке яскраве, таке насичене, таке живе й емоційне, щось на межі реальності та фантастики (чи то фентезі), щось магічно-містичне, глибоке й глибинне, яке зачіпало за живе, затягувало вглиб Землі Загублених, й уже здавалося, що я не вийду звідти... Аж тут магія закінчилася, бо наступне оповідання було геть про інше. І зовсім про інше — наступне. І я зрозуміла, що можу дихати, бо вир, який мене так закрутив спочатку, раптом зник. Й уже навалювалася хвиля розчарування, якого я так боялася, аж тут — закрутило-понесло знову, знову з’явилися магія, глибина, знову я задихалася разом із тим хлопцем, який збігав на гору, аби допомогти народити жінці, котра прийшла в це оповідання з іншого, знову переживала катарсис-звільнення разом із ним й окремо, і думала, думала, думала про так багато важливих речей... Зізнаюся, аби взятися за наступне оповідання, я мусила знову навчитися дихати. І не даремно, бо повернення у Землю Загублених було таким же потужним, як і перше у неї занурення...

Оце, мабуть, і все, що розкажу про цю книгу. Так, можна поговорити про тематику і проблематику (війна, ще одна війна, кохання, розуміння, привиди дитинства, дружба, гомосексуалізм, спокутування родових гріхів, фемінізм, сексизм, педофілія, Крим, безбатьківство, море, буденність, казковість...), але не хочу. Хочу ось так, емоційно...

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Наталія Чуб "Навіщо ходити до школи?"

Анонс-рекламка цієї книги потрапила нам на очі на подарованій кимось закладинці і муляла їх так довго, що син почав просити купити її (от тепер не кажіть, що подібна реклама не працює))) Виявилося, знайти цю книгу не так просто, бо три роки — то таки вік для дитячих видань, і вона вважалася "старенькою". Однак пошуки в ітернеті зрештою завершилися успіхом, і ми її прочитали — за день (щоправда, то був довгий день ліжкового режиму через весняний вірус)))

Ну, наша дитина і так хоче до школи (принаймні, поки що))), тож психологічної результативності книги, написаної чудовим психологом Наталією Чуб, ми оцінити поки що не зхмогли, натомість оцінили історію, розказану авторкою. Братику й сестричці не хотілося до школи, батьки не могли аргументувати, навіщо воно їм узагалі треба (ну тобто пояснити так, аби дітям схотілося туди йти), тож дозволили малюкам пограти в комп’ютерну гру з ефектом повного занурення. Коли сеанс гри закінчився, думка близнюків про школу змінилася (хто б сумнівався))) А ще у книзі є чудовий розумний сенбернар, який нам нагадав синове геть раннє дитинство... Тож задоволення від читання отримали усі))

Художник Яна Шипова, вид. "Віват", 2015

20.03.18

Іван Карпенко-Карий "Суєта", "Житейське море"

"Суєта" і "Житейське море" — п’єси, які можна назвати дилогією. Між подіями, які в них розвиваються, — 15 років. І 115 років — між написанням п’єс і сьогоденням. Проте наскільки актуальними залишаються підняті у них проблеми!

Основною думкою "Суєти" для мене стала втеча від свого коріння, яка й зараз дуже часто трапляється з тими, хто виріс у селі, а потім раптом став "гороцьким". На жаль, доводиться час від часу зустрічати снобів, які крутять носом від запаху житнього хліба усього "сільського" чи ж провінційного, випендрюються тим, у чому їхньої заслуги практично немає, й готові забути матір-батька, аби лише стати кимось іншим, ніж вони є. Паралельно з цим піднімається проблема української самосвідомості, від якої "гороцькі" чомусь в усі часи відрікалися. Її підкреслює "противний покруч посліднього сорта" унтер-офіцер й українець, який служить у Петербурзі і тому вирішив, що цього доста, аби зверхньо ставитися до усього сільського та українського. Ще одне з основних питань твору — пошуки себе. Це мучить Івана, який любить театр, та Василину, котра хоче вчитися і стати лікаркою, а не посто дружиною. Зрештою, в обох життя складається якнайліпшим чином.

Натомість у "Житейському морі" мало йдеться про соціальне, здбільшого це — особистісні стосунки, довіра між подружжям, зрада, можливість/неможливість пробачити, кохання і закоханість. Головним героєм цієї п’єси стає Іван, той самий, котрий вибрав театр і став зіркою. Гламурне життя, втім, має свої особливості, які стають несумісними із сімейним щастям героя. Прикметно, що шукати душевну рівновагу він збирається у хліборобській праці, тобто змальоване таке собі символічне пвоернення до джерел. Точніше — бажання повернутися, бо ж Іван декларує лише свої плани, а що зрбить насправді — невідомо. 

Я дуже люблю театр. От і ці п’єси я не стільки читала, скільки програвала на уявній сцені. Яким же талановитим драматургом треба бути, аби таким скупими засобами вираження змальовувати такі повні образи, зачіпати такі болючі питання й викликати такі емоції у читача/глядача!

Вид. "Дніпро", 1985

Аліс Пантермюллер, Даніела Коль "Лотта та її "катастрофи". Фокус-покус і кіно"/Alice Pantermüller, Daniela K ohl - Daher weht der Hase! (Mein Lotta-Leben #4)

Хочте вірте, хочте — ні, а черговій зустрічі з кумедними подругами Лоттою та Шаєн я цього разу тішилася не менше за сина. Комікс — не комікс, графічний роман чи ж ні, в будь-якому разі оті всі малюночки, вплетені в текст (чи ж навпаки, важко сказати), створюють зовсім інший ефект від читання. От начебто дивишся мультик, який сам можеш озвучити, якось так. Герої оживають, починають рухатися, спілкуватися, звучати (це я про сумнозвізну лоттину блок-флейту), такий собі додатковий 3D-ефект, одним словом.

Щодо сюжету, то у цій книзі дівчатка намагаються знайти для себе хобі. Повірте, часом це досить складно, особливо ж коли в тебе (як і в більшості дітлахів та дорослих, на жаль) немає конкретних справжніх захоплень, тож ти починаєш вигадувати щось таке, щоб звучало й виглядало круто. У дівчаток примусово стати крутими не вийшло. Чому? А це вже буде геть нахабний спойлер)) Тож мовчу, мовчу...

Переклад із німецької Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2018

19.03.18

Галина Пагутяк "Сни Юлії і Германа"


З творчістю Галини Пагутяк я познайомилася досить пізно, однак це дало мені змогу не просто читати її книги, а смакувати ними. Не втримаюся, таки пригадаю тут містичного "Слугу з Добромиля", з якого, власне, і почалося моє знайомство з авторкою, і ще містичніших, до того ж сповнених пахощів зілля "Зачарованих музикантів", філософський диптих про писарів Східних та Західних воріт притулку (о, скільки разів мені хотілося сперечатися з авторкою під час читання цих книг!), і геть непритаманний (на мою, звісно, думку) авторці жанр наукової фантастики — маю на увазі "Господаря".

"Сни Юлії і Германа" стали черговим щаблем до пізнання творчості цієї неординарної сучасної української авторки. Історія і певна містичність, переплетення реальності та сну, суміш часів, які то схрещуються, то розбігаються врізнобіч, заплутують, тож часом, занурившись у текст, вже важко збагнути, де ти перебуваєш — у чиєму теперішньому і чиєму минулому героїв, імена яких винесені у заголовок. Як на мою скромну думку (чому я така скромна стала — трохи нижче))), то книги — про пошуки себе альтернативного в умовах незадоволеності реальним життям. Причини для цього незадоволення у Германа і Юлії зовсім різні. Однак обоє хочуть бути не там, де вони є. Тож й утікають у химерній підсвідомості кожен у свій світ.

Роман насичений символізмом. І у мене таке враження, що коли я почну зараз розповідати про своє прочитання символів, то розкажу вам про себе набагато більше, ніж хотіла б повідомити віртуальним незнайомим візаві))) Такий собі літературний психоаналіз... Тому про своє прочитання війни, зруйнованого міста, смерті, підземелля, коней, моря, річки, мосту, човна, утоплення, книг і т. д., і т. п. промовчу. Промовчу й іще з однієї причини — небажання вступати у дискусію (якої, втім, не буде, однак...) з авторкою, яка у своєму блозі пише: "Я чудово розумію, що в Україні не потрібна ця книжка. Але мені воно якось байдуже. Я останнім часом зрозуміла, що нема сенсу ображатися на людей, які повзають наче слимаки, нікого не помічаючи довкола себе. Коли вони наштовхуються на перепону, то ховаються в мушлю. Мій роман – перешкода для цих людей. Вони відчувають небезпеку, що йде від нього", і таким чином створити враження, начебто я намагаюся довести, що я не слимак))) Тому буду скромною і промовчу)))

До книги також увійшов "Кенігсберзький щоденник" — авторські розмірковування, рефлексії, фіксація процесу створення роману. Саме "створення", а не "написання", бо ж Пагутяк розповідає не стільки про продукування тексту, скільки про те, як народжується твір у свідомості автора, як він змінює її і змінюється сам тощо. Тут багато цитат, роздумів, Кенігсберга, Львова і дощу... :disappointed:

Вид. "Ярославав вал", 2011

Оксана Лущевська "Велет нам програє!"

Ще одну книжечку із серії "Читальня" (перший рівень) син прочитав самостійно. Тож — юххху! І синові, і серії книг)))

Книга про зиму і розваги, як не дивно, якнайліпше підійшла нам для читання у березні, котрий ну дуууже старався дати нам змогу накататися на санчатах та награтися у сніжки. Герої ж книги — хлопчик, манюсики та Велет (отут нам із сином довелося поговорити про казкових, іграшкових та уявних друзів і різницю між ними) — ліпили снігові фігури. Однак, оскільки хлопчик забув закутатися шарфом, він застудився і... захворів. Ну точно, як ми зараз... Зрештою, все завершилося добре (хто б сумнівався!))), і завдання, які розміщені наприкінці кожної з книг цієї серії, ми також з успіхом розв’язали.

Малювала Альона Брайловська, вид. "Ранок", 2017

18.03.18

Наталка Сняданко "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"


Я дуже люблю книги-пазли. Цебто історії, які складаються з багатьох шматочків багатьох життів багатьох людей. Історії, в які спочатку пірнаєш і часом видається, що тонеш у цій купі героїв, характерів, часів і місць, а потім виринаєш і... Бачиш цілісну картину життя однієї людини — головного героя, а ще — цілого покоління, а то й кількох загалом.

Історія життя австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, який ідентифікував себе українцем і став полковником Українських січових стрільців та претендентом на можливий монархічний український престол Василем Вишиваним, — реальна. Зокрема деякі розмірковування Вільгельма, використані у романі, практично ідентичні його щоденниковим записам. Однак водночас частина історії — альтернативна. Наталка Сняданко не дозволяє своєму героєві загинути десь у підвалах Лук’янівської в’язниці, а дарує довге життя у Львові з коханою дружиною Софією, сином Тарасом та онукою Галинкою, якій, власне, і розповідає про себе.

Водночас ми знайомимося з життям усіх вище згаданих і багатьох, дуже багатьох інших людей — від членів родини австрійського імператора до  звичайнісінької сім’ї звичайнісіньких "понаїхавших" до Львова східняків. Спочатку ці стрибки з одного року чи й століття в інше, з країни в країну, навіть із реальності в реальність видаються аж надто різкими, однак потім пазл починає складатися, і тоді усі ці зв’язки, які об’єднують начебто зовсім різних людей, вражають.

Історія життя ще одного видатного українського діяча, який українцем не народився, а усвідомив себе частиною нашої нації і про якого  у нас досі мало відомо, вражає. Мимохіть замислюєшся над тим, що саме заважало нам, українцям, міцно стати на ноги, коли такі, як В’ячеслав Липинський (про нього розповіла Таня Малярчук у своєму "Забутті"), Вільгельм Габсбург, уже не кажучи про сотні власне українських активних борців за незалежність нашої країни, готові були покласти все, включно із життям, на її розбудову. Втім, варто визнати, що й досі це "щось" плутається під ногами...

Однак образ Василя Вишиваного геть не такий ідеально-героїчно-патріотично-безгрішний, як можна було б припустити з цих моїх захопливих охів навколо нього. Він любив гроші і не вмів їх заробляти (та й й хіба міг ерцгерцог мати потребу в цьому?), тому влазив у борги. Він не був надійним у плані виконання обіцянок (та й у інших, мабуть, теж), тому час від часу обламував сподівання інших й обламувався сам. Він умів насолоджуватися життям, розкішшю, коханням (різним, у тому числі й гомосексуальним), що часто створювало проблеми. Однак хто безгрішний — най першим кине в нього камінь.


Дуже хочеться згадати про два жіночі образи, які мене особливо зачепили. Це Софія, дружина Вільгельма (та, котра з альтернативної історії), та Сіссі, дружина Франца Йосифа І, — хоч і різні, проте дуже схожі своєю внутрішньою силою. І геть іншою, порівняно з ними, постає наша сучасниця Галина (внучка Софії та Вільгельма), яка, маючи мистецький талант та надійну опору у вигляді чоловіка, не була спроможною самореалізуватися, домогтися успіху навіть у чомусь на позір звичайному, наприклад, у вихованні єдиного сина. Що цьому завинило: особисті якості жінки чи ж сучасна розслабленість і тому неможливість зосередитися на чомусь основному — не знаю. Однак для себе певні висновки зробила. Лишилося перейти до дій)))

Ну, й неправильно буде змовчати про іще одного героя роману — Львів.  Він у книзі такий живий і різний — з точки зору різних людей. І так хочеться знову блукати його вуличками, насолоджуватися кавою та смаколиками, дослухатися до історій, котрі нашіптують тобі старі будинки й уявляти вже пізнані й іще незнані його історії... 

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Ліна Жутауте "Фердинанд і Пух"/Lina Žutautė - Ferdinandas ir Pū


Погляньте на цю самовпевнену і нахабну котячу морду. Характерний цей рудань, чи не так? А песик, зображений поруч із ним на обкладинці? Правда ж, із першого погляду видно, яке це миле, добре і навіть наївне створіння? Знайомтеся: це Фердинанд і Пух, намальовані та виписані литовською письменницею Ліною Жутауте. Вони насправді такі, як і перше про них враження. Цинічний егоїстичний кіт шукає теплого місця під сонцем і хоче прославитися, а маленький, викинутий на Звалище цуцик бачить дивні сни, однак нічогісінько не пам’ятає про своє минуле. Здавалося б, що їх може об’єднувати? Та звичайнісінька й одночасно незвичайна дружба.

Історія про бездомних тварин, про те, як вони потрапляють на звалище, про підступного зайця, щасливий випадок, сироту Гнатика, розумну курку, самотнього дідуся вийшла щемкою й доброю. І зі щасливим фіналом. А ще мене потішили литовськомовні написи на ілюстраціях — такі майже рідні після кількох років життя у цій країні. А ще трошки засмутив коректорський недогляд: трапилося кілька прикрих хибодруків. Але кіт та песик нас із сином просто захопили!

Ілюстрації Ліни Жутауте, переклад із литовської Яни Головченко, вид "Віват", 2018


13.03.18

Ісабель Альєнде "Японський коханець"/Isabel Allende - El amante japonés

От я геть не очікувала зустріти героїню-тезку Ірину у книзі, написаній чилійкою Ісабель Альєнде із назвою, що натякає на Японію. Ірина, румунка з Молдови (як закручено, га?), зрештою виявилася зовсім не Іриною, але я, здається, вже спойлерю. Не буду!))

Насправді ж книга не про Ірину, точніше, не стільки про неї, скільки про жінку, з якою її звела доля попри відстань, час, різний соціальний стан. Альма Беласко, мешканка закладу для людей похилого віку, в якому працює Ірина, прожила довге й насичене подіями, емоціями, враженнями, людьми життя. Саме її історія, така собі оповідь в оповіді, дає змогу подивитися на долю цілого покоління різних народів, яких кидало житейське море на збурених Другою світовою війною хвилях. Звісно, це доля польських євреїв, із родини яких походить Альма. Це невідома мені досі історія про те, як американське суспільство поставилося до японців після нападу їх співвітчизників на  Перл-Гарбор, про табори для інтернованих у пустельних штатах США і про те, як люди мусили доводити свою вірність країні, яка їм не вірила. Це страх народити дитину від чоловіка іншої раси, що тоді, в середині ХХ століття, було суспільним злочином. Це гомосексуальні стосунки, які тоді теж були (та й нині часто лишаються) злочином. Це кохання, яке пережило  сотні перешкод і навіть самих закоханих.

Окремою темою можна виділити життя (чи доживання?) стареньких в останньому їхньому прихистку. Як це — знати, що сьогоднішній день може стати останнім? Як змиритися з цим усвідомленням і як прожити цей останній день? Приклади кількох мешканців будинку для людей похилого віку дають лише варіанти розвитку подій, бо те, якими ми станемо у такому віці, залежить лише від нас.

А що Ірина? Вона, багато чого переживши, зрештою знаходить своє щастя. Втім, її життя, описане в цьому романі досить скупо, варте окремої великої книги. Бо таку долю, на жаль, мають дуже багато дітей, емігрантів, загублених у світі сиріт... 

Переклад з іспанської Сергія Борщевського, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2017

12.03.18

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ "Джордж і скарби космосу"/Lucy & Stephen Hawking - George's Cosmic Treasure Hunt

"Хочу стати астронавтом, коли виросту!" — заявив син. "О, а я мрію, аби хоч один з онуків став лікарем, — у бабусі свої плани. — У нас в родині ніколи не було лікарів". — "Ага, а астронавтів у нас в родині — валом", — додає чоловік і створює черговий сімейний анекдот)))

Здавалося б, хто з нас у дитинстві не мріяв бути кінозіркою чи тим же космонавтом? Але я, наприклад, хоч і снила малою космічними мандрівками, назвати температуру на поверхні всіх планет Сонячної системи не могла, із супутників знала лише Фобос та Деймос (і Місяць, звісно), щиро вірила, що кільце астероїдів утворилося внаслідок вибуху Фаети (бо Казанцева прочитала), і... все, здається. А от у сина знання в цій галузі набагато глибші. Та й у мене вони постійно поповнюються, зокрема завдяки спільно прочитаним книгам про Джорджа та його знайомство з Усесвітом.

Друга книга серії лише підтвердила ріщення зібрати їх усі і читати та перечитувати, адже те, що нині пролітає повз увагу сина (цифри, наукоємні пояснення, нуднуваті переліки), через кілька років сприйметься на ура. Нині ж його захоплює сам сюжет та пригоди, у які потрапляє Джордж. І, звісно, можливість мандрувати Всесвітом разом із книжковими героями. У цій книзі Джордж та Енні розгадують загадки від інопланенян (нсправді не від них, але не спойлеритиму))), дізнаються про те, що зумовлює зародження життя на планетах, а також розкривають секрети дружби та взаємопорозуміння. Це важливо, бо, отримуючи специфічну інформацію, читачі мимохіть замислюються і про наш внутрішній всесвіт, який є не менш таємничим, ніж зовнішній...

Ми вже намилилися у книгарню Старого Лева, що на Прорізній, по третю книгу серії, тож далі точно буде)))

Ілюстрації Ґаррі Парсонза, переклад з англійської Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

07.03.18

Ольга Кобилянська "Апостол черні"


Прочитала книгу і захотілося поговорити про... кіно. Точніше, про телесеріали. Українські, високоякісні, цікаві для різного штибу глядачів. Їх дуже не вистачає, а матеріалу-основи для сценаріїв насправді ж — море! От і "Апостол черні" Ольги Кобилянської може стати кіноісторією, яка не тільки збиратиме глядачів біля екрана, а й ознайомить їх з історично-культурними фактами, соціальними нюансами життя в Галичині на початку 20-го століття, національними прагненнями тогочасного українства, які, як не дивно це прозвучить, дуже нагадують сьогоденні. Тобто протягом ста років мало що змінилося... На жаль...

Цей роман, один із останніх творів, написаних Кобилянською, можна назвати сімейною сагою, і це не буде лукавством. Хоча сюжет твору крутиться навколо постаті молодого Юліана Цезаревича, читач потрошку дізнається про життя трьох поколінь цієї української родини. Та й хіба лише її? На поверхню виходить майже весь підспідок і родини поляків  Альбінських. Не можу стриматися, аби не сказати (обережно, це може бути спойлером!) про те, що тут також використано традиційний сюжет про заборонене кохання представників ворогуючих родин, яке традиційно ледь не закінчується смертю, натомість — теж традиційно, хоча це радше вже сучасний стиль мелодрам — все завершується геппіендово.

Й отут варто віддати належне Ользі Кобилянській. Бо за нібито типовими сентиментальними сюжетами у неї завжди ховаються глибокі роздуми про важливе. Зазвичай це фемінізм та українство — напрочуд гострі теми для того часу. Усвідомлювати себе українцем, протиставляти польській знаті та німецьким вельможам, заявляти про це вголос — то був свого роду подвиг. Однак те, що до програшу в карти Цезаревича-діда якимось чином спричинилося його українство, як на мене, звучить трохи дивно. Так само дивно звучить і зверхнє ставлення до українців-селян і ремісників. І тут я не поляків маю на увазі, а ту ж українофільську родину: коли Цезаревич-батько, не здавши матури, став годинникарем, його бабуся (та й не лише вона) ой як шкодувала про те, що вони ж були панами, а тепер... Тому й назва твору мене трошки коробить: більшість українців тоді була саме тією черню, котру всі, включно з освіченими українцями на кшталт отця Захарія та Цезаревичів, вважали людьми нижчого ґатунку, про яких згадується лише побіжно (до речі, жодного такого героя, крім дівчинки, яка згубилася, у цьому романі теж немає). 

Ще трошки редакторської прискіпливості. Цей роман видавався-перевидавався кілька разів, і щоразу піддавався неавторській редактурі. Тому, напевно, і з'явилися такі недоречності, як сплутані імена пані Цезаревичвої і пані Рибко, лист від Еви, який Зденек передав Юліанові, хоча ніхто не чекав на його приїзд. Та й розповідь Цезаревича-батька про події, свідком яких він не міг бути, однак дослівно передає навіть діалоги, теж викликає сумніви у достеменності сімейної історії... Однак, попри це, читала роман із захопленням: і сюжет тримав у напрузі, і проблематика гостра, і розмірковування про те, що треба зробити для українства, аж надто важливі для нас сьогоднішніх.

Вид. "Букрек", 2012

06.03.18

Лоран Біне "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх"/Laurent Binet - HHhH

От вже з чверть години сиджу і міркую, з чого ж почати писати про цю книгу. Справа в тому, що цей неймовірний роман збурив цілу купу думок, емоцій, ремінісценцій, паралелей із прочитаними раніше книгами, й майже тиждень минув, відколи я перегорнула останню його сторінку, а підняті Лораном Біне хвилі все ніяк не вщухнуть. Що ж, тоді доведеться писати під час внутрішньої бурі.

Почну, напевно, з оповідача, він же — автор, він же — один із головних героїв роману (точніше, одного з шарів роману). У тій чи іншій мірі присутність автора можна відчувати чи не в кожній читаній книзі, однак тут він (автор) навіть не намагається сховатися за лаштунками роману. Лоран Біне розповідає все (чи майже все): звідки у нього, француза, цікавість до подій, котрі відбулися у Празі; як йому допомагає в роботі його дівчина і що з цього приводу думає наступна подруга; які сумніви мучать його під час написання сценок чи діалогів і як він намагається із ними впоратися тощо. Часом, дочитавши розділ, на початку наступного дізнаєшся, що насправді все було (чи могло бути) зовсім не так, й автор переписує сцену. Часом разом із ним занурюєшся у купу книг-фільмів-документальних свідчень, аби знайти якусь скіпочку, котра доповнить картину. А іноді й опускаєш руки, бо це ж робить автор, котрий починає сумінватися у своїй спроможності повернутися в часі й оживити історію. Однак, попри все, це йому вдається.

Отже, окупована нацистами Прага, Райнгард Гайдріх — протектор Богемії і Моравії, Празький Кат, один з очільників СС, винахідливий вбивця євреїв, та двоє молодиків — словак Йозеф Ґабчик і чех Ян Кубіш, які мають провести операцію "Антропоїд" і вбити Біляву Бестію. Прискіпливий автор проводить ціле дослідження, яке дає змогу читачеві хоча б спробувати уявити те, як із хирлявого, затюканого однолітками хлопчика виростає один із найжорстокіших нацистських убивць. Те, яким був початок Другої світової війни і як діяли тодішні очільники країн, що були вагомими гравцями на дошці європейської шахової партії. Те, як борсалися у намаганнях вижити так звані малі нації, котрі сподівалися на незалежність. Як виживали, чи точніше — гинули сотні тисяч євреїв і не лише їх, бо кілька людей вирішили, що вони не мають права жити, адже не біляві/не арійці/не стануть корисними Рейху... Порпаючись в історії, Лоран Біне переносить нас то до Києва, де протягом кількох кривавих днів трупами був заповнений Бабин Яр, то до Парижа, де прибрати євреїв вирішили руками самих французів, то до невеличкого чеського селища Лідице, стертого з лиця землі з усіма мешканцями. Однак кульмінацією роману є саме замах на Гайдріха. І хоча історія вже відома читачеві, напруження все одно сягає того рівня, коли ти опиняєшся там, на тому повороті дороги, і проживаєш ті хвилину-півтори разом із героями книги. Один цей епізод вартий того, аби мені схотілося аплодувати авторові стоячи, а книгу обов’язково радити до прочитання тим, хто не байдужий до історії.

Переклад із французької Олега Леська, вид "Віват", 2017

02.03.18

Наталя Зубарєва "Вальс гормонів"/ Наталья Зубарева - Вальс гормонов: вес, сон, секс, красота и здоровье как по нотам


Якби не щасливий випадок, я цієї книги ніколи не взяла б до рук. По-перше, обкладинка у неї якась аж надто кітчева. По-друге, я (на жаль чи на щастя, не знаю) не надто заморочуюся темами схуднення, правильного харчування та гламурної зовнішності. По-третє, всі оці рекомендації різних, за висловом авторки, #гурушмуру завжди видавалися мені якимись підозрілими. Ну, напевно, досить перелічувати причини, з яких я не взялася б за читання "Вальсу гормонів", оскільки я цю книгу прочитала. І тепер радитиму відкинути всі оті перелічені мною та інші причини й пошукати її, тим паче, що скоро вона має вийти українською.

Отож, чому книгу таки варто прочитати. Я не надто велика прихильниця книг-порадників про те, як стати щасливим/завести друзів/заробити мільйон/вдало вийти заміж/стати красунею тощо. Переконана, що, окрім власної волі особи, змусити її досягти цих та інших вершин людського духу і не лише не здатен ніхто. Проте часом для того, аби зробити перші (та й не лише їх) кроки, нам не вистачає інформації. Такої, яка, по-перше, допомогла б зрозуміти, як діють певні механізми, а по-друге, підказала б, у якому напрямку хоча б приблизно потрібно крокувати. Звісно, без доброї волі та регулярних дій навіть найціннішій інформації — гріш ціна, але це тема для іншої розмови. Крім того, Наталя Зубарєва — трохи нетиповий дієтолог. Вона насамперед жінка, яка точно знає, що і чому ми відчуваємо (бо ж лікар) і яка так само точно знає, як вкурвлюють всі оці розмови про те, що ти "мусиш, бо...", і нікого ні до чого не змушує. Авторка розкладає по поличках усі механізми гормональної саморегуляції організму, а потім пояснює, як ліпше зробити, аби всі вони працювали як годинник. Так само вона пояснює і те, чому стрілка вагів часом заходить далеко за ту цифру, яку ми вважаємо ідеальною для себе, і як повернути її назад. Але найбільше мені зімпонував заклик насамперед полюбити себе і дбати про своє здоров’я та зовнішність не для чоловіка/кавалера/сусідки/заздрісної колеги, а виключно для себе і лише тоді, коли це — твоє щире й істинне бажання. От після цього я ладна була читати і про розрахунок калорій, і про кардіотренування (хоча сама навряд чи за це візьмуся. Втім...))))

Перекладач Ірина Хомчук, вид Bookchef, 2018