Цьогорічний експеримент-марафон із перечитування класики поки що триває. "Поки що" — бо доводиться жертвувати чимось із сучасної літератури, читання якої, зізнаюся, мені приносить більшу насолоду. Однак відкривати для себе по-новому тих, із ким познайомилася в університеті чи ще навіть у школі, теж неймовірно цікаво.
Кажуть, що людина є такою, якою є (перепрошую за геть нефілологічну фразу))), й оточення та час, у яких вона живе, не мають на особистість аж такого впливу, який їм приписується. Однак із цим я категорично не погоджуюся. Так, темперамент, риси характеру тощо — вроджені, однак те, яким чином вони інтерпретуються у житті, залежить від самого життя. Власне, ці мої спостереження підтверджуються і романами, в яких змальовані люди одного й того ж часу, котрі живуть у схожих історичних та економіччних умовах. Маю на увазі Степана Радченка із роману Підмогильного "Місто", Іполіта Миколаєвича із "Дівчини з ведмедиком" Домонтовича та Михайлюка із "Записок кирпатого Мефістофеля" Винниченка. Звісно, вибірка така собі геть куценька, однак усі ці головні герої-чоловіки аж надто демонстративно невпевнені у собі, аби це не кинулося у вічі. Вони то занурюються у роботу чи любов, віддаючись їм із усією пристрастю, то розвертаються на 180 градусів й утікають — не стільки від коханих чи обов’язків, скільки від самих себе. Що це, як не віддзеркалення тогочасної доби — такої ж невпевненої, як і згадані люди?
Однак годі узагальнювати, треба повернутися до роману Підмогильного. Для мене "Місто" став твором насамперед про Місто. Про те, як воно зі своїми ритмом життя та вимогами змінює людину. Як або ламає її, або ж робить сильнішою — однак це не означає, що ліпшою. Як краде у неї багато того, що було цінним раніше: вільний час, мрії, ціннісні орієнтири. І як дає багато чого: нові можливості, пріоритети, випробування — на ту ж міцність, і тут я маю на увазі не фізичну. Напевно, у моєму такому сприйнятті Міста багато особистого, однак кожен сприймає все, і книги, зі своєї дзвіниці, чи не так?)))
Щодо Стефана Радченка (саме через Ф), то він мене не дратував анітрохи. Принаймні, він був чесним із собою. Те, що від його чесності страждали інші, це, звісно, погано. Те, що ці інші — переважно жінки, також. Однак чи щасливішою була б Надійка, якби він одружився з нею і тримав на ролі домогосподині? А так воно й сталося б, та й таки сталося з нею... Чи щасливішою була б мусінька, якби він відштовхнув її і позбавив цієї запізнілої любові? Чи не покінчила б із собою екзальтована Зоська через когось іншого, а не через Степана? Не факт...
І трошки про символізм початку роману і його фіналу, коли Степан вперше бачить Місто знизу, з Дніпра, а у фіналі дивиться на нього згори, на начебто підкорену цитадель. Насправді ж усе навпаки: то Місто його підкорило...
Художник Максим Павлюк, вид. "Основи", 2017
Немає коментарів:
Дописати коментар