Беручись за продовження опису пригод дівчинки Манюні та її подруги Наріне (вона ж — авторка), очікувала такого самого феєрверку веселощів, як і від першої книги. Однак не так сталося, як гадалося. Чи то очікування були завищеними, чи то перше знайомство з Манюнею було освячене ефектом новизни, чи то Наріне Абгарян продовжила описувати пригоди дівчаток та їхніх рідних, піддавшись попиту читачів (як у блозі на ЖЖ, так і в книжковому форматі) — результат вийшов трошки не той...
Особисто мені насолоду дещо псували повтори вчинків дітвори та реакцій на них дорослих, тобто нічого нового у дівчаток не сталося. Хоча, з іншого боку, що могло статися з ними, так само, як і з нами — ровесниками їхнього радянського дитинства? Хіба що поїздка до піонерського табору — така ж подія була й для мене знаковою, а перебування у цих закладах відпочинку та виховання дуже схожим на описане в книзі. Згадала я й ті восьміберезня)) Й хор, у якому співала, — досі диву даюся, як мені це вдавалося з огляду на відтоптане вщент ведмедем вухо))) І його репертуар — слова пісні "Бухенвальський набат" самі зринули з глибин пам’яті й не давали заснути...
Хоча цю збірку гумористичних оповідань все-таки рекомендую для читання — тим, хто оцінить викликані нею спогади і не дратуватиметься через кожен потиличник, отриманий дівчатками від суворої Ба (а саме це викликає в більшості молодих читачів книг про суворе рядянське дитинство неймовірне обурення))))
Немає коментарів:
Дописати коментар