Ганна Макуліна "Про що співає коник?

Ця яскрава книжечка із серії міні-довідкова "Світ тварин" прилетіла до нас поштою — ще один подарунок від чудового хлопчика Максима та його мами Ігорчику (і мені, звісно))) І подарунок вдався вельми вдалим та доречним, бо якраз цього літа син захопився комахами. Дорогою до садка ми роздивлялися та спілкувалися ледь не з кожним зустрічним жуком, а прохання мого юного натураліста: "Розкажи іще щось про комах!" уже вводило мене у ступор, бо я, здавалося, вичерпала усі свої далеко не енциклопедичні знання про їх життя, навіть згадавши однойменний роман Віктора Пелєвіна)))

Однак ця невелика, проте дуже змістовна книга, дала мені можливість не тільки перевести подих, а й збагатитися цікавою інформацією. Наприклад, про те, що бабки — найшвидші комахи у світі, що павуки — то геть не комахи, що бувають метелики, у яких навіть рота немає, аби їсти, бо воно їм не треба — все одно до вечора помирають...

Серія вийшла друком два роки тому, тож лишається сподіватися, що знайти інші її книги нам таки вдасться.

Ілюстрації В. Рижової, вид. "Ранок", 2015

Айріс Мердок "Генрі та Като"/Iris Murdoch - Henry and Cato

Зізнаюсь у ще одному пунктику своєї літературної відсталості (саме так! чим більше читаю, тим більше у цьому пересвідчуюся)))) — з творчістю непервершеної Айріс Мердок познайомилася лише нещодавно. Глибока психологічність "Чорного принца" дуже вразила, тому, не вікладаючи у довгу скриньку, продовжила знайомство з черговою книгою цієї непересічної авторки.

"Генрі та Като", як і очікувалося, виявився багатоплановим романом. Попри двох головних героїв, чиї імена винесені у заголовок, докладно і глибоко змальовано ще кілька персонажів, тож події, описані в книзі, перед очима читача постають немовби у стереозображенні, бо оцінюються з різних точок зору. Хоча подій у романі зовсім небагато: дві смерті, один спадок, три кохання (одне з яких гомосексуальне), півтора викрадення... Проте цінність творчості Мердок полягає не у карколомному сюжеті. Глибоке занурення у думки та емоції, прискіпливе колупання у сумнівах і переживаннях (бо ж у радощах не так цікаво колупатися))), часом підмікроскопне спостереження за найменшими змінами настрою героїв — ось що зачіпає мене як читача. Якщо додати до цього відсутність авторської оцінки, психологічного аналізу та намагання розкласти все по поличках, аби щонайменше напружувати людину по той бік сторінок, то виходить саме те, що треба, аби не просто читати, а й осмислювати прочитане.

Щодо тематики роману, то мене зачепило: 1) пошуки себе, які тривають усе життя, як виявляється, — он героїв у 30-35 років накрило; 2) стосунки батьків і дорослих дітей, які логічно виходять зі стосунків батьків з іще маленькими дітьми; 3) змагання між дітьми в одній родині за схвалення батьків; 4) пошуки Бога в собі і світі, шлях до віри і, що ще цікавіше, назад; 5) сексуальність (і гомосексуальність) та її вплив на міжособистісні стосунки (ото загнула, готова тема для дисертації)))); 6) сила і слабкість жінки; 7) сила і слабкість чоловіка (рівноціно вийшло?))) Звісно, у книзі всього набагато більше, проте кожен бачить те, що йому ближче, чи не так?)))

Кетрін Інгрем "Це Далі"/Catherine Ingram - This is Dali

"Хочу таку!" — вирвалося у мене, коли побачила фото й розповідь про цю книгу на ФБ-сторінці подруги. "Біжи на пошту", — написала вона мені за два дні, і я, звісно, побігла))) Тепер знаю точно, що полюватиму за всіма виданнями цієї чарівної серії, за переклад якої взялися у "Видавництві Старого Лева".

Відразу зазначу, що коли ви петраєте в мистецтві хоч трошки більше, ніж я, книга видасться вам нудною. Ну, може, й не геть нудною, однак нового й цікавого, гадаю, знайдете у ній геть мало. Біографія та основні віхи творчості Далі описані коротко, я навіть сказала б, скупо, бо скільки того тексту можна вмістити на менше, ніж 100 сторінках, більша частина яких до того ж зайнята ілюстраціями.

А отут хочеться зупинитися докладніше, оскільки це саме той випадок, коли малюнки не менш важливі, ніж у дитячій літературі. Комікси, схеми, карти, плани — художник не просто ілюстрував текст, а реалізував свій талант митця, неабиякий, скажу я вам, талант.

Маю ще одну книгу з цієї серії, отож далі буде, і це вже буде не Далі)))

Ілюстрував Ендрю Рей, переклад Ростислава Паранька, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

Василь Шкляр "Троща"

Я з великим нетерпінням очікувала виходу в світ нового роману Василя Шкляра, тож придбала книгу за першої ж можливості. І, мабуть, навіть дещо символічно було отримати посилку якраз напередодні святкування Дня Незалежності й проникнутися духом тих, хто поліг "за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ"...

Зізнаюся: розгортала палітурку з певним трепетом, щосили намагаючись стримати високі очікування, аби не розчаруватися. І зробила це не дарма, бо "Троща" (так називають у краях, де відбуваються події, очерет) виявилася не такою, як її романи-сестри "Маруся" та "Чорний ворон". Тут зовсім немає історичних екскурсів (хіба що наприкінці третьої частини автор таки не стримався і трошки розбавив ними стилістично легкий назагал текст), сторінки не рясніють датами та іменами, читача не напружують розлогі оповіді чи описи, відгалуження від сюжетної лінії, насиченість персонажами. Загалом склалося враження певної кінематографічності твору, начебто це — така собі заготовка для сценарію майбутнього історично-детективного фільму чи серіалу (що було б дуже добре!). Однак оця стилістична телеграфічність повною мірою передає "скам’янілість серця" головного героя, від імені якого ведеться оповідь.

Роман — двоплановий у часовому вимірі. Чоловік, який, відбувши 25-річне ув’язнення за участь в УПА, намагається облаштувати своє життя у геть незнайомому для нього місті, та й світі загалом, згадує події 1947 року й подумки продовжує незакінчене тоді розслідування однієї зради. Я не навмисне не називаю імені головного героя — його немає й у книзі. Хіба що геть наприкінці роману звучить його псевдо, що символічно, бо ж скільки повстанців так і залишилися безіменними! А про тих, хто їм допомагав, хто підтримував харчами, лікував, переховував, в історичних дослідженнях йдеться ще менше. Однак у романі "Троща" їх образи такі ж повні, як і постаті повстанців. Й навіть постаті тих, проти кого вони боролися, — представників більшовицької влади. Й отут я щиро висловлюю Василеві Шкляру величезну особисту поядку за те, що він не розфарбував своїх героїв у чіткі чорно-білі кольори, не перегнув палиці (як це нині дуже часто трапляється), розказуючи, якими пухнастими були "наші" і якими падлюками — вороги. Короткими скупими штрихами він показує всю багатогранність тієї боротьби, як зовнішньої, видимої, так і внутрішньої, прихованої, котра тривала (та й досі триває) в головах і серцях українців. Зрадниками із тих чи інших причин ставали деякі повстанці (саме про це, власне, й роман), про Україну піклувалися, нехай і невелика їх кількість, так звані свідомі більшовики. Жорстокість була притаманна й тим, й іншим, і обидві сторони виправдовували її високою метою — кожна своєю, звісно. Чи було воно того варте — не знає ніхто, навіть час, який, як-то кажуть, покаже все, проте досі не здатен цього зробити...

Однак повернімося до роману. Текст насправді дуже символічний. Булькнувши в читацький запій (і не кажіть, що у вас такого не буває))), я, зрозуміло, багато чого пропустила. Однак той Дзіздьо з роману, котрий складав пісні та балади, які потім розходилися трощею і не тільки й ставали народними, чомусь нагадав мені геть не баладного, хоча, напевно, деякою мірою теж народного сучасного однойменного співака. А слова брата Сірка про довіру, без якої годі щось збудувати, хіба не символічні? Підозрами у зраді й нині вкриті вже не трощі й ліси, а інтернет-простори, бо ж шукати помилки набагато легше, аніж самому щось робити. А шана, яку віддавали колишньому бандерівцю його колеги — пересічні радянські українці, котрі мали б ненавидіти "ворога народу"? Хіба не про незнищенність українського духу вона?..

Фінал роману теж наскрізь пронизаний уже згаданою кінематографічністю. Гарний такий фінал, насичений емоційно, естетично й символічно, звісно... Навіть закадрова музика у голові зазвучала — ота пісня Дзідзя про чайку, що звила гніздо у трощі... Ой відчуваю: таки бути фільму!)))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

Малгожата Стрековська-Заремба "Канікули з коровою, танком і злодієм"

У нас канікули теж були з коровою! Точніше, з коровами, які перегукувалися своїми двониками, пасучись на карпатських схилах. А ми після прогулянок, пригод і позитивних вражень увечері вмощувалися на гойдалці чи уже в ліжку і дочитували книгу про хлопчика Кубу та кумедну корову Мальвінку, яка любила... цілуватися.

Книга складається з двох частин. У першій розповідається про те, на які хитрощі здатні хлопці, аби тільки не їхати в село до тітки, де "буде нудно". А вже у другій ідеться безпосередньо про все, перелічене у заголовку. І ще, звичайно, про багато чого. Наприклад, про дідуся, який відчуває, що життя закінчилося, купує собі ділянку на кладовищі, а потім оживає, бо знаходить місце, де "йому є з ким поговорити" і де він може реалізуватися, виготовляючи смачні страви. Про Войтека, якому конче потрібен татко, дарма що він "злодій" і покинув їх із сестричкою та мамою напризволяще. Про любов, дитячу і щиру, але таку, яка змушує піклуватися про того, кого любиш, бо інакше ніяк... А ще книга — про літо, сповнене сонця, тепла, пригод і чистої радості.

Малюнки Йоанни Загнер-Колат, переклад із польської Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа, 2017

Дмитро Глуховський "Метро 2035"/Дмитрий Глуховский - Метро 2035

Напевно, немає жодного вітчизняного поціновувача фантастики, постапокаліпсису чи й просто палкого геймера, який не чув би про "Метро 2033" — роман, що свого часу підірвав інтернет. Трилогія Дмитра Глуховського стала культовою, а створений ним підземний світ московського метро продовждує розростатися. Зізнаюся: свого часу я теж пірнула в нього з головою. Ах, яким героєм був для мене Артем, яким цікавим був соціальний устрій, як переживала за долю людства... Ну й усе таке, що там іще відчувають щиро захоплені читачі.

Потім я познайомилася з іще однією антиутопією цього автора. Після "Майбутнього" Глуховський зайняв заслужене місце на поличці з улюбленими авторами, а читання його творів я вирішила розтягувати (зазвичай так роблю з тими, хто пише сильно, але менше, ніж мені хотілося б)))

Від "Метро 2035" очікувала такого ж захоплення. Однак не так склалося, як гадалося. Бо і світ, і ми змінюємося, постійно та невблаганно. Й ота вся Москва, всі нещасні росіяни, яких засипали атомними бомбами кляті американці, викликали радше відторгнення, ніж розуміння. Однак згадавши досвід із "Вонгозером" Яни Вагнер, події в якому також відбувалися в Москві, через що я ледь не відклала геть дуже хорошу книгу, я старанно притлумлювала в собі неприйняття російської реальності й отримала заслужену винагороду за терплячість. Дмитро Глуховський не просто фантазує на тему постапокаліпсису, а показує російське (та й чи тільки його?) суспільство з усіх боків, здебільшого — негативних. Тут і небажання приймати власні рішення, бо ж за них потрібно відповідати. І створення культу керівника (вождя, фюрера, командира), чиї накази можна сліпо виконувати й знову ж таки не нести відповідальності за скоєне, бо — наказ же. Тут і сліпа віра в те, що "все буде добре, треба ще трохи потерпіти". І пошуки ворога, проти якого необхідно об’єднуватися і заради перемоги над яким варто терпіти голод, холод і приниження. Й вигадування цього ворога, бо ж інакше як жити? Сенсу без боротьби проти когось, без ненависті, без бажання знищити щось інше немає ж... А головне — тут купка "невидимих спостерігачів", для яких народ — це просто натовп, котрим можна вільно керувати і котрий навіть не рипнеться за межі метро, бо так звик, бо так зручніше, так звичніше, так було вже 20 років...

Головний герой роману — такий собі юродивий. Не по-справжньому, звісно, а в очах оточуючих, навіть найрідніших, найближчих людей. Бо не просто дивиться, а й бачить те, чого не помічають інші. Й до того ж аналізує. І робить висновки. Й намагається донести їх до людей. Та де там: всі інші — "неюродиві", а тому тримаються купи і створюють згаданий мною натовп. Проте герой не здається, шукає шлях до розумів, сердець, совісті, свідомості й... Звісно, програє. І я вдячна авторові за те, що він не вбиває свого героя (а саме це скорше за все сталося б у реальному житті), а дає можливість почати нове життя, до того ж не самому, а з жінкою, котра, єдина, йому повірила — а ще кажуть, що любов сліпа)))  Отож фінал роману шикарний: герой із прекрасною дамою стрибнули на коня... ой, в тойоту і ride off into the sunset... Тож чекаю продовження)))

Мелінда Надь Абоньї "Голуби злітають"/Melinda Nadj Abonji - Tauben fliegen auf

Каламеша якась. Саме таким словом cхотілося охарактеризувати цю книгу. Словом, яким на Поліссі, де минуло моє дитинство, називають щось незрозуміле з першого погляду, змішане в одну купу те, що зазвичай не поєднується, заплутане... І це слово недаремно виринуло в пам’яті, бо ж однією зі складових цієї "каламеші" є занурення головної героїні у дитинство. І такими яскравими були спогади Ілді, що вони витягли на світ божий багато чого з моєї пам’яті. Тим більше, що спільного у нас із нею виявилося досить багато, дарма що вона — угорка з Воєводини (частина колишньої Югославії), а я — самі знаєте хто і звідки)))

Так от. Перше спільне — сільське дитинство, з курми-гусьми-коровами, городом, сусідами, які часом ближчі за рідню, з тією ж великою ріднею, з бабусею та її оповідями. Друге — наші 90-ті роки, коли після розвалу СРСР був повний грошово-товарний колапс, коли чергу за хлібом треба було займати увечері, а гроші знецінюватися з кожним днем. У книзі описується те саме, тільки відбувалося воно у Югославії. Третє — війна, у якій те, хто винен і хто правий, зрозуміло лише причетним до неї і природу якої усі інші осягнути не в змозі. Маю на увазі війну в Югославії і ту, що йде нині в Україні. Четверте — занурення в чужі світ, культуру, мову, менталітет і спроби стати там своєю: родина Ілді емігрувала до Швейцарії, мені ж свого часу довелося прожити кілька років у Литві...

Власне, точок перетину сюжету роману із власним життям я знайшла багато. Й перетину нетипового тексту (такий собі потік свідомості без чітких діалогів і звичних розділових знаків) зі своїми часом плутаними думками — теж. Й емоції книги часом так щільно накладалися на мої, що видавалося, начебто я влізла у шкіру героїні (чи то пак авторки, бо ж роман автобіографічний) і зчитую їх уже без посередництва літер...

Щоб довго не писати й не займати вашого часу, скажу якомога коротше: я в повному захопленні від цієї книги-каламеші, де, крім уже згаданого, піднімаються питання стосунків батьків та дітей, бо ж різні покоління зазвичай мають різні цінності; еміграції, причому як із точки зору тих, хто приїхав у чужу країну, так і з точки зору господарів, котрі мимохіть відторгують чужинців, хоча на позір і стараються допомогти; родинних зв'язків, які часом існують лише в історіях та переказах старшого покоління; пошуку себе, коли життя вимагає від тебе застібатися у строгу блузу, а ти воліла б ходити у широких футболках і, відповідно, займатися зовсім іншою справою, ніж та, котру мусиш робити...

"Звільнення романом" — так назвала перекладачка післямову до книги. І вона має рацію: це справді катарсис. Катарсис, який отримала неочікувано, бо ж повелася на... всього-на-всього мереживну обкладинку))

Переклала з німецької Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2015

Дара Корній "Зворотний бік Сутіні"

Ой як приємно знову зустрітися з героями, котрі припали до душі, повернутися до світу, у якому почуваєшся, наче вдома, зануритися в історію, яка не відпускає! Я свідомо зробила перерву після прочитання попередньої книги тетралогії, аби гостріше відчути оце все й отримати якомога більше задоволення — отакий собі читацький гедонізм))) Й у мене це вийшло. Тепер постараюся витримати достатню паузу перед фінальним ривком...

У третій частині "Зворотних боків..." подій, пов’язаних із головною героїнею Мальвою, небагато. Натомість ми дізнаємося купу історій із минулого інших героїв фентезійного роману: богів та безсмертних. Оскільки всі вони основані на слов’янській міфології, яку Дара Корній вивчає що далі, то досконаліше, читати їх — одне задоволення. А якщо врахувати ще й гарне володіння словом... Ну, ви зрозуміли — я в повному захопленні))) І тепер маю мрію: от якби за цими книгами зняти серіал! Такий же яскравий і високоякісний, як, скажімо, "Війна престолів", тільки наш. І щоб він став таким же популярним. І щоб у світі дізналися й про наших богів, бо ж не Тором єдиним...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Джеймс Дешнер "Зцілення смертю"/James Dashner - The Death Cure

Нарешті дочитала трилогію "Той, що біжить лабіринтом". Пишу "нарешті", тому що друга частина книги виявилася слабшою за першу, тож логічно було передбачити, що далі автор здунеться ще більше. Так і сталося. Хоча варто відзначити, що постапокаліптичний устрій окремо взятого міста виписаний досить цікаво, попри певну типовість. Цікавою є й ситуація, коли велика опозиційна організація, яка, на думку всіх, переслідує благородні й високі цілі, насправді має на меті просто знищити те, що не влаштовує її очільників. А що далі? А то вже не їхня справа! Так знайомо...

До речі, ця частина трилогії українською, наскільки мені відомо, не перекладена. Шкода — попри все, хотілося б, аби історія вийшла в Україні повністю. Крім того, інтуїція підказує, що фільм має бути кращий за книгу. Якось треба буде перевірити і цю здогадку)))

Ніколя Кухарська "Що роблять коти"

Давненько я не розповідала про дитячі книги. У планах і навіть чернетках їх дуже багато, а от із часом на повноцінний допис — реальні трабли, тут і про "дорослі" не встигаю відписатися))) Однак оця книжечка просто порвала нас із сином, тому мовчати не можу! І не буду)))

Зазвичай про такі книги пишуть: для найменших. Однак я з цим категорично не згодна! Віммельбухи, якими б на позір дитячими не були, захоплюють усіх, кому потрапляють до рук. Принаймні, людей з мого оточення — точно. Це стосується і чудової, просто чудовезної книги про котів із захоплюючою, доброю історією, з прекрасними веселими малюнками, картами, схемами, тестами, із цікавими завданнями на уважність, логіку, лічбу, зчитування емоцій, виявлення причинно-наслідкових зв’язків (ото випендрилася термінами!)))), а ще — з любов’ю до чарівних, хоча часом і вреднючих, братів наших менших. А тепер спробуйте вгадати, як син збирається назвати котика чи кицьку, котрі у нас обов’язково колись з’являться? Звісно, так, як звали героїв цієї книги: Грубіян та Жабка.

Наскільки я зрозуміла, у Кухарської є ще кілька книг із серії "Розкажу тобі мамо". Ми вже чекаємо перекладу наступних)))

Художник Йоанна Вайс, переклад із польської Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2017

Атул Гаванді "Бути смертним. Що важливо наприкінці життя"/Atul Gawande - Being Mortal: Medicine and What Matters in the End

Нещодавно ми відсвяткували мамин 70-річний ювілей. Її досить поважний вік змусив замислитися: а що ж далі? Що відчуває вона, що відчуємо рано чи пізно всі ми, коли вийдемо на фінішну пряму життя? І чи можна зробити щось, аби "останній бій" не був аж надто важким? Про це міркує й автор книги про смерть. А оскільки він — лікар, то розказати йому є про що.

Однак із читачем Атул Гаванді розмовляє не тільки як медик, головне завдання якого — вилікувати недугу чи поліпшити стан хворого, а і як онук та син тих, хто вже пішов із життя, як свідок згасання багатьох близьких людей. Тож розказує не стільки про медичні нюанси старіння та лікування хвороб, що призводять до летальності, скільки про те, що насправді важливо наприкінці життя людини — недаремно ж ця фраза винесена у заголовок книги.

Зробити життя рідних людей похилого віку безпечним та оточити їх побутовими зручностями — цими благими намірами вистелений шлях до глибокого нещастя у переважній частині випадків. Бо ж жити за розкладом у стерильній кімнатці будинку престарілих — зовсім не те, чого їм хочеться. А хочеться домашнього затишку, своїх речей і звичного щоденного ритму. Однак що робити, коли для цього вже немає сил? Відповідь на це запитання автор шукає у першій частині книги, де досліджує розвиток геріатрії як галузі медицини та вдосконалення системи закладів догляду за старими людьми у США. Багато чого для мене було в новинку. Можливо, через те, що у нас старі люди зазвичай помирають удома — а це Гаванді вважає благословенням. Однак перебування в рідних стінах зовсім не убезпечує від самотності, страхів та принижень неміччю. Про те, як важливо людині позбавитися цих відчуттів і що рідні можуть для цього зробити, автор розмірковує у другій частині книги. Він не дає конкретного рецепта, бо його й не може бути. Однак як лікар зізнається: всі оті намагання на щонайдовше розятягнути тривалість життя людини, нехтуючи його якістю, — помилка, котрої припускаються і медики, і рідні, які часто вимагають від помираючих нелюдських зусиль, аби пережити чергову операцію чи терапію. А чи не варто у них поцікавитися: що важливо для них самих? Чого хотіли б вони самі для себе? Оце і є головна порада автора й одночасно відповідь на всі запитання, які він ставить. Головне, що зрозуміла я як читачка: потрібно зробити все можливе, аби рідні та близькі нам люди не почувалися такими, що "доживають віку" — а саме так про старість часто говорять у нас. Бо не доживати потрібно, а продовжувати жити, повноцінно, на всі 100% можливостей, які залишилися у людини. Адже тільки це має значення наприкінці життя.

І про стиль книги. Попри те, що я не надто люблю нехудожню літературу, "Бути смертним" читала із захопленням. І медична тематика, і стиль оповіді, й багато життєвих прикладів, кожен із яких вартий окремого роману, тримали у напрузі, інтригували й змушували гортати сторінки у пошуках того, що цікавить в усіх книгах: чим же закінчиться історія? Відповідь, на жаль,  очевидна і сумна... Однак важливо не тільки те, коли це станеться з кожним із нас, а і як ми зустрінемо смерть — тепер я це точно знаю.

Переклад з англ. Ганни Прудкої, вид. "Віват", 2016

Салман Рушді "Сатанинські вірші"/Salman Rushdie - The Satanic Verses

І хочеться, і колеться — це про мене і "Сатанинські вірші". Точніше, про Салмана Рушді, з яким познайомилася, прочитавши супер-Букера "Опівнічні діти", тому точно знала, на який захват й одночасно на які труднощі варто розраховувати, беручись за чергову книгу цього автора. Однак не прочитати не могла. Це бажання було настільки потужним, що, оббігавши кілька книгарень і не знайшовши там українського видання (і не кажіть про інтернет-магазини: такі книги треба роздивлятися, мацати й нюхати в реалі, а не на моніторі), скачала російськомовний переклад, зроблений групою фанатів-анонімів. І не пожалкувала: тільки ті 2,5 тисячі докладних приміток, без яких багато речей годі було б втямити, вартують поваги до цієї грандіозної роботи і людей, які її виконали.

А тепер власне про книгу, піддану критиці релігійними фанатиками (як, наприклад, і одна з моїх улюблених — "Євангеліє від Ісуса Христа" Жозе Сарамаго), а тому вже через це варту уваги. Вона важко дається і до сприйняття, і до розуміння через певну культурологічну та історичну зацикленість на деталях, інформації та нюансах, дуже далеких для українського (і не тільки) читача. Аби втямити все, що мав на увазі Рушді, потрібно бути британцем індійського походження і мусульманином — тобто самим Рушді. Інші ж можуть спробувати зрозуміти хоча б частину з тексту та підтекстів, що я й робила. Наскільки це у мене вийшло — не знаю. Однак планую перечитати книгу ще раз (в українському перекладі, звісно), а це бажання виникає у мене дуже рідко й оцінює твір дуже високо з моєї точки зору))) Я ж не даремно закидала (і ще продовжую))) свої стрічки в інстаграм та фейсбук численними цитатами з книги — це вже показник.

І сюжет, і герої роману — химерні (знову мимохіть згадуються "Опівнічні діти"). Метаморфози, які відбуваються з двома головними дійовими особами, занадто відверто символічні: один перетворюється на диявола, інший — на янгола. Така відвертість змушує шукати якогось глибшого сенсу, і він (навіть не один) знаходиться: зокрема не все те, що ми вважаємо злом, є таким, ну й навпаки, звісно. Однозначності не існує ні в реальному світі, ні в ірреальному, начебто ідеальному світі богів та пророків, які теж змушені йти на компроміси. Й от саме ця неідеальність і компромісність, схоже, й викликали таке незадоволення мусульман, які оголосили цілу війну авторові та перекладачам із видавцями. На жаль, реальну війну, оскільки загинули люди...

Однак роман — далеко не тільки про іслам. Він і про еміграцію, про те, що людина не може перестати бути кимось, бо хоче стати іншим. Навіть коли ти позбудешся акценту, імені, родини, ти все одно не перестанеш бути індійцем (у даному випадку) і не станеш британцем (як приклад із книги). Ти просто будеш ніким, загубишся. Це роман — про мрію і шлях до її реалізації. Чим важчий і болісніший він, тим вартіснішою стає мета і тим більшою — насолода від її досягнення. Роман також про прощення. Що ми здатні вибачити і для чого, точніше — для кого це робимо: для того, кому прощаємо, чи все-таки для себе? І про любов та ненависть, звісно, — куди ж без них? Нікуди...

Переклад з англійської Тараса Бойка, вид. "Видавництво Жупанського", 2016