10.08.17

Мелінда Надь Абоньї "Голуби злітають"/Melinda Nadj Abonji - Tauben fliegen auf

Каламеша якась. Саме таким словом cхотілося охарактеризувати цю книгу. Словом, яким на Поліссі, де минуло моє дитинство, називають щось незрозуміле з першого погляду, змішане в одну купу те, що зазвичай не поєднується, заплутане... І це слово недаремно виринуло в пам’яті, бо ж однією зі складових цієї "каламеші" є занурення головної героїні у дитинство. І такими яскравими були спогади Ілді, що вони витягли на світ божий багато чого з моєї пам’яті. Тим більше, що спільного у нас із нею виявилося досить багато, дарма що вона — угорка з Воєводини (частина колишньої Югославії), а я — самі знаєте хто і звідки)))

Так от. Перше спільне — сільське дитинство, з курми-гусьми-коровами, городом, сусідами, які часом ближчі за рідню, з тією ж великою ріднею, з бабусею та її оповідями. Друге — наші 90-ті роки, коли після розвалу СРСР був повний грошово-товарний колапс, коли чергу за хлібом треба було займати увечері, а гроші знецінюватися з кожним днем. У книзі описується те саме, тільки відбувалося воно у Югославії. Третє — війна, у якій те, хто винен і хто правий, зрозуміло лише причетним до неї і природу якої усі інші осягнути не в змозі. Маю на увазі війну в Югославії і ту, що йде нині в Україні. Четверте — занурення в чужі світ, культуру, мову, менталітет і спроби стати там своєю: родина Ілді емігрувала до Швейцарії, мені ж свого часу довелося прожити кілька років у Литві...

Власне, точок перетину сюжету роману із власним життям я знайшла багато. Й перетину нетипового тексту (такий собі потік свідомості без чітких діалогів і звичних розділових знаків) зі своїми часом плутаними думками — теж. Й емоції книги часом так щільно накладалися на мої, що видавалося, начебто я влізла у шкіру героїні (чи то пак авторки, бо ж роман автобіографічний) і зчитую їх уже без посередництва літер...

Щоб довго не писати й не займати вашого часу, скажу якомога коротше: я в повному захопленні від цієї книги-каламеші, де, крім уже згаданого, піднімаються питання стосунків батьків та дітей, бо ж різні покоління зазвичай мають різні цінності; еміграції, причому як із точки зору тих, хто приїхав у чужу країну, так і з точки зору господарів, котрі мимохіть відторгують чужинців, хоча на позір і стараються допомогти; родинних зв'язків, які часом існують лише в історіях та переказах старшого покоління; пошуку себе, коли життя вимагає від тебе застібатися у строгу блузу, а ти воліла б ходити у широких футболках і, відповідно, займатися зовсім іншою справою, ніж та, котру мусиш робити...

"Звільнення романом" — так назвала перекладачка післямову до книги. І вона має рацію: це справді катарсис. Катарсис, який отримала неочікувано, бо ж повелася на... всього-на-всього мереживну обкладинку))

Переклала з німецької Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2015

08.08.17

Дара Корній "Зворотний бік Сутіні"

Ой як приємно знову зустрітися з героями, котрі припали до душі, повернутися до світу, у якому почуваєшся, наче вдома, зануритися в історію, яка не відпускає! Я свідомо зробила перерву після прочитання попередньої книги тетралогії, аби гостріше відчути оце все й отримати якомога більше задоволення — отакий собі читацький гедонізм))) Й у мене це вийшло. Тепер постараюся витримати достатню паузу перед фінальним ривком...

У третій частині "Зворотних боків..." подій, пов’язаних із головною героїнею Мальвою, небагато. Натомість ми дізнаємося купу історій із минулого інших героїв фентезійного роману: богів та безсмертних. Оскільки всі вони основані на слов’янській міфології, яку Дара Корній вивчає що далі, то досконаліше, читати їх — одне задоволення. А якщо врахувати ще й гарне володіння словом... Ну, ви зрозуміли — я в повному захопленні))) І тепер маю мрію: от якби за цими книгами зняти серіал! Такий же яскравий і високоякісний, як, скажімо, "Війна престолів", тільки наш. І щоб він став таким же популярним. І щоб у світі дізналися й про наших богів, бо ж не Тором єдиним...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Джеймс Дешнер "Зцілення смертю"/James Dashner - The Death Cure

Нарешті дочитала трилогію "Той, що біжить лабіринтом". Пишу "нарешті", тому що друга частина книги виявилася слабшою за першу, тож логічно було передбачити, що далі автор здунеться ще більше. Так і сталося. Хоча варто відзначити, що постапокаліптичний устрій окремо взятого міста виписаний досить цікаво, попри певну типовість. Цікавою є й ситуація, коли велика опозиційна організація, яка, на думку всіх, переслідує благородні й високі цілі, насправді має на меті просто знищити те, що не влаштовує її очільників. А що далі? А то вже не їхня справа! Так знайомо...

До речі, ця частина трилогії українською, наскільки мені відомо, не перекладена. Шкода — попри все, хотілося б, аби історія вийшла в Україні повністю. Крім того, інтуїція підказує, що фільм має бути кращий за книгу. Якось треба буде перевірити і цю здогадку)))

Ніколя Кухарська "Що роблять коти"

Давненько я не розповідала про дитячі книги. У планах і навіть чернетках їх дуже багато, а от із часом на повноцінний допис — реальні трабли, тут і про "дорослі" не встигаю відписатися))) Однак оця книжечка просто порвала нас із сином, тому мовчати не можу! І не буду)))

Зазвичай про такі книги пишуть: для найменших. Однак я з цим категорично не згодна! Віммельбухи, якими б на позір дитячими не були, захоплюють усіх, кому потрапляють до рук. Принаймні, людей з мого оточення — точно. Це стосується і чудової, просто чудовезної книги про котів із захоплюючою, доброю історією, з прекрасними веселими малюнками, картами, схемами, тестами, із цікавими завданнями на уважність, логіку, лічбу, зчитування емоцій, виявлення причинно-наслідкових зв’язків (ото випендрилася термінами!)))), а ще — з любов’ю до чарівних, хоча часом і вреднючих, братів наших менших. А тепер спробуйте вгадати, як син збирається назвати котика чи кицьку, котрі у нас обов’язково колись з’являться? Звісно, так, як звали героїв цієї книги: Грубіян та Жабка.

Наскільки я зрозуміла, у Кухарської є ще кілька книг із серії "Розкажу тобі мамо". Ми вже чекаємо перекладу наступних)))

Художник Йоанна Вайс, переклад із польської Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2017

07.08.17

Атул Гаванді "Бути смертним. Що важливо наприкінці життя"/Atul Gawande - Being Mortal: Medicine and What Matters in the End

Нещодавно ми відсвяткували мамин 70-річний ювілей. Її досить поважний вік змусив замислитися: а що ж далі? Що відчуває вона, що відчуємо рано чи пізно всі ми, коли вийдемо на фінішну пряму життя? І чи можна зробити щось, аби "останній бій" не був аж надто важким? Про це міркує й автор книги про смерть. А оскільки він — лікар, то розказати йому є про що.

Однак із читачем Атул Гаванді розмовляє не тільки як медик, головне завдання якого — вилікувати недугу чи поліпшити стан хворого, а і як онук та син тих, хто вже пішов із життя, як свідок згасання багатьох близьких людей. Тож розказує не стільки про медичні нюанси старіння та лікування хвороб, що призводять до летальності, скільки про те, що насправді важливо наприкінці життя людини — недаремно ж ця фраза винесена у заголовок книги.

Зробити життя рідних людей похилого віку безпечним та оточити їх побутовими зручностями — цими благими намірами вистелений шлях до глибокого нещастя у переважній частині випадків. Бо ж жити за розкладом у стерильній кімнатці будинку престарілих — зовсім не те, чого їм хочеться. А хочеться домашнього затишку, своїх речей і звичного щоденного ритму. Однак що робити, коли для цього вже немає сил? Відповідь на це запитання автор шукає у першій частині книги, де досліджує розвиток геріатрії як галузі медицини та вдосконалення системи закладів догляду за старими людьми у США. Багато чого для мене було в новинку. Можливо, через те, що у нас старі люди зазвичай помирають удома — а це Гаванді вважає благословенням. Однак перебування в рідних стінах зовсім не убезпечує від самотності, страхів та принижень неміччю. Про те, як важливо людині позбавитися цих відчуттів і що рідні можуть для цього зробити, автор розмірковує у другій частині книги. Він не дає конкретного рецепта, бо його й не може бути. Однак як лікар зізнається: всі оті намагання на щонайдовше розятягнути тривалість життя людини, нехтуючи його якістю, — помилка, котрої припускаються і медики, і рідні, які часто вимагають від помираючих нелюдських зусиль, аби пережити чергову операцію чи терапію. А чи не варто у них поцікавитися: що важливо для них самих? Чого хотіли б вони самі для себе? Оце і є головна порада автора й одночасно відповідь на всі запитання, які він ставить. Головне, що зрозуміла я як читачка: потрібно зробити все можливе, аби рідні та близькі нам люди не почувалися такими, що "доживають віку" — а саме так про старість часто говорять у нас. Бо не доживати потрібно, а продовжувати жити, повноцінно, на всі 100% можливостей, які залишилися у людини. Адже тільки це має значення наприкінці життя.

І про стиль книги. Попри те, що я не надто люблю нехудожню літературу, "Бути смертним" читала із захопленням. І медична тематика, і стиль оповіді, й багато життєвих прикладів, кожен із яких вартий окремого роману, тримали у напрузі, інтригували й змушували гортати сторінки у пошуках того, що цікавить в усіх книгах: чим же закінчиться історія? Відповідь, на жаль,  очевидна і сумна... Однак важливо не тільки те, коли це станеться з кожним із нас, а і як ми зустрінемо смерть — тепер я це точно знаю.

Переклад з англ. Ганни Прудкої, вид. "Віват", 2016

03.08.17

Салман Рушді "Сатанинські вірші"/Salman Rushdie - The Satanic Verses


І хочеться, і колеться — це про мене і "Сатанинські вірші". Точніше, про Салмана Рушді, з яким познайомилася, прочитавши супер-Букера "Опівнічні діти", тому точно знала, на який захват й одночасно на які труднощі варто розраховувати, беручись за чергову книгу цього автора. Однак не прочитати не могла. Це бажання було настільки потужним, що, оббігавши кілька книгарень і не знайшовши там українського видання (і не кажіть про інтернет-магазини: такі книги треба роздивлятися, мацати й нюхати в реалі, а не на моніторі), скачала російськомовний переклад, зроблений групою фанатів-анонімів. І не пожалкувала: тільки ті 2,5 тисячі докладних приміток, без яких багато речей годі було б втямити, вартують поваги до цієї грандіозної роботи і людей, які її виконали.

А тепер власне про книгу, піддану критиці релігійними фанатиками (як, наприклад, і одна з моїх улюблених — "Євангеліє від Ісуса Христа" Жозе Сарамаго), а тому вже через це варту уваги. Вона важко дається і до сприйняття, і до розуміння через певну культурологічну та історичну зацикленість на деталях, інформації та нюансах, дуже далеких для українського (і не тільки) читача. Аби втямити все, що мав на увазі Рушді, потрібно бути британцем індійського походження і мусульманином — тобто самим Рушді. Інші ж можуть спробувати зрозуміти хоча б частину з тексту та підтекстів, що я й робила. Наскільки це у мене вийшло — не знаю. Однак планую перечитати книгу ще раз (в українському перекладі, звісно), а це бажання виникає у мене дуже рідко й оцінює твір дуже високо з моєї точки зору))) Я ж не даремно закидала (і ще продовжую))) свої стрічки в інстаграм та фейсбук численними цитатами з книги — це вже показник.

І сюжет, і герої роману — химерні (знову мимохіть згадуються "Опівнічні діти"). Метаморфози, які відбуваються з двома головними дійовими особами, занадто відверто символічні: один перетворюється на диявола, інший — на янгола. Така відвертість змушує шукати якогось глибшого сенсу, і він (навіть не один) знаходиться: зокрема не все те, що ми вважаємо злом, є таким, ну й навпаки, звісно. Однозначності не існує ні в реальному світі, ні в ірреальному, начебто ідеальному світі богів та пророків, які теж змушені йти на компроміси. Й от саме ця неідеальність і компромісність, схоже, й викликали таке незадоволення мусульман, які оголосили цілу війну авторові та перекладачам із видавцями. На жаль, реальну війну, оскільки загинули люди...

Однак роман — далеко не тільки про іслам. Він і про еміграцію, про те, що людина не може перестати бути кимось, бо хоче стати іншим. Навіть коли ти позбудешся акценту, імені, родини, ти все одно не перестанеш бути індійцем (у даному випадку) і не станеш британцем (як приклад із книги). Ти просто будеш ніким, загубишся. Це роман — про мрію і шлях до її реалізації. Чим важчий і болісніший він, тим вартіснішою стає мета і тим більшою — насолода від її досягнення. Роман також про прощення. Що ми здатні вибачити і для чого, точніше — для кого це робимо: для того, кому прощаємо, чи все-таки для себе? І про любов та ненависть, звісно, — куди ж без них? Нікуди...

Переклад з англійської Тараса Бойка, вид. "Видавництво Жупанського", 2016