Валерій Гапеєв "Ніч Дракона"/Валеры Гапееў - Ноч цмока

Спочатку головний герой роману білоруського (запам’ятайте, що саме білоруського, це важливо) автора невимовно дратував мене. Здавалося, він уособив всі ті риси характеру, які жінки у чоловіках терпіти не можуть (ну, це в теорії, бо на практиці терплять і не таке))), а саме: нерішучість, невпевненість у собі, невміння приймати рішення і — головне — постійні пошуки того, на кого можна скинути відповідальність. Цебто, тієї, бо ж ідеться в основному про стосунки молодого слідчого прокуратури з жінками. З моєї, жіночої, точки зору герой поводився як... ну, ви самі знаєте, що в таких випадках кажуть))) Час від часу його хотілося прибити, а книгу відкласти, однак мучило питання: хто ж убивця?

Спитаєте, до чого тут убивця, якщо книга — про любов? А до того, що "Ніч Дракона" — це насправді детектив. До того ж, досить цікавий детектив, бо до нього домішано  іще дещо, дуже близьке мені: язичництво, відьмацтво, міфи, артефакти — тобто те, що нагадало моє поліське дитинство. Часом занурення в атмосферу вёски-села та лісу-болота було таким реальним, що аж запахи старого дерева, застояної води і сушеного зілля відчувалися...

Але я не про спогади, я ж про книгу розказую. Так от, оцей любовно-фентезійний детектив потім перетворився із начебто просто  розважальної літературки на цілий політичний і філософський памфлет. Автор поступово приводить читача до роздумів про відповідальність кожного за долю своєї країни. А оскільки події відбуваються у Білорусі (пам’ятаєте, я казала, що це важливо), то поміж рядками роману, та що там казати — у самих рядках прямим текстом говориться про те, що країні потрібен новий президент, професіонал, освічений, просунутий і, головне, такий, який відроджував би, а не знищував білоруську мову, культуру, історію...

І я зрозуміла, чому головний герой був таким відразливим. Він уособлював середньостатисчного обивателя, якому байдуже до всього, що знаходиться поза межею його роботи та дому, якому головне — аби нормально жилося, аби було що їсти й де спати, аби якомога менше рішень приймати самому, бо тоді й відповідати за них не потрібно. Фінал книги вразив, і дуже приємно вразив, бо вселив надію на те, що  у цьому світі все можливо: і прийняття важливих та правильних рішень,  і звичайнісіньке, але тим не менше таке рідкісне щастя.

Переклад Євгена Шириноса, вид. "Срібна папороть", 2017

Льюїс Керрол "Аліса в Країні Див. Аліса в Задзеркаллі"/Lewis Carroll - Alice's Adventures in Wonderland. Through the Looking-Glass

Ну от, можу похвалитися: ще одна книга (навіть дві), яку я благополучно пропустила в дитинстві, прочитана. І слово "благополучно" тут вжите не даремно — я справді вважаю, що мені дуже пощастило вперше ознайомитися з цими творами саме зараз, у дорослому віці.

Звичайно, дитиною я теж сприйняла б оті всі фантасмагоричні речі, які відбуваються з Алісою у Країні Див та Задзеркаллі та на які потім натикаєшся в інших книгах і не тільки й не тямиш, про що люди балакають. Однак у дитинстві я багато чого не помітила б. Наприклад, того, як тонко автор-математик пояснює закони елементарної (і не дуже) логіки, грається словами і сенсами (тут велике дякую перекладачам!), демонструє важливість таких якостей, як, наприклад, відповідальність за прийняті рішення, оживлює шахову партію. До речі, я не граю в шахи, мабуть, тому Задзеркалля мені сподобалося менше, ніж перша книга (хоча ключове слово тут — "сподобалося").

Книги написані понад 150 років тому, до того ж для читачів, занурених геть у іншу культуру, і це має наслідки для сучасного українського (і не тільки — досить бути не-британцем) читача. Всі оті віршики, які мали б мати (перепрошую за тавтологію) прихований сенс, для мене були здебільшого нісенітницею. Гарно заримованою, зі смаком метафоризованою, логічно закрученою, однак — нісенітницею. Підозрюю, що іще багато чого я як не-британка не-вікторіанської епохи тупо пропустила. А може, просто не дано?)) А ще я от міркую: читати Алісу синові чи таки дати йому можливість самому потім вирішити, коли братися за книгу? Єдине, чого постараюся не допустити — перегляду мультфільмів і фільмів за цими творами. Бо є книги, світ яких читач має творити сам, у міру своєї фантазії (а не того, про що ви подумали)))

Художник Владислав Єрко, переклад з англ. Валентина Корнієнка за ред. Івана Малковича, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2016

Олександр Волков "Урфін Джус і його дерев’яні солдати"/Александр Волков - Урфин Джюс и его деревянные солдаты

Ой із яким нетерпінням ми з сином після прочитання "Чарівника Смарагдового міста" очікували продовження пригод Еллі та її друзів! І наші очікування повністю виправдалися — задоволення від книги отримали колосальне! Спочатку син розказував свою версію розвитку подій, роздивляючись ілюстрації (до речі, дуже гарні). Потім ми порівнювали його вигадки з тим, що вигадав автор. Не все співпадало))) Але обидва варіанти мають повне право на життя)))

Як мама, я, окрім цікавих пригод, намагалася роздивитися іще щось "виховне" (куди ж без цього нам, дорослим занудам?))) Так от: виховного тут — хоч греблю гати. По-перше, про взаємодопомогу та взаємовиручку (якось по-газетному звучить, та нехай))). Еллі кинулася на допомогу друзям, бо так і треба чинити, навіть у наш егоїстичний час. По-друге, про стійкість і наполегливість. Можна ж було повернутися додому, не змігши подолати пустелю і чарівні камені. І виправдання було б — незалежні від героїв причини завадили їм досягти мети, не винні вони, то форс-мажор і бла-бла-бла... Однак хто шукає вихід — той його знаходить. По-третє, про важливість планування справ. Ні, експромти теж можуть бути вдалими, а часом і чудовими! Однак чіткий план все-таки краще, ніж його відсутність. А по-четверте, фінал чудовий: знищити, звісно, легше, ніж виправити, однак результат від другого — набагато кращий в усіх сенсах!

Ця книга, крім усього іншого, подарувала мені ще один неймовіврний сюрприз. "Покинь ту книжку, чого ти її за собою скрізь тягаєш!" — скільки разів я чула це в дитинстві від своєї мами! І так приємно було почути це знову — тепер вже на адресу свого сина, який носився з новеньким "Урфіном..." бабусиним городом)))

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "ВД "Школа", 2017

Бернардо Ачага "Мемуари корови"/Bernardo Atxaga - Memorias de una vaca

Подивитися на життя під іншим кутом зору часом дуже корисно. То чому б не глянути на нього коров’ячими очима? Так подумала я і практично випадково купила цю книгу з дивною назвою, зовсім незнайомим ім’ям автора та соковитою травичкою на обкладинці. Й інтуїція мене не підвела: книга однозначно потрапить у топ прочитаного в цьому році.

"Мемуари корови" розповідають не тільки про коров’ячі проблеми (хоча і про них також). Події у людському світі їх осторонь не обходять, отож важливі для "письменниці". Їй випало жити у країні Басків відразу після закінчення громадянської війни в Іспанії. Власниця невеликої ферми постачає провіант повстанцям, які все ще ховаються в горах від представників режиму Франко й час від часу роблять диверсії. Корови також залучені до цього. Яким чином? Звісно, не розповім))) Однак розкажу, що завдяки цій корові змогла обміркувати багато речей. Скажімо, те, що варто зробити все можливе, аби виправити ситуацію, яка тебе не задовольняє. Що дружбу й любов можна не тільки заслужити, а й відновити — знову ж таки маючи щирі наміри й докладаючи усіх зусиль. Що внутрішні зміни та переоцінка цінностей  нікому не даються легко, навіть коровам: кожен проходить через свою пустелю й опиняється у реальному світі вже кимось іншим. Що бувають питання — багато питань, відповідей на які годі знайти, та й чи варто шукати.

Роман насичений горами, долинами, соковитою травою й пухнастим снігом. Є у ньому зірки, монастир, кохання, довгі дороги. Є пошуки свого Я, важливість внутрішнього голосу й свобода самоідентифікації. Є легкість стилю, м’який гумор, автентика Іспанії й багато приказок, які так і хочеться цитувати, бо ж із коров’ячою мудрістю не посперечаєшся, хоча й "немає у світі дурнішого створіння, ніж дурна корова". Однак це — не про авторку мемуарів.

Переклад з іспанської Ярослава Губарева, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2017

***

Хто хоче одразу про все дізнатись,

хай розгорне книжку з іншого боку.

Поки корова живе добре,

вона живе довго.

Між нами кажучи, добрі люди,

щоб визнати,

що ви — нерозумні,

треба розумними бути.

Старі корови

вмирають занадто

швидко.

Знати і проковтнути — це різні речі.

Щаслива корова

не має історії.

Самотня корова добре вилизує себе.

Корова, що не має клепки в голові,

все відкладає на потім.

Той, хто ставить сотню запитань,

не заслуговує на жодну відповідь.

Корова, яка на вчинок не здатна, дурна,

полохлива або невдатна.

Олена Ящук-Коде "Париж і Лондон — столиці мого життя"

Якщо ви любите книги із захоплюючим сюжетом, тоді ця новинка не для вас, бо сюжету тут узагалі немає. Якщо ви — прихильник серйозної пізнавальної чи дослідницької літератури, тоді теж рекомендую не зважати на це видання. Однак коли вам подобається відчувати світ на смак, аромат і дотик, то почитати про Париж і Лондон із точки зору нашої співвітчизниці вам буде цікаво. Книга Олени Ящук-Коде потрапила мені до рук іще в рукопису. Однак гарною новиною стало те, що незабаром вдасться потримати в руках її друковані примірники.

"Париж і Лондон — столиці мого життя" можна назвати збіркою розповідей, а точніше — вражень авторки від цих міст. Поїхавши вчитися до Парижа, Олена невдовзі вийшла заміж й осіла у Місті кохання, згодом слідом за чоловіком перебралася до Лондона, тому оповідає про мегаполіси і як чужинка, котра щойно знайомиться з ними, і як людина, яка довгий час живе там й відчуває себе часткою конгломерацій, що звуться парижани та лондонці. Як справжня жінка вона дуже емоційна, тому текст насичений то захопленням чимось одним, то категоричним несприйняттям іншого, часом розповідь довго концентрується на темі, здавалося б, нецікавій тобі, однак тут же розумієш, що саме про це із вдячністю прочитає хтось інший, а сентиментальність та іронія так часто змінюють одна одну, що настроєві гойдалки (а їх я в мистецтві дуже люблю) читачеві забезпечені. Якщо додати до цього домішок рідного київського суржику, швидке перестрибування з однієї теми на іншу, деяку плутанину, докладні описи побутових проблем і навіть серіалів та постійне нагадування про аромат свіжоспечених французьких багетів і кави, то складається стійке враження, що ти сидиш із подругою в одній із паризьких кав’ярень і слухаєш її розповіді про все на світі і ні про що конкретне водночас. Однак при цьому в тебе перед очима постає Париж, такий, яким і має бути Місто кохання — ідеальним, прекрасним, елегантним, навіть матюкаються парижани, якщо вірити авторці, вишукано й по-французьки (хоча як іще?)))

Ех, що тепер робити? Я знову хочу в Париж!))) І в Лондон уже також... Коли буде безвіз із Великою Британією, ніхто не в курсі?)))

Вид. "КМ-Букс", 2017

Вільям Кент Крюгер "Звичайна вдячність"/ William Kent Krueger - Ordinary Grace

Схоже, це буде не відгук на саме цю книгу, а список тих творів, про які я мимохіть згадувала, читаючи "Звичайну вдячність". Ну, якось так склалося)))

Отож, аналогія перша: "Вбити пересмішника" Гарпер Лі. Її важко не помітити, оскільки сам автор зізнається, що це — його найулюбленіший твір, що саме цей роман справив на його творчість неабиякий вплив етзетера... Воно і справді: оповідь ведеться від імені дитини (однак у Крюгера це 13-річний хлопчик), велику роль у житті якої відіграє постать батька. В місті відбуваються загадкові події, до яких хлопчик так чи інакше має стосунок. Зрештою, що б там не сталося, підліток виходить із цього всього з новим досвідом. Однак наполегливо не раджу заміняти "Вбити пересмішника" романом Крюгера: як на мене, книги абсолютно різні за емоційним насиченням, і сучасна, звичайно, програє.

Аналогія друга, на яку натикалася, гортаючи відгуки інших читачів: "Кульбабове вино" Рея Бредбері. Той же хлопчик, те ж літо, таке ж провінційне маленьке містечко, і брат молодший такий же, і дитячі страхи, і загадкові події... Однак книга зовсім, зовсім не така! Коли у Бредбері все наповнене-переповнене сонцем і щастям, то роман Крюгера змушує сумувати, страждати, а то й плакати. І навіть попри спеку, яка раз по раз згадується у "Звичайній вдячності", у мене все одно склалося враження, що там постійно йшов дощ. Бо хіба можна бачити сонце, коли навколо панує нагла смерть, яка забирає близьких тобі людей?

Аналогія третя, вже не позичена, а моя: "Несказане" Селесте Інг. На позір щаслива й міцна родина насправді такою не є, і це стає очевидним після того, як гине старша донька. У кожного з п’яти її членів — своє життя, свої таргани, свої секрети, і ні про яку сімейну єдність тут говорити не доводиться. Хоча варто зазначити, що у Крюгера все-таки не відчувається такої безвиході, як у Інг, бо він мав іншу мету: показати читачеві, що навіть найстрашніші події у житті можна пережити, якщо наповнитися терпінням, прощенням і вірою в Господа. Так-так, що б вам не казали, книга саме про це. Ну і трошки детектив...

Переклад з англ. Оксани Дятел, вид. "Наш формат", 2016

Корінна Хофманн "Біла масаї"/ Corinne Hofmann - Die weisse Massai

Мені здається, що європейців можна, грубо кажучи, поділити на категорії щодо їх захоплення чимось далеким та екзотичним: є люди, яким мила Африка, є ті, котрим близький Схід, а хтось шаленіє від Латинської Америки. Я однозначно належу до перших, тому книги про цей континент, культуру та історію його народів мене дуже приваблюють (тут гріхом буде не згадати про "Половину жовтого сонця" Чімаманди Нгозі Адічі — найкращий роман про Африку з усіх, що мені до цього часу траплялися). "Біла масаї" цінна, поміж іншого, ще й тим, що описує життя однієї з корінних народностей Кенії з точки зору білої (не порахуйте за расизм, так у заголовку книги написано))) людини, котра з головою занурилася в побут і не тільки.

Отже, сюжет: молода жінка зі Швейцарії, приїхавши до Кенії у відпустку, так закохується в юнака-масаї, що вирішує не тільки вийти за нього заміж, а й оселитися з ним у маленькому й геть далекому від цивілізації селищі. Як ви гадаєте, що з цього вийшло? Ні-ні, я не вас, романтиків у рожевих окулярах, запитую, а тих, хто, з огляду на досвід, а чи на цинізм, здатен реально оцінити ситуацію. Так отож, як кажуть: фінал стосунків можна було передбачити з самого початку роману, і я наприкінці книги аж зітхнула з полегшенням — не розчарувала авторка, бо у випадку повного геппі-енду я їй не повірила б.

Хоча не вірити Корінні Хофманн важко, адже твір — зовсім не художній. Маю на увазі як його біографічну, цебто геть не вигадану, основу, так і відсутність інших ознак того, що зазвичай називають художньою літературою: глибоких образів, красивих метафор та описів, занурення у щось більше, ніж побут... Однак згадайте успіх "Вуличного кота Боба" — книги, точнісінько такої ж за згаданими мною вище ознаками, — і ви зрозумієте, чому "Білу масаї" читають і навіть екранізували (фільму ще не бачила). Це — справжнє життя, без епітетів і прикрас. Подобається чи ні, а героїня перейнялася пристрастю до чорношкірого воїна і, теж подобається чи ні, обламалася. Вона схильна пояснювати це різницею в культурах та ментальності — нехай буде так. Я ж — здоровим глуздом жінки, якій набридло приносити себе в жертву чоловікові (а це ми схильні робити, незаважаючи на те, якого кольору шкіра в коханого і де він пропонує нам жити: в маньяті чи палаці).

Відкриваючи книгу, я хотіла в Африку. Прочитала про ті труднощі з бюрократією та хабарями, водою і їжею, автобусами й дорогами, заробітком та витратами і... так само хочу в Африку. Бо хіба нас, українців, можна налякати тим, із чим ми постійно стикаємося?))) Мене, як авторку, швейцарський рівень життя не розбалував))) От тільки заміж за масаї точно не піду, і не просіть)))