Десь наткнулася на порівняння Лінвуда Барклея з Кінгом, мовляв, такий же напружений сюжет і глибокий психологізм. Приготувалася до чогось містичного та страшного. І спочатку навіть отримала й одне, й інше — раптове зникнення цілої родини без пояснень натякнуло на втручання нечистої сили чи чогось такого. Проте потім розчарувалася: спочатку образи головних героїв — подружжя — перестали розвиватися і залишилися якимись двовимірними, а стосунки геть незрозумілими. Згодом з’явилося відчуття тупцяння на місці в розвитку сюжету — хотілося якоїсь динаміки, а її все не було. Потім знайшлися приводи, аби причепитсия до автора і покритикувати його: наприклад, оті розповіді про одну з цілого класу ученицю, запущену, з неблагополучної родини, але талановиту були не просто так — в подальшому її вітчим-гангстер на знак вдячності до вчителя, котрий звернув увагу на дівчину, допоміг героєві. Наче логічний хід, але такими білими нитками пришитий!
От розгадка історії для мене була справді неочікуваною Все виявилося досить банальним — це я до того, що містикою тут насправді й не пахне. В усьому винен — увага: спойлер! — безхребетний татко, якого я готова була вбити, хоча він і без моєї допомоги з цим упорався. А в усьому іншому — гепі-енд)))
Переклад Віктора Шовкуна, вид "Клуб сімейного дозвілля", 2009
Немає коментарів:
Дописати коментар