26.04.17

Лоран Гунель "Бог завжди подорожує інкогніто"/Laurent Gounelle - Dieu voyage toujours incognito

Ще один камінаут від мене як читача: я не люблю психологічної літератури на кшталт "Як завести друзів, стати мільйонером і досягти успіху в коханні за 10 днів". Як на мене, то, окрім бла-бла-бла й додаткового відчуття своєї неспроможності зробити те, що, за словами авторів подібних посібників, все одно, що раз плюнути, ці книги не дають. Ну, отака я — можете кинути пару капців))) Тож читати "Бога..." бралася з осторогою: ну, хіба допоможуть ті ж самі фрази змінити життя, якщо їх загорнути у цікавий сюжет? Та й сюжет, на перший погляд, виявися досить банальним: нещасного юнака покинула кохана дівчина, і він не придумав нічого ліпшого, як вбитися, стрибнувши з Ейфелевої вежі. Романтик, бач... Аж тут — не повірите! — на тих балках у верхотурі поруч із невдахою-самовбивцею з’являється прекрасний — та не принц, ні! — незнайомець із вольовим обличчям та впевненим блиском в очах і пропонує юнакові угоду. Згідно з нею, хлопець отримує шанс змінити все своє життя, якщо.. Так-так: якщо виконуватиме всі оті психологічні поради зі згаданих мною на початку книг!

На цьому роман я, може, взялася б переглянути по діагоналі та й по тому, якби оцей-от незанйомець не розпочав навчати підопічного зі спроби втовкмачити йому, що оті всі психологічні книги, поради та інше бла-бла-бла цим же і залишаться, якщо не діяти, а тільки читати. Не погодитися з цим я ніяк не могла, і тому ставлення до книги змінила. І недарма, бо історія захопила. Сюжет закручувався, став майже детективним, муки внутрішньої ломки героя описувалися так природно, що не вірити авторові не виходило, я почала вболівати за Алана, за те, щоб він не відступився, не здався, щоб показав: можна! можна змінитися себе і своє життя, якщо робити це, а не просто читати спецлітературу і складати її на купу! І таки вийшло! Таки спромігся хлопець-невдаха досягти того, про що рік тому навіть і не подумав би, не те що ставив би за мету!

Хоча від цього гепі-енду, зізнаюся, трошки й повіяло якоюсь кіношною несправжністю (не спойлеритиму, але ті, хто дочитає до моменту підрахунку голосів на зборах акціонерів, скорше за все, погодяться зі мною: так не буває), я по-дитячому раділа за героя! І перегортала, перегортала останні сторінки роману, бо це ж так прекрасно: досягти бажаного! Й обламалася... Дуже-дуже обламалася. Бо ота кіношна несправжність підтвердилася, до того ж у найпотворнішому кіноваріанті (там ціла суміш індійсько-серіального мила!). Тож тим, хто дочитає до згаданого моменту підрахунку голосів, наполегливо раджу: на цьому й зупиніться! Не псуйте отого відчуття віри у себе, у можливість змінитися й досягти чогось, яке таки вселяє у читача автор-психолог. Не змушуйте себе розчаровуватися й відкидати книгу як непотріб, бо це — тільки книга, у житті так не буває. Бо оті десяток останніх сторінок зводять нанівець всю роботу Гунеля, і я порадила б автору спалити їх іще в рукопису. Ви ж можете видерти їх із книги і зробити так само, якщо читатимете роман не для того, аби лише розважитися, а для того, щоб навчитися жити трошки по-іншому.

Ще про одну річ не можу змовчати: помилки. Те, що будь ласка часом пишеться через дефіс, уже, на первеликий жаль, не дивує. Мене здивувало, вразило й загнало у глухий кут віртуозне вміння редакторів використати слово "двер" — саме так, в однині й жіночого роду — у такій формі, в якій воно начебто й не так страшно, як ото я написала, виглядає в тексті. Один раз я це списала на випадковість, але двічі — то вже майстерність. От намагаюся скласти речення українською зі словом "двер" — не виходить. Допоможете? Процитувати не можу, книги під рукою немає.

Переклад із фр. Анна Роговченко, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

21.04.17

Гжегож Касдепке "Зачіпки детектива Нишпорки. Канікули детектива Нишпорки"

Нарешті ми дочитали продовження пригод детектива Нишпорки, який вже став одним із наших улюбленців. Читали досить довго. І не тому, що нецікаво, а тому, що у сина з’явилася звичка примхливого читача: водночас читати кілька книг і вибирати їх під настрій (когось мені це дуже нагадує, чи не так, Юлько-читулько?)))
 
Власне, це не одна, а цілих дві книги: для того, аби відкрити іншу, достатньо просто зазирнути до неї з іншого боку. Хоча для тих, хто вже знайомий із цією серією книг, це не новина. Не новина й те, що Гжегож Касдепке практично не здатен розчарувати. Пригоди цікаві, герої характерні, а задачки, які розв’язує детектив, цікавезні й пізнавальні — часом доводилося на практиці показувати, що то значить, наприклад, згорнути лист паперу сім разів і чому аж ніяк не більше.

Єдине, про що пошкодували, це про те, що не вийшло читати "Канікули..." в наметі на березі якоїсь водойми — а син про це так мріє. Втім, гарну книгу й перечитати можна)))

Малюнки Пьотра Рихеля, переклад із пол. Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа", 2016

20.04.17

Р. Дж. Паласіо "Диво"/R.J. Palacio - Wonder

Коли візьметеся читати цю книгу (саме коли, а не якщо), не повторюйте моєї помилки — не дочитуйте її в громадському транспорті. Якщо, звісно, вас не бентежать здивовані погляди оточуючих. А яку же іще реакцію має викликати доросла тітка, яка читає вочевидь дитячу, з огляду на дизайн та розмір шрифту, книгу і... плаче над нею. Довелося нап’ялити чорні окуляри. І добре, що їхала в маршрутці, а не метро, бо тоді зовсім мене не зрозуміли б люди)))

Але ж я про книгу розказую, а не про тренд носити сонцезахисні окуляри в метро. Ви мій оцей-от  життєрадісний настрій вловлююєте? То це все від одного спогаду про вражаючого позитиву роман. Що з людиною коїться у процесі читання — й передати важко. З одного боку, стає боляче. Як і завжди при зустрічі з кимось, кому хочеш допомогти і разом із тим розумієш, що це неможливо. Й ота суміш жалощів та безсилля тебе викручує до сліз. А з іншого боку у тебе виростають крила! Такі величезні й сильні, здатні піднести над світом, позбавити від болю, обняти всіх стражденних і зробити добро персональною цнотою кожного. І виникає бажання творити те добро повсюди й повсякчас. І любити людей, якими б  не-такими вони не видавалися раніше (це я не про зовнішність, а про вчинки).

Головний герой — п’ятикласник, який почав ходити до  школи. Раніше він навчався вдома, бо пережив десятки операцій із приводу спотворення, викликаного рідкісним генетичним порушенням. У хлопчика Огеста практично не було обличчя. Тобто було, але яке... Нестандартне, казали коректні дорослі. Страшне, казали прямолінійні дітлахи. Всі переживання дитини (а їх було ой як багато!) викладені в розділах під назвою "Огест" (так звуть хлопчика). У книзі є й інші розділи, які носять імена його друзів, сестри, її подруг та хлопця... Тобто ми маємо можливість розглядати ситуацію з різних точок зору і сприймати по-різному.

Зрештою, стається диво — оточуючі починають розуміти, що живуть поруч із дивом (даруйте мою тавтологію). Бо ж Огест зумів навчити їх чинити добро. Просто так. Щодня. Не задумуючись, навіщо й для чого. Просто бути добрими людьми. Це ж наче так легко. Елементарно навіть. І разом з тим добро у нашому світі чомусь все ще вважається дивом...

Кумедно, але завершити хочеться майже-тостом: тож давайте будемо дивними! Чи дивовижними? Чи — диваками? А чи просто добрими...

Переклад із англ. Світлани Колесник, вид. "Віват", 2016

18.04.17

Ірина Сонечко "Мурчикові настрої", "Вивчаємо кольори"

Якщо вже розказувати про найперші книжечки, які "ми ніколи не будемо віддавати, бо вони улюблені" (С, син), то гріх не згадати ще про одну серію картонних книг для найменших. Це навчальні видання, які отак запросто розкажуть і про емоції, і про те, хто де живе та що їсть, і рахувати навчать, й кольори розрізняти, і ще багато чого. Їх у нас — ціла колекція, і, вірите чи ні, ми досі перечитуємо ці напам’ять знані віршики в перервах між майже дорослими книгами.

Секрет — у мелодійній поезії та чудових яскравих і характерних ілюстраціях. Згадані у дописі видання нам подарувала одна дуже хороша дівчинка, коли з них виросла. Потім ми купували книжечки, потім під керівництвом сина збирали їй цілими серіями. Тепер купуємо у подарунок молодшому двоюрідному братикові, але перед тим, як віддати, обов’язково перечитуємо. Бо що ж то: у Мурчика — нові пригоди, і ми про них не знаємо ще? Непорядок))))

Ілюстрації Галини Бродської, пер з рос. Л. Опанасенко, вид. "Ранок", 2008



17.04.17

Сергій Лойко "Аеропорт"/Сергей Лойко - Аэропорт

До читання цієї книги готувалася морально. І довго. Бо тоді, коли всі її читали, відчувала, що сил, аби знову пережити ті жахи, не вистачить. А потім прочитала "Сектор V" Діани Макарової, й "Аеропорт" знову довелося відкласти, щоб не зробити собі надто боляче (хто ж таке свідомо допускатиме?).

Проте боляче все одно було. Аж двічі. По-перше, від війни, яку вперто називають АТО, від смерті, яка досі, вже третій рік поспіль, посередництвом куль, мін та снярядів, випущених зі зброї ворога, косить найкращих, від того, що нічого — нічогісінько! — за ці три роки не змінилося й кінця-краю війні не видно. А по-друге, боляче було від того, що насправді книга — не про кіборгів, а про самого автора, який не зовсім вдало замаскувався під виглядом головного героя роману, американського фотографа російського походження Олексія Молчанова.

Винен у цьому, звісно, не автор. Винна я як читачка, котра, схоже,  не спромоглася роздивитися того, що мала б побачити. Точніше, героїзм, патріотизм і прагнення до справедливості я теж завважила, не сумнівайтеся. Але помітила і брехню, яку чомусь мала сприйняти за благородство (коли Молчанов бреше в очі пораненому Степанові, що не спав із його дружиною; коли бреше своїй дружині), і самозамилування героя (коли він у стилі голлівудських бойовиків утікає з чеченського полону, перебивши при цьому всіх зустрічних; коли кидає фотоапарат і бере до рук автомат; коли одним із небагатьох лишається живим), і якийсь примітивний страх не сказати Б, сказавши А (війна російсько-українська, Київ, Майдан — все нормально, і тут раптом з’являється Краснокам’янський аеропорт замість Донецького, Солегорськ замість Слов’янська, АЄД замість РФ і щось зовсім невимовне й плутано-замасковане замість Путіна та Ко).

Не могла я однаково емоційно сприйняти, скажімо, смерть чергового захисника аеропорту і розповідь про шалений секс американського фотографа з ледь знайомою українською дівчиною. Ще одну смерть — й розповідь про риболовлю у Фінляндії. Ще одну загибель кіборга — й спогади про героїчну молодість красеня-фотографа, його шалені перемоги над алкоголем та жінками тощо. Ні-ні, я не ханжа, я знаю, що десь — війна, а десь — любов і навіть танці-шманці, проте якщо я читаю про Аеропорт, то, дідько, що мені за діло до того любовного трикутника (ба навіть чотирикутника) у  стилі дамських романів, де всі всіх люблять, розуміють і прощають? Таке враження, що задля того, аби охопити якомога ширшу аудиторію, автор постарався об’єднати воєнно-історичний роман із любовним. Могло б вийти, звісно, добре. Але вийшло сопливо, а тому кепсько...

Втім, роман прочитався легко. Бо не документальний, хоч і на основі реальних подій. Проте які з описаних речей реальні, а які — вигадані, зрозуміти важко. Окрім, хіба, того, про що розказують авторські фото. Тут камера не бреше — не вміє.

Переклад з рос. Ольги Гончар, вид. "Брайт Стар Паблішинг", 2015

12.04.17

Володимир Короленко "Сліпий музикант"/Владимир Короленко - Слепой музыкант



Як житомирянка, завжди вважала Володимира Короленка українським російськомовним письменником — чого б то йому тоді і пам’ятники у місті ставили, й музей берегли як зіницю ока? Та й не тільки у нас, а й у Полтаві, де він також жив та творив, і навіть упокоївся в цьому по-справжньому українському місті. До того ж і прізвище у нього таке українське, що не підкопаєшся. І літературна премія його імені в Україні встановлена. Й у творах — така прекрасна Україна, її історія, культура, народ... А письменник, бачте, поїздив по Російській імперії і виявився зарубіжним. Ні, то не я придумала, то автори нової програми із зарубіжної літератури так вважають, і постановили, що вивчати твір "Сліпий музикант" діти мусять у 6-му класі.
 
Тепер чіплятимуся до віку, в якому, на думку тих же фахівців з Міносвіти, читачі мають збагнути все, що хотів передати їм автор. Прочитавши повість от щойно, з упевненісю можу стверджувати: то не дитячий твір, дарма що герой на його початку — хлопчик. А як дітям збагнути його дорослі переживання? Як оцінити гру понять "хохол" й "українець", якими так майстерно оперує Короленко? Як зрозуміти батьківські переживання дорослого Петра, тонкощі його прагнення світла? Хоча, можливо, я недооцінюю сучасних школярів і даремно переживаю за них, виходячи з власного вчительського досвіду, якому вже півтора десятка років?
 
Щодо повісті, то це неймовірно сильне поєднання таланту надзвичайного письменника, пристрасті щирого українського патріота, міркувань глибокодумного філософа й барв прекрасного словописця. Крім чуттєвої насолоди й емоційного вибуху, після книги залишається багато питань, однозначних відповідей на які бути не може. А це, як знають уже ті, хто мене постійно читає, я в книгах дуже ціную.

Переклад із рос. Федора Гавриша, вид. "Навчальна книга — Богдан", 2016

11.04.17

"Кращі українські казки. Пан Коцький. Коза-дереза"



Розкажу вам іще про книги, які ми з сином читаємо-перечитуємо попри те, що знаємо ледь не напам’ять. Це — серія картонних книжечок "Кращі українські казки". І знаєте, з огляду на життєвий досвід і таку-сяку філологічну освіту, котра привчила длубатися в образах і сенсах, ці з дитинства відомі історії нині сприймаються зовсім по-іншому.

От хоча б гляньте на те, як Лисичка захапала Пана Коцького і яка поважна пані відразу стала. Бо — з чоловіком))) Хай хоч яким — не здатним навіть про себе подбати, відверто ледачим та нікчемним, але ж — з чоловіком))) Навіть Зайчик, який раніше отак-от запросто міг до неї в гості напроситися, тепер труситься з переляку й надміру поваги)))

Про отих суперменів-ведмедів-вовків-лисиць, котрі на словах та ще й перед слабким Зайчиком могли гори звернути, а на ділі втекли з поля бою, навіть не розібравшись із загрозою, я вже мовчу. Ну й іще там багато про що поговорити можна — починайте, я із задоволенням долучуся)))

Але я не стільки про тексти, скільки про ілюстрації хотіла розказати, бо у дитячій літературі ця частина видань надважлива. Так от: цим двом книжечкам ой як пощастило! Бо ж малювала звірів Ірина Зенюк — якщо не помиляюся, та сама Ріна Зенюк, авторка відомих, чарівних, неймовірних синіх котів (погугліть і буде вам купа щастя й позитиву). Ой які характери в кожному виразі морди! Які яскраві образи та вбрання! Скільки позитиву в кожній детальці! Якщо й читати ці казочки вам ні до чого — просто подивіться малюнки. І буде вам... так-так — купа позитиву і щастя)))

Ілюстрації Ірини Зенюк, вид. Школа, 2015

10.04.17

Дара Корній "Зворотний бік Темряви"

Коли майже рік тому я прочитала першу книгу серії про зворотні боки світів, відразу кинулася шукати продовження історії — так вона мене захопила. Але, як то часто трапляється із запеклими читачами, то одна книга відволікла, то інша затягнула, то третя під руку потрапила... Словом, я повернулася до героїв трилогії... чи то пак уже тетралогії, практично забувши, хто є хто з них, пам’ятаючи тільки відчуття тотального тепла і захоплення створеним авторкою світом.

Проте від цієї книги теплом віє геть мало. Бо події, змальовані тут, розгортаються у світі Темряви, куди Мальва відпарвилася пізнати своє коріння. Переказувати фабулу — справа невдячна і геть зайва, тому обійдуся переліком загальних вражень. По-перше, це захоплення майстерно виписаним фентезійним світом — українським і язичницьким, тут ніяких ельфів і гномів не стрінете. По-друге, оте відчуття живої природи, яке я ну дуже ціную у книгах: коли квіти пахнуть, дощ освіжає, сонце гріє, світло мерехтить, і все це практично відчуваєш шкірою, нюхом, зором. По-третє, розмірковування про природу добра і зла, порядності і зради, любові й ненависті. По-четверте, язичництво, поклик якого чую в собі час від часу, особливо ж оті замовляння, та ще й рідним поліським діалектом: "Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі...". По-п’яте, бажання цитувати й ділитися з іншими, й бачити, як цитати розповзаються інтернет-простором, викликають суперечки, а значить, мають відгук.

Ну й, звісно, щоб ви не сумнівалися, після того, як була перегорнута остання стоірнка книги, на якій речення обірвалося трьома жирними крапками, а історія перервалася у найцікавішому місці, я помчала шукати наступний том)) Тож далі буде))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2013

***
"Жінка завжди має гарно пахнути, і то ліпше квіточками, ніж кухенькою".

"Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість".

"... важливо знати не лишень те, що та як слід робити, важливіше пізнати інше – чого не слід робити".

"... краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих".

"Суть не в тому, дочко, щоб вміти наказувати сонцю, хмарам, небу, світам, людям, дощу. Суть не в тому, щоб навчитися підкорювати. Суть в іншому: навчися ходити під дощем…"

"Яким блідим та сумним є добро, коли поруч не існує зла. Хіба без зла добро розпізнаєш? Світло найліпше видно у темряві, зорі у нічному небі, вічність у смертній людині, безсмертність у звичайній душі, безкінечність у краплі води та в гарячому полум’ї. Бо все вмируще і разом з тим усе вічне, бо нема нічого постійного і нема нічого тимчасового".

"Для того щоб правильно пізнавати істину, людина мусить звільнитися від догм та правил, котрі уповільнюють процес пізнання. Чистий та вільний розум має можливість сумніватися в усьому. А отже, шукати підтвердження в правоті чи, навпаки, неправоті сприйняття того, що вкладається йому в голову, а також сумніватися у вірі та перевіряти свої сумніви, шукаючи істину. Бо інакше повноцінний розвиток зупиниться. Кожний творить релігію своїми руками. А віра та релігія надто різні речі, щоб ставити між ними знак рівності".

"Де є любов, дівчинко, там часто панує безлад. А порядок ідеальний зазвичай перетворює світ на цвинтар".

"Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою".

"Для того щоб світ для тебе відкрився, мало тупцятися на місці, вдивляючись у його картинки, потрібно і самій зробити кілька кроків назустріч".

"... чинити правильно не завжди означає чинити мудро".