06.02.17

Таня Малярчук "Забуття"

Я вже не раз скаржилася на насторожене сприйняття розхвалених та удостоєних відзнак книг. Проте минулорічний лауреат "Книги року-ВВС" мені якраз дуже припав до смаку, тож за "Забуття" бралася без надмірного остраху. Й маю визнати: все у мене з цією книгою склалося добре — я її сприйняла не так, як інші (ага, начиталася рецензій та відгуків))), тобто — по-своєму, що вважаю великим плюсом роману.

Отже, пропоную своє прочитання тієї вже згаданої сто разів і стільки ж обговореної в мережі двоплановості книги. Дівчина-оповідач переживає, м’яко кажучи, не найкращі часи. Та що там казати: найгірші. Ні, у неї зовні в житті складається все добре: й літературне визнання є, й заміж беруть, і планів на життя достатньо. Але от всередині все поламалося. І як людина, в якої часом всередині теж щось ламається, я героїню зрозуміла (принаймні, мені так видається). Так само зрозуміла і її втечу в чуже життя, в життя, яке минуло, щезло, пропало, заублося, від якого залишилися клапті й уривки і яке вона намагається прожити, бо ж не знає, як прожити своє.

Ви вже здогадалися, що це — та сама історія В’ячеслава Липинського, яку чомусь сприймають як головну в книзі. Мовляв, роман — про історичну постать маловідомого українського діяча, навіщо сюди чіпляти дивні заплутані переживання не зовсім адекватної людини? Але без оповідача не було б і героя оповіді — Липинського. Бо він у книзі вийшов саме таким, оскільки створений саме таким. Бо якою насправді була людина, котра, за висловом Тані Малярчук, щезла (як і всі ми щезаємо від самого народження), невідомо. Проте зображений уявою авторки Липинський змушує повірити в себе такого. А втім, у якого Липинського нам іще вірити? Вибір є?

В’ячеслав Липинський за версією авторки — українець, хоч і поляк, натхненник української державності і людина, яка глибоко розчарувалася в ній. Скільки думок, вкладених у його світлу голову, скільки цитат із його статей та листів, використаних у книзі, перепліталися з моїми (чи співзвучними) міркуваннями! Часом він точно знав, чого прагне і куди йде, а часом губився й розгублювався. Останнє траплялося з ним усе частіше, тому й розгубив усе: від омріяної України до сім’ї. Чи навпаки. Натомість оповідачка, шукаючи сліди Липинського, знайшла й себе, й сили для того, аби жити далі. Бо ж доки нас усіх з’їсть синій кит часу й забуття, життя все-таки триває...

п.с. І про "Золоту бульку"))) Ніколи не оцінювала книг (та й інших творів мистецтва) з точки зору кількості (а віднині можу говорити і про якість) отриманих ними відзнак. А тепер і поготів — навіть не звертатиму уваги як на рейтинги, так і на антирейтинги, бо схоже, що маю геть збочені смаки)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

***
"Одруження — якась така необхідна початкова фаза, без якої декотрі чоловіки не сміють просуватися соціальною драбиною вгору. Спершу вони мусять одружитися, а вже потім робити решту: будувати кар’єру, видавати книжки, роздумувати над сенсом буття, пиячити з колегами по роботі, одне слово — жити".

"...безнадійна затія завжди красиво виглядає".

"...мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені".

"Процес мого неминучого зникнення розпочався в хвилину мого народження. І що довше я живу, то більше щезаю. Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти".

"Бій було програно в момент прийняття рішення у нього не вступати. Тому це навіть не поразка, це щось принизливіше за неї. Це безчестя".

"Програли українці, бо не мали «ідеї, віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і незалежну Україну». Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до своєї землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу".

"Безумство почувалося в Києві як удома".

"Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете — держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли".

"Мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма — колючим дротом. І від усвідомлення, що я ніколи не вирвуся за межі цієї тюрми, часом стає нестерпно".

"Свої — це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія".

"— Ми з батьком завжди гордилися тобою, — сказала Клара Ліпінська синові на прощання.
— Ви називали мене дурисвітом.
— Дурисвітами теж гордяться, часом навіть більше".


 

12 коментарів:

  1. а я в Малярчук, як в авторку, майже закохалася з однієї єдиної книжки, в її мову і стиль розповіді, тож точно читатиму ще щось, бо судячи з чужих відгуків Бографія випадкового чуда не з найкращих книг авторки, хоча, надійся тепер на всякі рейтинги і антирейтинги, як ти пишеш:)))

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. От якраз "Біографію..." я й не читала, але авторку теж полюбила за одну книгу - "Згори вниз". І ця не розчарувала. А рейтинги та думки інших читачів з моїми смаками, як показує досвід, не завжди співпадають))

      Видалити
  2. конечно же нет
    общая культура и язык сближают людей намного сильнее чем земля

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Насправді зближують людей спільні погляди, мрії, прагнення - чисто людські якості)) Якщо є це - байдуже і на мову, і на місце проживання.

      Видалити
    2. Общие взгляды и стремления могут появиться только в рамках одной или схожей культуры. Язык, если даже не основная, то очень значительная составляющая культурного кода.
      А место жительства, тем более в нынешнем, глобалистском, мире, не значит почти ничего.

      Видалити
    3. Аргументуйте, будь ласка. Бо поки що мені ваша категорична позиція не зовсім зрозуміла, оскільки маю іншу думку, основану на власному досвіді.

      Видалити
    4. Не замечаю категоричности, извините.
      Если хотите, вот близкий вам пример. Есть страна с двумя группами населения, у которых были разные культурные коды и разные исторические мифы. У одних - Окуджава, Высоцкий и Симонов, у других - герои УПА и Запорожская сечь. Одни якобы ретрограды, другие - прогрессисты стремящиеся в Европу. Попытка более политически активной группы навязать свои взгляды и стремления "ретроградам" закончилась плохо.
      Дело в том что не признавать существования людей с другим культурным кодом, или считать их "недоразвитыми ретроградами" которых срочно нужно "развить" или тащить в "светлое будущее" насильно всегда приводит к печальным последствиям.

      Видалити
    5. По-перше, на політичні теми я тут не розмовляю.
      По-друге, ваш приклад того, про що йдеться у цитаті Малярчук, некоректний, м’яко кажучи. "Спільна земля" і "страна" - то часом різні речі. Ті, хто за шлях у напрямку Європи і живуть поблизу, крокують разом туди, попри мову (українська, російська, польська, румунська, ідиш тощо), культурні традиції (українці чи євреї) або релігійні вподобання (ті ж католики та православні). А у львів’ян та луганчан (як приклад) про "спільну землю" не йдеться. Тож або ви не зрозуміли, що саме мала на увазі авторка книги, або ж намагаєтеся завести розмову про дещо інше. Тоді я - пас)))
      І по-третє, якщо ви когось і вважаєте "недорозвинутими", то пишіть про це на сторінках свого блогу, будь ласка.
      Дякую за розуміння))

      Видалити
    6. Ну "недоразвитыми" жителей Донбасса и Крыма считаю не я а большинство ваших политологов и блогеров. Если вы не замечаете кавычек в тексте то я вам очень сочувствую.
      Я не пытался завести разговор о чем то - другом а постарался объяснить на примере что земля не сближает, особенно в наше время. Вкладывать тайный смысл в незамысловатую фразу это да, выше моего понимания. :)
      С Европой все сложно. Дело в том что русская культура это неотъемлемая часть европейской. И "шагать" в Европу тем кто там живет уже много поколений, по крайней мере странно.

      Видалити
    7. І тим паче, не я, тож сперечатися про недорозвинутість (чи "недорозвинутість") раджу з тими блогерами, які так вважають, а не зі мною. І співчувати мені не треба, я ж цього щодо вас не роблю)) Про "русскую культуру" - це теж не в мій блог. Тож прошу пана зрозуміти (принаймні, постаратися) те, про що я тут пишу, і дискусії на теми, які цікаві вам (політика і питомо русская культура) розвивати на іншому майданчику, де вам, можливо, зрадіють.

      Видалити
    8. Я о политике не писал здесь ничего. А то что русская культура вам не интересна, это вряд ли можно отнести к достоинствам, уж извините.

      Видалити