19.09.17

Олександр Завара "Песиголовець"

Все коли-небудь буває вперше, тож уперше розпочну відгук з епіграфа, яким стане цитата з "Песиголовця": "Хороші і дотепні критики — це люди, які свого часу не змогли стати хорошими і дотепними письменниками". І хоча я не вважаю себе ані критиком, ані "світочем літературознавства" (теж цитата)))), однак як читач маю повне право як на власну (звісно, суб’єктивну) думку про твори, так і на її оприлюднення, що й роблю регулярно на цих сторінках)))


Зізнаюся: взявшись за читання роману Сашка Завари, поставила сама себе в неоднозначне становище. Оскільки з автором ми, хоч і віртуально, однак знайомі та часом досить активно спілкуємося, то якось наче не дуже зручно взяти й рокритикувати книгу. Однак з іншого боку, не сказати свою думку — теж невдала ідея. Тому я прочитала і я скажу)))

Отож, в основі роману "Песиголовець" лежить легенда (чи міф, якщо вам так більше подобається) про песиголовців, про яких згадувала і моя бабуся. Тому й узялася читати, щоб дізнатися більше про чуте в дитинстві упіввуха. Й таки дізналася, і не тільки про песиголовця (який у романі, до речі, зовсім інший — людяний, тоді як люди показані звірами). Зокрема, почерпнула також багато інформації про письменницьку творчу кухню, оскільки головний герой роману — дуже крутий автор у творчій кризі. І хоча він (герой) й ділиться своєю формулою успішного твору: 10 кг В(арення) + 100 г Ф(екалій) = 10 кг 100 г Ф (хоче це — якраз про неуспішний твір), до цього варто додати ще тотальне п’янство, без цього, наскільки я зрозуміла, точно-преточно нічого не вийде (повернімося до епіграфа й зробімо висновки?)))))

На жаль, я раз по раз натикалася на ті 100 г Ф, які дещо зіпсували чудову ідею та захопливий сюжет роману. Наприклад, у книзі трапляються абсолютно зайві, як на мене, навіть чужорідні речі. Скажімо, історія вчительки: про її життєвий та трудовий шлях розказано багато й докладно (Дніпрогес, згвалтування, лікар, бібліотека), й усе це для того, аби за кілька сторінок жінку вбити і благополучно назавжди забути всі оті подробиці. Трапляються неточності: класна керівничка середніх класів вчить дітей із першого — а про молодшу школу забули? Натрапивши на цю деталь, я перестала перейматися історичною достовірністю перебування на Прикарпатті хрестоносців (чи когось дуже схожого на них), які задовго до християнізації Русі били, мордували, хрестили і в кращих традиціях інквізиції судили та палили полян, а ще організовували школи і вчили грамоти та молитов сільських дітлахів. До речі, про сільських дітлахів: маленька донька бідної вдови носила плащ із каптуром червоного кольору — ані крій, ані колір цього вбрання не притаманні середньовічним селянам, чи я помиляюся? Проте ви не помилитеся, якщо згадаєте казку про Червоний Капелюшок, і не дивуйтеся, бо її сюжет теж вплетено в канву роману. Зайва інструкція для замовлення квитків на потяг через сайт "Укрзалізниці". І геть зайва інфа про те, що розраховуватися варто картою "Приватбанку". Ну й так далі...

Багато у романі й сексу. Нічого поганого в сексі, звісно, немає. Однак коли 10-річній середньовічній дівчинці сниться сон про чоловічий статевий орган, якого вона до того начебто не бачила ніколи, проте уві сні роздивилася його ну дуже детально з усіма складочками шкіри, і коли це дитя починає відчувати якесь типу еротичне бажання під час процесу його згвалтування страшним чужим дядьком у страшній чужій церкві — це трошки перебір, як на мене...

Все, треба  зупинятися, бо чогось негативні відгуки пишуться натхненніше (мабуть, таки говорить заздрість недописьменника чи як?))) Хочу, втім, повторитися, що сюжет — захопив, тож книгу дочитувала вночі, бо було цікаво, чим же завершиться ця історія? Звісно (увага: далі спойлери!), геппі ендом. Проте на шляху до нього трапляється багато речей, у які я не повірила. Отой професор-народознавець, наприклад, спромігся швидко роздобути артефактні ножі, які переслали поштою з-за кордону, й переконати батьків убити їхню дитину. І батьки погодилися! Повторюю: сучасні батьки нічогісінько навіть не спробували зробити для того, аби врятувати нехай і одержиму злим духом доньку, бо якийсь старигань сказав, що тра тіко зарізати. До речі, якщо про почуття усіх членів сімейства так чи інак розповідається, то про малу Іванку — ані слова, вона — зла почвара й усе. А насправді ж це  — маленька перелякана дитина, на яку всі плюнули... І я б радше дізналася про її внутрішній світ, аніж про ще один життєвий та трудовий шлях — цього разу слідчого, який... теж гине.

Дітей мені щиро шкода — як пише Сашко Завара, "вони часо стають заручниками успіху батьків", і це не тільки героїв книги стосується, на жаль. Чесно та відверто, а головне — глибоко пише автор і ще про багато надважливих речей для кожного з нас: про стосунки в родині, про її цінність, а то й необхідність для повноцінного життя, про любов — ту, яка прощає і змінює, про силу волі та її відсутність, про те, як важко і як потрібно визначити, що для тебе важливе, а що — другорядне... Тож, як підсумок: про важливе у романі сказано сильно. А другорядне... Мабуть, для того воно й існує, аби таким "світочам літературознавства" й "недописьменникам", як я, було про що поговорити)))

Вид. "Видавництво Жупанського", 2017

15.09.17

Лариса Денисенко "Майя та її мами"

"Не було щастя, та нещастя помогло" — одна з моїх улюблених народних приказок. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що хтось із причетних до видання цієї книги нещасний))) Я про те, що розголос, викликаний погрозами на її адресу, мав абсолютно протилежний результат: книгу прочитає на порядок більше людей, як дітей, так і дорослих. Власне, дорослим, як стало зрозуміло, такі книги потрібні більше, ніж дітям. Бо коли відкриті світові (принаймні до якогось віку) юні серця, розуми і душі сприймають очевидні речі (у тому числі й неповні, нетрадиційні та покалічені сім’ї) як очевидні (перепрошую за тавтологію), то дорослим притаманно з широко заплющеними очима волати: "Такого у нас немає!" 

А чого саме — такого? Сиріт при живих батьках? Дітей без татусів? Малюків, які бачать найрідніших людей тільки через скайп? Школярів, що живуть на дві родини: таткову і мамину? Мулатів, котрим озираються услід, якщо не тицяють відверто пальцями? Чи й отих найстрашніших дітей, яких виховують одностатеві пари і які "обов’язково виростуть збоченцями"? До речі, останніх точно поки що немає, як і одностатевих пар, котрі відверто зізнавалися б про це, бо ж наше суспільство до такого зовсім не готове. Лакмусовий папірець у вигляді книги із провокативним заголовком це показав.

А книга — прекрасна! Щемка, світла і розповідає про найголовніше для дитини будь-якого віку: про любов і прийняття такою, якою вона є. Якими ми всі є, тобто — різними в усіх можливих (і навіть неможливих) сенсах.

Ілюстрації Марії Фої, вид. "Видавництво", 2017

13.09.17

Деніел Джеймс Браун "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"/Daniel James Brown - The Boys in the Boat

А чи траплялися вам книги, які ви не читали, а "дивилися", немов кінострічку, — бо настільки яскравими були картинки, описані письменником? Так от: цей роман зовсім не такий. Насправді він іще крутіший, оскільки не "кіно" показує, а робить із читачем набагато більше: занурює його в атмосферу, вмонтовує у життя героїв, переносить на місце подій і робить активним їх учасником. Принаймні, саме так я почувалася, читаючи "Диво в Берліні".

Роман документальний, причому в прямому сенсі цього слова, оскільки наприкінці книги у примітках вказано джерела  та авторів усієї інформації, використаної у кожному з розділів. Іще більше їх — на сайті (я залипла там на відео, і це було неймовірно: бачити героїв книги!). Тому у книзі практично немає діалогів та ліричних відступів, а якщо і йдеться про внутрішні переживання героїв, то вони не вигадані автором, а реальні (дивіться згадані вище примітки). Тобто робота, яку провів Деніел Джеймс Браун, вражає. Ще більше вражає його талант оповідача, який допоміг перетворити величезну кількість розрізнених розповідей, статей, записів в абсолютно цілісну картину. Не можна не оцінити і прискіпливість автора як дослідника: купа додаткових відомостей про Велику депресію в США, розвиток техніки, будівництво гоночних човнів, роботу з різними сортами деервини, фізіологічні нюанси веслярського спорту, становлення пропагандистського кінематографа в нацистській Німеччині і ще багато чого роблять роман частково енциклопедичним, проте анітрохи не нудним.

В основі сюжету (а він, попри все сказане вище, таки є))) — шлях звичайного амерканського хлопчини Джо Ранца до своєї мрії. Нею була перемога в Олімпійських іграх 1936 року, котрі проходили в Берліні. Втім, я помилилася: мрія була не тільки його, а й усієї команди, тренера, університету, штату Вашингтон та Сполучених Штатів загалом. Звісно, вона здійснилася (бо ж інакше навіщо було писати цілий роман?))), однак точна обізнаність із фіналом не позбавляє читача усієї насолоди від переживань за героїв під час кожних перегонів. Я розпереживалася пару разів  настільки, що... пропускала потрібну станцію метро))) А ще я носила цей величенький та важкеньний том із собою практично скрізь. А ще я зараз записую в чергу усіх бажаючих прочитати книгу — дорозхвалювалася, ага))) А іще я точно знаю, що "Диво в Берліні" стане однією з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч.

п.с. Невеличка порада тим, хто читатиме книгу: подолайте перші півсотні сторінок трохи неоковирного перекладу, не відкладайте роман, як збиралася зробити я, спотикаючись об текст, — це була б одна з найбільших помилок книгоманіячки))) Наступні 400 сторінок усе йтиме гладко, як весла у воду, — перевірено)))

Переклад з англ. Любові Пилаєвої, вид. "Наш формат", 2016

11.09.17

Жак Томас Білстейн "Пригоди дракона Бульки"

Якщо ви любите закохуватися у героїв книг, то вам конче необхідно познайомитися з драконом на ім’я Булька. Так його назвали не випадково, бо замість вогню він... Так-так, ви правильно здогадалися: видихує барвисті мильні бульбашки! Вже лише ця особливість здатна викликати захоплення як у дітей, так і в дорослих. А коли ви познайомитеся ближче і з драконом, і з його не менш оригінальними друзями, то... З вами станеться те ж, що і з нами: ми час від часу перечитуємо цю добру-предобру книгу, аби знову поспілкуватися з усіма її меншканцями і надихнутися на заподіяння один одному найціннішого, що може бути у родині: щирої турботи про інших.

Ілюстратор Фраснус Руйє, переклад із французької Світлани Колесник, вид. "Мікко", 2010

07.09.17

Стівен Кінг "Сяйво"/Stephen King - The Shining


 Ну що, можете мене вітати. З чим? З переляком, якщо з цим можна вітати. Зі справжнім переляком, який дав змогу зрозуміти, чому Стівена Кінга називають королем жахів. Бо до цього часу жодна з прочитаних мною його книг так і не спромоглася налякати по-справжньому (хіба що деякі оповідання).

Страшно мені було двічі: по-перше, від того невідомого, котре опанувало готелем і підпорядковувало собі його зимових мешканців, а по-друге, від окремо взятого Джека Торранса. Другий, зізнаюся, був страшнішим, бо я мимохіть дивилася на ситуацію очима дружини та почасти маленького сина. Чоловік, який має бути надійною опорою для них обох, виявляється не тільки найслабшою ланкою у протистоянні злу, а й переходить на його бік. Причиною цього я бачу його слабкість і зависокі як на таку малодушну особу прагнення, які не могли бути досягнені, бо ж чоловік для цього докладав мінімум зусиль. Натомість постійно шукав винних, як це часто робить кожен із нас (бо так справді легше), не припускаючи навіть, що в усьому (алкоголізм, стосунки з дружиною, втрата роботи, творчі невдачі) винен сам. Показовим у розвитку виправдання як суті Джека є ставлення чоловіка до батька: спочатку Джек ненавидів його за те, що той зробив з матір’ю і родиною, потім щиро виправдовував, бо сам став таким самим нездатним ні на що п’яницею. 

Після цього мого шквалу звинувачень на адресу героя ви маєте повне право сказати: в усякому разі у його божевіллі та жорстокості точно не Джек Торранс винен, а те, що жило в готелі й заволоділо його свідомістю. Однак у цьому і полягає один із нюансів таланту Кінга, котрий не просто розважає читача, а дає йому можливість зрозуміти дещо про себе: наприклад, чи здатні ми брати відповідальність за своє життя, чи ж постійно шукаємо винних...

Переклад Олександра Красюка, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

05.09.17

Мері Нортон "Роздобудьки в полі"/Mary Norton - The Borrowers Afield


Продовження пригод маленьких чоловічків  захотілося прочитати, щойно ми з сином перегорнули останню сторінку першої частини "Роздобудьків". Тим паче, що події, описані наприкінці кожної (тепер я це знаю точно) книги, так і провокують відразу взятися на наступну, аби дізнатися: що ж трапилося далі? Однак доки ми розжилися наступною книгою серії, доки читали інші, не менш захопливі, історії,  час минув, і це надало такої гострої радості від зустрічі з улюбленими героями, що ми прочитали досить об’ємну, як для п’ятирічки, книгу дуже швидко.

Про те, що чекало на крихітних утікачів із великого дому в полі, ми читали теж... у полі. Ну, майже))) Тож мали змогу бачити усі ті трав’яні джунглі, живопліт, потічки, жабок, жуків... Не повірите, але якось навіть наткнулися на практично такий самісінький, як у книзі, загублений шкіряний черевик! Щоправда, цей не був захований у нішу, а стояв на стовпчику у сподіванні, що знайдеться господар. Так і хотілося покласти його в якесь затишне місце: а раптом знадобиться якимось карпатським роздобудькам?)))

Про саму книгу нічого не казатиму: за мене вже розказала її популярність у світі, кількість перекладів та екранізацій. Додам лише, що, як на мене, вона того варта. Тож ми читатимемо далі)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко,вид. "Школа", 2016


04.09.17

Кетрін Інгрем "Це Воргол"/Catherine Ingram - This is Warhol


Попитала в гугла та з’ясувала, що ця мальовнича довідкова серія про художників налічує майже 20 книг, й аж руки зачухалися мати їх усі! Українською перекладено поки що дві, тож лишається чекати.

А поки що розкажу про вже прочитані. Власне, про них я вже досить емоційно розказала тиждень тому, коли писала про "Це Далі", бо ж говорила в основному про оформлення, ілюстрації та друк, а це стосується кожної з книг. Однак тоді, захоплюючись картинками, я мало зважала на особу митця. Цього разу придивилася безпосередньо до Воргола, й ой які неоднозначні думки він викликав!

Можете мене затюкати й закидати капцями, звісно, але я не розумію ну ніяк отого захоплення відверто асоціальними типами й ліплення з них кумирів. Навіть така коротка, я навіть сказала б, схематична біографія Воргола не викликала у мене навіть частки отого "вау!", яким супроводжують згадки про нього. Хіба що одному хотіла б повчитися: перетворювати на гроші усе, навіть відвертий мотлох. Так-так, я геть не тямлю на сучасному мистецтві))) Дохлі корови, мухи, брудні бляшанки й купи лайна  — то не те, за споглядання чого я готова платити гроші. І навіть пляшками з-під  кока-коли, хужодньо розставленими в кутку, мене не звабити. І червоний диван, на якому валялися голими дупами п’яні наркомани на роликах, я й даремно не взяла б — про купівлю з аукціону за самашечі гроші вже мовчу)))

Однак книга цікава — я  ж не про неї розмірковувала вище, ви ж зрозуміли)))

Ілюстрував Ендрю Рей, переклад Ростислава Паранька, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

31.08.17

Ганна Макуліна "Про що співає коник?

Ця яскрава книжечка із серії міні-довідкова "Світ тварин" прилетіла до нас поштою — ще один подарунок від чудового хлопчика Максима та його мами Ігорчику (і мені, звісно))) І подарунок вдався вельми вдалим та доречним, бо якраз цього літа син захопився комахами. Дорогою до садка ми роздивлялися та спілкувалися ледь не з кожним зустрічним жуком, а прохання мого юного натураліста: "Розкажи іще щось про комах!" уже вводило мене у ступор, бо я, здавалося, вичерпала усі свої далеко не енциклопедичні знання про їх життя, навіть згадавши однойменний роман Віктора Пелєвіна)))

Однак ця невелика, проте дуже змістовна книга, дала мені можливість не тільки перевести подих, а й збагатитися цікавою інформацією. Наприклад, про те, що бабки — найшвидші комахи у світі, що павуки — то геть не комахи, що бувають метелики, у яких навіть рота немає, аби їсти, бо воно їм не треба — все одно до вечора помирають...

Серія вийшла друком два роки тому, тож лишається сподіватися, що знайти інші її книги нам таки вдасться.

Ілюстрації В. Рижової, вид. "Ранок", 2015

30.08.17

Айріс Мердок "Генрі та Като"/Iris Murdoch - Henry and Cato

Зізнаюсь у ще одному пунктику своєї літературної відсталості (саме так! чим більше читаю, тим більше у цьому пересвідчуюся)))) — з творчістю непервершеної Айріс Мердок познайомилася лише нещодавно. Глибока психологічність "Чорного принца" дуже вразила, тому, не вікладаючи у довгу скриньку, продовжила знайомство з черговою книгою цієї непересічної авторки.

"Генрі та Като", як і очікувалося, виявився багатоплановим романом. Попри двох головних героїв, чиї імена винесені у заголовок, докладно і глибоко змальовано ще кілька персонажів, тож події, описані в книзі, перед очима читача постають немовби у стереозображенні, бо оцінюються з різних точок зору. Хоча подій у романі зовсім небагато: дві смерті, один спадок, три кохання (одне з яких гомосексуальне), півтора викрадення... Проте цінність творчості Мердок полягає не у карколомному сюжеті. Глибоке занурення у думки та емоції, прискіпливе колупання у сумнівах і переживаннях (бо ж у радощах не так цікаво колупатися))), часом підмікроскопне спостереження за найменшими змінами настрою героїв — ось що зачіпає мене як читача. Якщо додати до цього відсутність авторської оцінки, психологічного аналізу та намагання розкласти все по поличках, аби щонайменше напружувати людину по той бік сторінок, то виходить саме те, що треба, аби не просто читати, а й осмислювати прочитане.

Щодо тематики роману, то мене зачепило: 1) пошуки себе, які тривають усе життя, як виявляється, — он героїв у 30-35 років накрило; 2) стосунки батьків і дорослих дітей, які логічно виходять зі стосунків батьків з іще маленькими дітьми; 3) змагання між дітьми в одній родині за схвалення батьків; 4) пошуки Бога в собі і світі, шлях до віри і, що ще цікавіше, назад; 5) сексуальність (і гомосексуальність) та її вплив на міжособистісні стосунки (ото загнула, готова тема для дисертації)))); 6) сила і слабкість жінки; 7) сила і слабкість чоловіка (рівноціно вийшло?))) Звісно, у книзі всього набагато більше, проте кожен бачить те, що йому ближче, чи не так?)))

29.08.17

Кетрін Інгрем "Це Далі"/Catherine Ingram - This is Dali

"Хочу таку!" — вирвалося у мене, коли побачила фото й розповідь про цю книгу на ФБ-сторінці подруги. "Біжи на пошту", — написала вона мені за два дні, і я, звісно, побігла))) Тепер знаю точно, що полюватиму за всіма виданнями цієї чарівної серії, за переклад якої взялися у "Видавництві Старого Лева".

Відразу зазначу, що коли ви петраєте в мистецтві хоч трошки більше, ніж я, книга видасться вам нудною. Ну, може, й не геть нудною, однак нового й цікавого, гадаю, знайдете у ній геть мало. Біографія та основні віхи творчості Далі описані коротко, я навіть сказала б, скупо, бо скільки того тексту можна вмістити на менше, ніж 100 сторінках, більша частина яких до того ж зайнята ілюстраціями.

А отут хочеться зупинитися докладніше, оскільки це саме той випадок, коли малюнки не менш важливі, ніж у дитячій літературі. Комікси, схеми, карти, плани — художник не просто ілюстрував текст, а реалізував свій талант митця, неабиякий, скажу я вам, талант.

Маю ще одну книгу з цієї серії, отож далі буде, і це вже буде не Далі)))

Ілюстрував Ендрю Рей, переклад Ростислава Паранька, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

28.08.17

Василь Шкляр "Троща"

Я з великим нетерпінням очікувала виходу в світ нового роману Василя Шкляра, тож придбала книгу за першої ж можливості. І, мабуть, навіть дещо символічно було отримати посилку якраз напередодні святкування Дня Незалежності й проникнутися духом тих, хто поліг "за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ"...

Зізнаюся: розгортала палітурку з певним трепетом, щосили намагаючись стримати високі очікування, аби не розчаруватися. І зробила це не дарма, бо "Троща" (так називають у краях, де відбуваються події, очерет) виявилася не такою, як її романи-сестри "Маруся" та "Чорний ворон". Тут зовсім немає історичних екскурсів (хіба що наприкінці третьої частини автор таки не стримався і трошки розбавив ними стилістично легкий назагал текст), сторінки не рясніють датами та іменами, читача не напружують розлогі оповіді чи описи, відгалуження від сюжетної лінії, насиченість персонажами. Загалом склалося враження певної кінематографічності твору, начебто це — така собі заготовка для сценарію майбутнього історично-детективного фільму чи серіалу (що було б дуже добре!). Однак оця стилістична телеграфічність повною мірою передає "скам’янілість серця" головного героя, від імені якого ведеться оповідь.

Роман — двоплановий у часовому вимірі. Чоловік, який, відбувши 25-річне ув’язнення за участь в УПА, намагається облаштувати своє життя у геть незнайомому для нього місті, та й світі загалом, згадує події 1947 року й подумки продовжує незакінчене тоді розслідування однієї зради. Я не навмисне не називаю імені головного героя — його немає й у книзі. Хіба що геть наприкінці роману звучить його псевдо, що символічно, бо ж скільки повстанців так і залишилися безіменними! А про тих, хто їм допомагав, хто підтримував харчами, лікував, переховував, в історичних дослідженнях йдеться ще менше. Однак у романі "Троща" їх образи такі ж повні, як і постаті повстанців. Й навіть постаті тих, проти кого вони боролися, — представників більшовицької влади. Й отут я щиро висловлюю Василеві Шкляру величезну особисту поядку за те, що він не розфарбував своїх героїв у чіткі чорно-білі кольори, не перегнув палиці (як це нині дуже часто трапляється), розказуючи, якими пухнастими були "наші" і якими падлюками — вороги. Короткими скупими штрихами він показує всю багатогранність тієї боротьби, як зовнішньої, видимої, так і внутрішньої, прихованої, котра тривала (та й досі триває) в головах і серцях українців. Зрадниками із тих чи інших причин ставали деякі повстанці (саме про це, власне, й роман), про Україну піклувалися, нехай і невелика їх кількість, так звані свідомі більшовики. Жорстокість була притаманна й тим, й іншим, і обидві сторони виправдовували її високою метою — кожна своєю, звісно. Чи було воно того варте — не знає ніхто, навіть час, який, як-то кажуть, покаже все, проте досі не здатен цього зробити...

Однак повернімося до роману. Текст насправді дуже символічний. Булькнувши в читацький запій (і не кажіть, що у вас такого не буває))), я, зрозуміло, багато чого пропустила. Однак той Дзіздьо з роману, котрий складав пісні та балади, які потім розходилися трощею і не тільки й ставали народними, чомусь нагадав мені геть не баладного, хоча, напевно, деякою мірою теж народного сучасного однойменного співака. А слова брата Сірка про довіру, без якої годі щось збудувати, хіба не символічні? Підозрами у зраді й нині вкриті вже не трощі й ліси, а інтернет-простори, бо ж шукати помилки набагато легше, аніж самому щось робити. А шана, яку віддавали колишньому бандерівцю його колеги — пересічні радянські українці, котрі мали б ненавидіти "ворога народу"? Хіба не про незнищенність українського духу вона?..

Фінал роману теж наскрізь пронизаний уже згаданою кінематографічністю. Гарний такий фінал, насичений емоційно, естетично й символічно, звісно... Навіть закадрова музика у голові зазвучала — ота пісня Дзідзя про чайку, що звила гніздо у трощі... Ой відчуваю: таки бути фільму!)))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

22.08.17

Малгожата Стрековська-Заремба "Канікули з коровою, танком і злодієм"

У нас канікули теж були з коровою! Точніше, з коровами, які перегукувалися своїми двониками, пасучись на карпатських схилах. А ми після прогулянок, пригод і позитивних вражень увечері вмощувалися на гойдалці чи уже в ліжку і дочитували книгу про хлопчика Кубу та кумедну корову Мальвінку, яка любила... цілуватися.

Книга складається з двох частин. У першій розповідається про те, на які хитрощі здатні хлопці, аби тільки не їхати в село до тітки, де "буде нудно". А вже у другій ідеться безпосередньо про все, перелічене у заголовку. І ще, звичайно, про багато чого. Наприклад, про дідуся, який відчуває, що життя закінчилося, купує собі ділянку на кладовищі, а потім оживає, бо знаходить місце, де "йому є з ким поговорити" і де він може реалізуватися, виготовляючи смачні страви. Про Войтека, якому конче потрібен татко, дарма що він "злодій" і покинув їх із сестричкою та мамою напризволяще. Про любов, дитячу і щиру, але таку, яка змушує піклуватися про того, кого любиш, бо інакше ніяк... А ще книга — про літо, сповнене сонця, тепла, пригод і чистої радості.

Малюнки Йоанни Загнер-Колат, переклад із польської Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа, 2017

21.08.17

Дмитро Глуховський "Метро 2035"/Дмитрий Глуховский - Метро 2035

Напевно, немає жодного вітчизняного поціновувача фантастики, постапокаліпсису чи й просто палкого геймера, який не чув би про "Метро 2033" — роман, що свого часу підірвав інтернет. Трилогія Дмитра Глуховського стала культовою, а створений ним підземний світ московського метро продовждує розростатися. Зізнаюся: свого часу я теж пірнула в нього з головою. Ах, яким героєм був для мене Артем, яким цікавим був соціальний устрій, як переживала за долю людства... Ну й усе таке, що там іще відчувають щиро захоплені читачі.

Потім я познайомилася з іще однією антиутопією цього автора. Після "Майбутнього" Глуховський зайняв заслужене місце на поличці з улюбленими авторами, а читання його творів я вирішила розтягувати (зазвичай так роблю з тими, хто пише сильно, але менше, ніж мені хотілося б)))

Від "Метро 2035" очікувала такого ж захоплення. Однак не так склалося, як гадалося. Бо і світ, і ми змінюємося, постійно та невблаганно. Й ота вся Москва, всі нещасні росіяни, яких засипали атомними бомбами кляті американці, викликали радше відторгнення, ніж розуміння. Однак згадавши досвід із "Вонгозером" Яни Вагнер, події в якому також відбувалися в Москві, через що я ледь не відклала геть дуже хорошу книгу, я старанно притлумлювала в собі неприйняття російської реальності й отримала заслужену винагороду за терплячість. Дмитро Глуховський не просто фантазує на тему постапокаліпсису, а показує російське (та й чи тільки його?) суспільство з усіх боків, здебільшого — негативних. Тут і небажання приймати власні рішення, бо ж за них потрібно відповідати. І створення культу керівника (вождя, фюрера, командира), чиї накази можна сліпо виконувати й знову ж таки не нести відповідальності за скоєне, бо — наказ же. Тут і сліпа віра в те, що "все буде добре, треба ще трохи потерпіти". І пошуки ворога, проти якого необхідно об’єднуватися і заради перемоги над яким варто терпіти голод, холод і приниження. Й вигадування цього ворога, бо ж інакше як жити? Сенсу без боротьби проти когось, без ненависті, без бажання знищити щось інше немає ж... А головне — тут купка "невидимих спостерігачів", для яких народ — це просто натовп, котрим можна вільно керувати і котрий навіть не рипнеться за межі метро, бо так звик, бо так зручніше, так звичніше, так було вже 20 років...

Головний герой роману — такий собі юродивий. Не по-справжньому, звісно, а в очах оточуючих, навіть найрідніших, найближчих людей. Бо не просто дивиться, а й бачить те, чого не помічають інші. Й до того ж аналізує. І робить висновки. Й намагається донести їх до людей. Та де там: всі інші — "неюродиві", а тому тримаються купи і створюють згаданий мною натовп. Проте герой не здається, шукає шлях до розумів, сердець, совісті, свідомості й... Звісно, програє. І я вдячна авторові за те, що він не вбиває свого героя (а саме це скорше за все сталося б у реальному житті), а дає можливість почати нове життя, до того ж не самому, а з жінкою, котра, єдина, йому повірила — а ще кажуть, що любов сліпа)))  Отож фінал роману шикарний: герой із прекрасною дамою стрибнули на коня... ой, в тойоту і ride off into the sunset... Тож чекаю продовження)))

10.08.17

Мелінда Надь Абоньї "Голуби злітають"/Melinda Nadj Abonji - Tauben fliegen auf

Каламеша якась. Саме таким словом cхотілося охарактеризувати цю книгу. Словом, яким на Поліссі, де минуло моє дитинство, називають щось незрозуміле з першого погляду, змішане в одну купу те, що зазвичай не поєднується, заплутане... І це слово недаремно виринуло в пам’яті, бо ж однією зі складових цієї "каламеші" є занурення головної героїні у дитинство. І такими яскравими були спогади Ілді, що вони витягли на світ божий багато чого з моєї пам’яті. Тим більше, що спільного у нас із нею виявилося досить багато, дарма що вона — угорка з Воєводини (частина колишньої Югославії), а я — самі знаєте хто і звідки)))

Так от. Перше спільне — сільське дитинство, з курми-гусьми-коровами, городом, сусідами, які часом ближчі за рідню, з тією ж великою ріднею, з бабусею та її оповідями. Друге — наші 90-ті роки, коли після розвалу СРСР був повний грошово-товарний колапс, коли чергу за хлібом треба було займати увечері, а гроші знецінюватися з кожним днем. У книзі описується те саме, тільки відбувалося воно у Югославії. Третє — війна, у якій те, хто винен і хто правий, зрозуміло лише причетним до неї і природу якої усі інші осягнути не в змозі. Маю на увазі війну в Югославії і ту, що йде нині в Україні. Четверте — занурення в чужі світ, культуру, мову, менталітет і спроби стати там своєю: родина Ілді емігрувала до Швейцарії, мені ж свого часу довелося прожити кілька років у Литві...

Власне, точок перетину сюжету роману із власним життям я знайшла багато. Й перетину нетипового тексту (такий собі потік свідомості без чітких діалогів і звичних розділових знаків) зі своїми часом плутаними думками — теж. Й емоції книги часом так щільно накладалися на мої, що видавалося, начебто я влізла у шкіру героїні (чи то пак авторки, бо ж роман автобіографічний) і зчитую їх уже без посередництва літер...

Щоб довго не писати й не займати вашого часу, скажу якомога коротше: я в повному захопленні від цієї книги-каламеші, де, крім уже згаданого, піднімаються питання стосунків батьків та дітей, бо ж різні покоління зазвичай мають різні цінності; еміграції, причому як із точки зору тих, хто приїхав у чужу країну, так і з точки зору господарів, котрі мимохіть відторгують чужинців, хоча на позір і стараються допомогти; родинних зв'язків, які часом існують лише в історіях та переказах старшого покоління; пошуку себе, коли життя вимагає від тебе застібатися у строгу блузу, а ти воліла б ходити у широких футболках і, відповідно, займатися зовсім іншою справою, ніж та, котру мусиш робити...

"Звільнення романом" — так назвала перекладачка післямову до книги. І вона має рацію: це справді катарсис. Катарсис, який отримала неочікувано, бо ж повелася на... всього-на-всього мереживну обкладинку))

Переклала з німецької Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2015

08.08.17

Дара Корній "Зворотний бік Сутіні"

Ой як приємно знову зустрітися з героями, котрі припали до душі, повернутися до світу, у якому почуваєшся, наче вдома, зануритися в історію, яка не відпускає! Я свідомо зробила перерву після прочитання попередньої книги тетралогії, аби гостріше відчути оце все й отримати якомога більше задоволення — отакий собі читацький гедонізм))) Й у мене це вийшло. Тепер постараюся витримати достатню паузу перед фінальним ривком...

У третій частині "Зворотних боків..." подій, пов’язаних із головною героїнею Мальвою, небагато. Натомість ми дізнаємося купу історій із минулого інших героїв фентезійного роману: богів та безсмертних. Оскільки всі вони основані на слов’янській міфології, яку Дара Корній вивчає що далі, то досконаліше, читати їх — одне задоволення. А якщо врахувати ще й гарне володіння словом... Ну, ви зрозуміли — я в повному захопленні))) І тепер маю мрію: от якби за цими книгами зняти серіал! Такий же яскравий і високоякісний, як, скажімо, "Війна престолів", тільки наш. І щоб він став таким же популярним. І щоб у світі дізналися й про наших богів, бо ж не Тором єдиним...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Джеймс Дешнер "Зцілення смертю"/James Dashner - The Death Cure

Нарешті дочитала трилогію "Той, що біжить лабіринтом". Пишу "нарешті", тому що друга частина книги виявилася слабшою за першу, тож логічно було передбачити, що далі автор здунеться ще більше. Так і сталося. Хоча варто відзначити, що постапокаліптичний устрій окремо взятого міста виписаний досить цікаво, попри певну типовість. Цікавою є й ситуація, коли велика опозиційна організація, яка, на думку всіх, переслідує благородні й високі цілі, насправді має на меті просто знищити те, що не влаштовує її очільників. А що далі? А то вже не їхня справа! Так знайомо...

До речі, ця частина трилогії українською, наскільки мені відомо, не перекладена. Шкода — попри все, хотілося б, аби історія вийшла в Україні повністю. Крім того, інтуїція підказує, що фільм має бути кращий за книгу. Якось треба буде перевірити і цю здогадку)))

Ніколя Кухарська "Що роблять коти"

Давненько я не розповідала про дитячі книги. У планах і навіть чернетках їх дуже багато, а от із часом на повноцінний допис — реальні трабли, тут і про "дорослі" не встигаю відписатися))) Однак оця книжечка просто порвала нас із сином, тому мовчати не можу! І не буду)))

Зазвичай про такі книги пишуть: для найменших. Однак я з цим категорично не згодна! Віммельбухи, якими б на позір дитячими не були, захоплюють усіх, кому потрапляють до рук. Принаймні, людей з мого оточення — точно. Це стосується і чудової, просто чудовезної книги про котів із захоплюючою, доброю історією, з прекрасними веселими малюнками, картами, схемами, тестами, із цікавими завданнями на уважність, логіку, лічбу, зчитування емоцій, виявлення причинно-наслідкових зв’язків (ото випендрилася термінами!)))), а ще — з любов’ю до чарівних, хоча часом і вреднючих, братів наших менших. А тепер спробуйте вгадати, як син збирається назвати котика чи кицьку, котрі у нас обов’язково колись з’являться? Звісно, так, як звали героїв цієї книги: Грубіян та Жабка.

Наскільки я зрозуміла, у Кухарської є ще кілька книг із серії "Розкажу тобі мамо". Ми вже чекаємо перекладу наступних)))

Художник Йоанна Вайс, переклад із польської Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2017

07.08.17

Атул Гаванді "Бути смертним. Що важливо наприкінці життя"/Atul Gawande - Being Mortal: Medicine and What Matters in the End

Нещодавно ми відсвяткували мамин 70-річний ювілей. Її досить поважний вік змусив замислитися: а що ж далі? Що відчуває вона, що відчуємо рано чи пізно всі ми, коли вийдемо на фінішну пряму життя? І чи можна зробити щось, аби "останній бій" не був аж надто важким? Про це міркує й автор книги про смерть. А оскільки він — лікар, то розказати йому є про що.

Однак із читачем Атул Гаванді розмовляє не тільки як медик, головне завдання якого — вилікувати недугу чи поліпшити стан хворого, а і як онук та син тих, хто вже пішов із життя, як свідок згасання багатьох близьких людей. Тож розказує не стільки про медичні нюанси старіння та лікування хвороб, що призводять до летальності, скільки про те, що насправді важливо наприкінці життя людини — недаремно ж ця фраза винесена у заголовок книги.

Зробити життя рідних людей похилого віку безпечним та оточити їх побутовими зручностями — цими благими намірами вистелений шлях до глибокого нещастя у переважній частині випадків. Бо ж жити за розкладом у стерильній кімнатці будинку престарілих — зовсім не те, чого їм хочеться. А хочеться домашнього затишку, своїх речей і звичного щоденного ритму. Однак що робити, коли для цього вже немає сил? Відповідь на це запитання автор шукає у першій частині книги, де досліджує розвиток геріатрії як галузі медицини та вдосконалення системи закладів догляду за старими людьми у США. Багато чого для мене було в новинку. Можливо, через те, що у нас старі люди зазвичай помирають удома — а це Гаванді вважає благословенням. Однак перебування в рідних стінах зовсім не убезпечує від самотності, страхів та принижень неміччю. Про те, як важливо людині позбавитися цих відчуттів і що рідні можуть для цього зробити, автор розмірковує у другій частині книги. Він не дає конкретного рецепта, бо його й не може бути. Однак як лікар зізнається: всі оті намагання на щонайдовше розятягнути тривалість життя людини, нехтуючи його якістю, — помилка, котрої припускаються і медики, і рідні, які часто вимагають від помираючих нелюдських зусиль, аби пережити чергову операцію чи терапію. А чи не варто у них поцікавитися: що важливо для них самих? Чого хотіли б вони самі для себе? Оце і є головна порада автора й одночасно відповідь на всі запитання, які він ставить. Головне, що зрозуміла я як читачка: потрібно зробити все можливе, аби рідні та близькі нам люди не почувалися такими, що "доживають віку" — а саме так про старість часто говорять у нас. Бо не доживати потрібно, а продовжувати жити, повноцінно, на всі 100% можливостей, які залишилися у людини. Адже тільки це має значення наприкінці життя.

І про стиль книги. Попри те, що я не надто люблю нехудожню літературу, "Бути смертним" читала із захопленням. І медична тематика, і стиль оповіді, й багато життєвих прикладів, кожен із яких вартий окремого роману, тримали у напрузі, інтригували й змушували гортати сторінки у пошуках того, що цікавить в усіх книгах: чим же закінчиться історія? Відповідь, на жаль,  очевидна і сумна... Однак важливо не тільки те, коли це станеться з кожним із нас, а і як ми зустрінемо смерть — тепер я це точно знаю.

Переклад з англ. Ганни Прудкої, вид. "Віват", 2016

03.08.17

Салман Рушді "Сатанинські вірші"/Salman Rushdie - The Satanic Verses


І хочеться, і колеться — це про мене і "Сатанинські вірші". Точніше, про Салмана Рушді, з яким познайомилася, прочитавши супер-Букера "Опівнічні діти", тому точно знала, на який захват й одночасно на які труднощі варто розраховувати, беручись за чергову книгу цього автора. Однак не прочитати не могла. Це бажання було настільки потужним, що, оббігавши кілька книгарень і не знайшовши там українського видання (і не кажіть про інтернет-магазини: такі книги треба роздивлятися, мацати й нюхати в реалі, а не на моніторі), скачала російськомовний переклад, зроблений групою фанатів-анонімів. І не пожалкувала: тільки ті 2,5 тисячі докладних приміток, без яких багато речей годі було б втямити, вартують поваги до цієї грандіозної роботи і людей, які її виконали.

А тепер власне про книгу, піддану критиці релігійними фанатиками (як, наприклад, і одна з моїх улюблених — "Євангеліє від Ісуса Христа" Жозе Сарамаго), а тому вже через це варту уваги. Вона важко дається і до сприйняття, і до розуміння через певну культурологічну та історичну зацикленість на деталях, інформації та нюансах, дуже далеких для українського (і не тільки) читача. Аби втямити все, що мав на увазі Рушді, потрібно бути британцем індійського походження і мусульманином — тобто самим Рушді. Інші ж можуть спробувати зрозуміти хоча б частину з тексту та підтекстів, що я й робила. Наскільки це у мене вийшло — не знаю. Однак планую перечитати книгу ще раз (в українському перекладі, звісно), а це бажання виникає у мене дуже рідко й оцінює твір дуже високо з моєї точки зору))) Я ж не даремно закидала (і ще продовжую))) свої стрічки в інстаграм та фейсбук численними цитатами з книги — це вже показник.

І сюжет, і герої роману — химерні (знову мимохіть згадуються "Опівнічні діти"). Метаморфози, які відбуваються з двома головними дійовими особами, занадто відверто символічні: один перетворюється на диявола, інший — на янгола. Така відвертість змушує шукати якогось глибшого сенсу, і він (навіть не один) знаходиться: зокрема не все те, що ми вважаємо злом, є таким, ну й навпаки, звісно. Однозначності не існує ні в реальному світі, ні в ірреальному, начебто ідеальному світі богів та пророків, які теж змушені йти на компроміси. Й от саме ця неідеальність і компромісність, схоже, й викликали таке незадоволення мусульман, які оголосили цілу війну авторові та перекладачам із видавцями. На жаль, реальну війну, оскільки загинули люди...

Однак роман — далеко не тільки про іслам. Він і про еміграцію, про те, що людина не може перестати бути кимось, бо хоче стати іншим. Навіть коли ти позбудешся акценту, імені, родини, ти все одно не перестанеш бути індійцем (у даному випадку) і не станеш британцем (як приклад із книги). Ти просто будеш ніким, загубишся. Це роман — про мрію і шлях до її реалізації. Чим важчий і болісніший він, тим вартіснішою стає мета і тим більшою — насолода від її досягнення. Роман також про прощення. Що ми здатні вибачити і для чого, точніше — для кого це робимо: для того, кому прощаємо, чи все-таки для себе? І про любов та ненависть, звісно, — куди ж без них? Нікуди...

Переклад з англійської Тараса Бойка, вид. "Видавництво Жупанського", 2016

28.07.17

Валерій Гапеєв "Ніч Дракона"/Валеры Гапееў - Ноч цмока

Спочатку головний герой роману білоруського (запам’ятайте, що саме білоруського, це важливо) автора невимовно дратував мене. Здавалося, він уособив всі ті риси характеру, які жінки у чоловіках терпіти не можуть (ну, це в теорії, бо на практиці терплять і не таке))), а саме: нерішучість, невпевненість у собі, невміння приймати рішення і — головне — постійні пошуки того, на кого можна скинути відповідальність. Цебто, тієї, бо ж ідеться в основному про стосунки молодого слідчого прокуратури з жінками. З моєї, жіночої, точки зору герой поводився як... ну, ви самі знаєте, що в таких випадках кажуть))) Час від часу його хотілося прибити, а книгу відкласти, однак мучило питання: хто ж убивця?

Спитаєте, до чого тут убивця, якщо книга — про любов? А до того, що "Ніч Дракона" — це насправді детектив. До того ж, досить цікавий детектив, бо до нього домішано  іще дещо, дуже близьке мені: язичництво, відьмацтво, міфи, артефакти — тобто те, що нагадало моє поліське дитинство. Часом занурення в атмосферу вёски-села та лісу-болота було таким реальним, що аж запахи старого дерева, застояної води і сушеного зілля відчувалися...

Але я не про спогади, я ж про книгу розказую. Так от, оцей любовно-фентезійний детектив потім перетворився із начебто просто  розважальної літературки на цілий політичний і філософський памфлет. Автор поступово приводить читача до роздумів про відповідальність кожного за долю своєї країни. А оскільки події відбуваються у Білорусі (пам’ятаєте, я казала, що це важливо), то поміж рядками роману, та що там казати — у самих рядках прямим текстом говориться про те, що країні потрібен новий президент, професіонал, освічений, просунутий і, головне, такий, який відроджував би, а не знищував білоруську мову, культуру, історію...

І я зрозуміла, чому головний герой був таким відразливим. Він уособлював середньостатисчного обивателя, якому байдуже до всього, що знаходиться поза межею його роботи та дому, якому головне — аби нормально жилося, аби було що їсти й де спати, аби якомога менше рішень приймати самому, бо тоді й відповідати за них не потрібно. Фінал книги вразив, і дуже приємно вразив, бо вселив надію на те, що  у цьому світі все можливо: і прийняття важливих та правильних рішень,  і звичайнісіньке, але тим не менше таке рідкісне щастя.

27.07.17

Льюїс Керрол "Аліса в Країні Див. Аліса в Задзеркаллі"/Lewis Carroll - Alice's Adventures in Wonderland. Through the Looking-Glass

Ну от, можу похвалитися: ще одна книга (навіть дві), яку я благополучно пропустила в дитинстві, прочитана. І слово "благополучно" тут вжите не даремно — я справді вважаю, що мені дуже пощастило вперше ознайомитися з цими творами саме зараз, у дорослому віці.

Звичайно, дитиною я теж сприйняла б оті всі фантасмагоричні речі, які відбуваються з Алісою у Країні Див та Задзеркаллі та на які потім натикаєшся в інших книгах і не тільки й не тямиш, про що люди балакають. Однак у дитинстві я багато чого не помітила б. Наприклад, того, як тонко автор-математик пояснює закони елементарної (і не дуже) логіки, грається словами і сенсами (тут велике дякую перекладачам!), демонструє важливість таких якостей, як, наприклад, відповідальність за прийняті рішення, оживлює шахову партію. До речі, я не граю в шахи, мабуть, тому Задзеркалля мені сподобалося менше, ніж перша книга (хоча ключове слово тут — "сподобалося").

Книги написані понад 150 років тому, до того ж для читачів, занурених геть у іншу культуру, і це має наслідки для сучасного українського (і не тільки — досить бути не-британцем) читача. Всі оті віршики, які мали б мати (перепрошую за тавтологію) прихований сенс, для мене були здебільшого нісенітницею. Гарно заримованою, зі смаком метафоризованою, логічно закрученою, однак — нісенітницею. Підозрюю, що іще багато чого я як не-британка не-вікторіанської епохи тупо пропустила. А може, просто не дано?)) А ще я от міркую: читати Алісу синові чи таки дати йому можливість самому потім вирішити, коли братися за книгу? Єдине, чого постараюся не допустити — перегляду мультфільмів і фільмів за цими творами. Бо є книги, світ яких читач має творити сам, у міру своєї фантазії (а не того, про що ви подумали)))

Художник Владислав Єрко, переклад з англ. Валентина Корнієнка за ред. Івана Малковича, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2016

17.07.17

Олександр Волков "Урфін Джус і його дерев’яні солдати"/Александр Волков - Урфин Джюс и его деревянные солдаты

Ой із яким нетерпінням ми з сином після прочитання "Чарівника Смарагдового міста" очікували продовження пригод Еллі та її друзів! І наші очікування повністю виправдалися — задоволення від книги отримали колосальне! Спочатку син розказував свою версію розвитку подій, роздивляючись ілюстрації (до речі, дуже гарні). Потім ми порівнювали його вигадки з тим, що вигадав автор. Не все співпадало))) Але обидва варіанти мають повне право на життя)))

Як мама, я, окрім цікавих пригод, намагалася роздивитися іще щось "виховне" (куди ж без цього нам, дорослим занудам?))) Так от: виховного тут — хоч греблю гати. По-перше, про взаємодопомогу та взаємовиручку (якось по-газетному звучить, та нехай))). Еллі кинулася на допомогу друзям, бо так і треба чинити, навіть у наш егоїстичний час. По-друге, про стійкість і наполегливість. Можна ж було повернутися додому, не змігши подолати пустелю і чарівні камені. І виправдання було б — незалежні від героїв причини завадили їм досягти мети, не винні вони, то форс-мажор і бла-бла-бла... Однак хто шукає вихід — той його знаходить. По-третє, про важливість планування справ. Ні, експромти теж можуть бути вдалими, а часом і чудовими! Однак чіткий план все-таки краще, ніж його відсутність. А по-четверте, фінал чудовий: знищити, звісно, легше, ніж виправити, однак результат від другого — набагато кращий в усіх сенсах!

Ця книга, крім усього іншого, подарувала мені ще один неймовіврний сюрприз. "Покинь ту книжку, чого ти її за собою скрізь тягаєш!" — скільки разів я чула це в дитинстві від своєї мами! І так приємно було почути це знову — тепер вже на адресу свого сина, який носився з новеньким "Урфіном..." бабусиним городом)))

Ілюстрації Ангеліни Канкави, переклад Наталії Сидорової, вид. "ВД "Школа", 2017

11.07.17

Бернардо Ачага "Мемуари корови"/Bernardo Atxaga - Memorias de una vaca

Подивитися на життя під іншим кутом зору часом дуже корисно. То чому б не глянути на нього коров’ячими очима? Так подумала я і практично випадково купила цю книгу з дивною назвою, зовсім незнайомим ім’ям автора та соковитою травичкою на обкладинці. Й інтуїція мене не підвела: книга однозначно потрапить у топ прочитаного в цьому році.

"Мемуари корови" розповідають не тільки про коров’ячі проблеми (хоча і про них також). Події у людському світі їх осторонь не обходять, отож важливі для "письменниці". Їй випало жити у країні Басків відразу після закінчення громадянської війни в Іспанії. Власниця невеликої ферми постачає провіант повстанцям, які все ще ховаються в горах від представників режиму Франко й час від часу роблять диверсії. Корови також залучені до цього. Яким чином? Звісно, не розповім))) Однак розкажу, що завдяки цій корові змогла обміркувати багато речей. Скажімо, те, що варто зробити все можливе, аби виправити ситуацію, яка тебе не задовольняє. Що дружбу й любов можна не тільки заслужити, а й відновити — знову ж таки маючи щирі наміри й докладаючи усіх зусиль. Що внутрішні зміни та переоцінка цінностей  нікому не даються легко, навіть коровам: кожен проходить через свою пустелю й опиняється у реальному світі вже кимось іншим. Що бувають питання — багато питань, відповідей на які годі знайти, та й чи варто шукати.

Роман насичений горами, долинами, соковитою травою й пухнастим снігом. Є у ньому зірки, монастир, кохання, довгі дороги. Є пошуки свого Я, важливість внутрішнього голосу й свобода самоідентифікації. Є легкість стилю, м’який гумор, автентика Іспанії й багато приказок, які так і хочеться цитувати, бо ж із коров’ячою мудрістю не посперечаєшся, хоча й "немає у світі дурнішого створіння, ніж дурна корова". Однак це — не про авторку мемуарів.

Переклад з іспанської Ярослава Губарева, вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2017

***
Хто хоче одразу про все дізнатись,
хай розгорне книжку з іншого боку.

Поки корова живе добре,
вона живе довго.

Між нами кажучи, добрі люди,
щоб визнати,
що ви — нерозумні,
треба розумними бути.

Старі корови
вмирають занадто
швидко.

Знати і проковтнути — це різні речі.

Щаслива корова
не має історії.

Самотня корова добре вилизує себе.

Корова, що не має клепки в голові,
все відкладає на потім.

Той, хто ставить сотню запитань,
не заслуговує на жодну відповідь.

Корова, яка на вчинок не здатна, дурна,
полохлива або невдатна.

10.07.17

Олена Ящук-Коде "Париж і Лондон — столиці мого життя"



Якщо ви любите книги із захоплюючим сюжетом, тоді ця новинка не для вас, бо сюжету тут узагалі немає. Якщо ви — прихильник серйозної пізнавальної чи дослідницької літератури, тоді теж рекомендую не зважати на це видання. Однак коли вам подобається відчувати світ на смак, аромат і дотик, то почитати про Париж і Лондон із точки зору нашої співвітчизниці вам буде цікаво. Книга Олени Ящук-Коде потрапила мені до рук іще в рукопису. Однак гарною новиною стало те, що незабаром вдасться потримати в руках її друковані примірники.

"Париж і Лондон — столиці мого життя" можна назвати збіркою розповідей, а точніше — вражень авторки від цих міст. Поїхавши вчитися до Парижа, Олена невдовзі вийшла заміж й осіла у Місті кохання, згодом слідом за чоловіком перебралася до Лондона, тому оповідає про мегаполіси і як чужинка, котра щойно знайомиться з ними, і як людина, яка довгий час живе там й відчуває себе часткою конгломерацій, що звуться парижани та лондонці. Як справжня жінка вона дуже емоційна, тому текст насичений то захопленням чимось одним, то категоричним несприйняттям іншого, часом розповідь довго концентрується на темі, здавалося б, нецікавій тобі, однак тут же розумієш, що саме про це із вдячністю прочитає хтось інший, а сентиментальність та іронія так часто змінюють одна одну, що настроєві гойдалки (а їх я в мистецтві дуже люблю) читачеві забезпечені. Якщо додати до цього домішок рідного київського суржику, швидке перестрибування з однієї теми на іншу, деяку плутанину, докладні описи побутових проблем і навіть серіалів та постійне нагадування про аромат свіжоспечених французьких багетів і кави, то складається стійке враження, що ти сидиш із подругою в одній із паризьких кав’ярень і слухаєш її розповіді про все на світі і ні про що конкретне водночас. Однак при цьому в тебе перед очима постає Париж, такий, яким і має бути Місто кохання — ідеальним, прекрасним, елегантним, навіть матюкаються парижани, якщо вірити авторці, вишукано й по-французьки (хоча як іще?)))

Ех, що тепер робити? Я знову хочу в Париж!))) І в Лондон уже також... Коли буде безвіз із Великою Британією, ніхто не в курсі?)))

Вид. "КМ-Букс", 2017

06.07.17

Вільям Кент Крюгер "Звичайна вдячність"/ William Kent Krueger - Ordinary Grace


Схоже, це буде не відгук на саме цю книгу, а список тих творів, про які я мимохіть згадувала, читаючи "Звичайну вдячність". Ну, якось так склалося)))

Отож, аналогія перша: "Вбити пересмішника" Гарпер Лі. Її важко не помітити, оскільки сам автор зізнається, що це — його найулюбленіший твір, що саме цей роман справив на його творчість неабиякий вплив етзетера... Воно і справді: оповідь ведеться від імені дитини (однак у Крюгера це 13-річний хлопчик), велику роль у житті якої відіграє постать батька. В місті відбуваються загадкові події, до яких хлопчик так чи інакше має стосунок. Зрештою, що б там не сталося, підліток виходить із цього всього з новим досвідом. Однак наполегливо не раджу заміняти "Вбити пересмішника" романом Крюгера: як на мене, книги абсолютно різні за емоційним насиченням, і сучасна, звичайно, програє.

Аналогія друга, на яку натикалася, гортаючи відгуки інших читачів: "Кульбабове вино" Рея Бредбері. Той же хлопчик, те ж літо, таке ж провінційне маленьке містечко, і брат молодший такий же, і дитячі страхи, і загадкові події... Однак книга зовсім, зовсім не така! Коли у Бредбері все наповнене-переповнене сонцем і щастям, то роман Крюгера змушує сумувати, страждати, а то й плакати. І навіть попри спеку, яка раз по раз згадується у "Звичайній вдячності", у мене все одно склалося враження, що там постійно йшов дощ. Бо хіба можна бачити сонце, коли навколо панує нагла смерть, яка забирає близьких тобі людей?

Аналогія третя, вже не позичена, а моя: "Несказане" Селесте Інг. На позір щаслива й міцна родина насправді такою не є, і це стає очевидним після того, як гине старша донька. У кожного з п’яти її членів — своє життя, свої таргани, свої секрети, і ні про яку сімейну єдність тут говорити не доводиться. Хоча варто зазначити, що у Крюгера все-таки не відчувається такої безвиході, як у Інг, бо він мав іншу мету: показати читачеві, що навіть найстрашніші події у житті можна пережити, якщо наповнитися терпінням, прощенням і вірою в Господа. Так-так, що б вам не казали, книга саме про це. Ну і трошки детектив...

Переклад з англ. Оксани Дятел, вид. "Наш формат", 2016

03.07.17

Корінна Хофманн "Біла масаї"/ Corinne Hofmann - Die weisse Massai

Мені здається, що європейців можна, грубо кажучи, поділити на категорії щодо їх захоплення чимось далеким та екзотичним: є люди, яким мила Африка, є ті, котрим близький Схід, а хтось шаленіє від Латинської Америки. Я однозначно належу до перших, тому книги про цей континент, культуру та історію його народів мене дуже приваблюють (тут гріхом буде не згадати про "Половину жовтого сонця" Чімаманди Нгозі Адічі — найкращий роман про Африку з усіх, що мені до цього часу траплялися). "Біла масаї" цінна, поміж іншого, ще й тим, що описує життя однієї з корінних народностей Кенії з точки зору білої (не порахуйте за расизм, так у заголовку книги написано))) людини, котра з головою занурилася в побут і не тільки.

Отже, сюжет: молода жінка зі Швейцарії, приїхавши до Кенії у відпустку, так закохується в юнака-масаї, що вирішує не тільки вийти за нього заміж, а й оселитися з ним у маленькому й геть далекому від цивілізації селищі. Як ви гадаєте, що з цього вийшло? Ні-ні, я не вас, романтиків у рожевих окулярах, запитую, а тих, хто, з огляду на досвід, а чи на цинізм, здатен реально оцінити ситуацію. Так отож, як кажуть: фінал стосунків можна було передбачити з самого початку роману, і я наприкінці книги аж зітхнула з полегшенням — не розчарувала авторка, бо у випадку повного геппі-енду я їй не повірила б.

Хоча не вірити Корінні Хофманн важко, адже твір — зовсім не художній. Маю на увазі як його біографічну, цебто геть не вигадану, основу, так і відсутність інших ознак того, що зазвичай називають художньою літературою: глибоких образів, красивих метафор та описів, занурення у щось більше, ніж побут... Однак згадайте успіх "Вуличного кота Боба" — книги, точнісінько такої ж за згаданими мною вище ознаками, — і ви зрозумієте, чому "Білу масаї" читають і навіть екранізували (фільму ще не бачила). Це — справжнє життя, без епітетів і прикрас. Подобається чи ні, а героїня перейнялася пристрастю до чорношкірого воїна і, теж подобається чи ні, обламалася. Вона схильна пояснювати це різницею в культурах та ментальності — нехай буде так. Я ж — здоровим глуздом жінки, якій набридло приносити себе в жертву чоловікові (а це ми схильні робити, незаважаючи на те, якого кольору шкіра в коханого і де він пропонує нам жити: в маньяті чи палаці).

Відкриваючи книгу, я хотіла в Африку. Прочитала про ті труднощі з бюрократією та хабарями, водою і їжею, автобусами й дорогами, заробітком та витратами і... так само хочу в Африку. Бо хіба нас, українців, можна налякати тим, із чим ми постійно стикаємося?))) Мене, як авторку, швейцарський рівень життя не розбалував))) От тільки заміж за масаї точно не піду, і не просіть)))

29.06.17

Катя Петровська "Мабуть Естер"/Katja Petrowskaja - Vielleicht Esther


Не можу стриматися, аби отак відразу, як-то кажуть, із порогу не заявити: це одна з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч. Глибока, прониклива, емоційна, правдива, важка й тим самим якась катарсична, ця невелика автобіографічна скоріше повість, ніж роман — якщо зважати на обсяг, ця величезна епопея — якщо зважати на зміст підіймає одну з найважливіших складових людської особистості: її національну самоідентифікацію.

Авторка — українка за місцем народження, полька за прізвищем, німкеня за громадянством, єврейка за національністю — шукає своє коріння, вивчаючи  генеалогічне дерево родини з усіма його багаточисельними відгалуженнями, виймаючи вкриті пилом фотографії, листи, газети, викликаючи забуті, здавалося б назавжди, спогади, переживаючи те, що відчували давно мертві її предки. Вона не просто перегортає архіви, вона ходить тими дорогами, якими ходили її діди-прадіди-прапрадіди. А оскільки це здебільшого дороги війни, концтаборів та Голокосту, то той біль, котрий звалюється на авторку цієї документальної, попри всю її літературність, книги, місцями годі витримати.

Окремої уваги вартий стиль написання. Тут немає сюжетної лінії, чіткої фабули, розвитку подій, ба навіть діалогів. Книга — це просто рефлексії Каті Петровської, написані — принаймні так видається — для самої себе. Це суміш зі спогадів, переживань, сумнівів, емоцій. Це коктейль із людей і нелюдів, із країн і вулиць, з подій і дат, зі смертей, убивств, забуття... Це щось нове для читача, надзвичайно сильне, неймовірно голосне й однозначно варте прочитання: хоча б задля того, щоб не забути, не забути щонайменше того нашого Бабиного яру, якщо на більше ми поки що (чи ж уже?) не здатні...

Переклад з німецької Юрка Прохаська, вид. "Книги - ХХІ", 2015

27.06.17

Трошки статистики

Якось не люблю підбивати підсумків: таке враження, що подібним чином ти намагаєшся щось завершити і забути про нього. Але часом ситуація, як-то кажуть, сама вимагає це зробити.

Сьогодні лічильник блогу показав, що за ті 2,5 року його існування "Сонячну скарбницю" переглянули 50 тисяч разів. Небагато, звісно, особливо ж коли порівняти з моїм попереднім блогом, який мусила закинути, бо свого часу звила кубельце не на тій платформі))) Проте це також — результат, який радує))

Переглянула статистику, бо ж цікаво, про що люди читають найбільше. ТОП-5 вийшов досить цікавим і різноплановим.

1. "Наші душі вночі" Кента Гаруфа. Вочевидь, продумана рекламна акція, яка супроводжувала вихід цієї книги, виправдала себе. До блогу заходили ще до появи роману на книжкових полицях, а потому шукали, вочевидь, підказок: варто читати чи ні? Повторюся: таки варто. До того ж, похвалюся, що мені пощастило ознайомитися з романом набагато раніше за пересічних читачів, оскільки я робила його літературне редагування))) І так: можете кидати капцями за недоліки, тим паче, знаю, за що вигрібатиму))) Але книга справді хороша...

2. "Долі та фурії" Лорен Грофф. Мабуть, бути однією з перших читачок популярних книг таки вигідно — хоча б за рахунок статистики переглядів блогу. Бо цей роман я також взяла до рук іще у вигляді вордівського файлу, зробленого перекладачкою, — ага, те саме літредагування))) Вже нині можу порівняти багато інших читацьких вражень, дуже різнопланових, які зазвичай і викликає по-справжньому глибока книга. А "Долі та фурії" — саме така. Не вірите? Раджу перевірити))

3. "Я не хочу бути принцесою" Гжегожа Касдепке". В якийсь момент я зрозуміла, що варто писати не тільки про дорослі книги. Світ дитячої літератури — не менш захопливий, кажу це з точки зору дорослого читача. У цьому додатково переконалася, коли почала читати підліткові книги, з яких я начебто вже виросла і до яких син ще не доріс. Часом поглянути на життя під іншим кутом дууууже корисно. Що ж до саме цієї книги вже улюбленого нашого автора, то вона дуже кумедна й дуже весела — рекомендую!

4. "Банда піратів. Корабель-привид" Жюльєтт Парашині-Дені та Олівера Дюпена. Іще одна дитяча книга, точніше — ціла серія з чотирьох томів, чудово видана українською мовою, зайняла достойне місце, як бачу, не тільки на нашій книжковій поличці. Бо хто ж не любить справжніх пригод, та ще й піратських? Отож-то!

5. "Кава по-віденськи" Віти Вітренко. А це — книга-сюрприз у багатьох сенсах. По-перше, вона існує, наскільки мені відомо, тільки в авторському рукописі. Принаймні, я її читала саме у такому вигляді. Проте роман виявився настільки хорошим в усіх сенсах, що промовчати я не могла й написала відгук. Й от результат: його читають, а відповідно, читатимуть і книгу. Тож звертаюся до авторки: друкуй цей твір і пиши ще! Це навіть не риторичний заклик, це щире прохання читача, залюбленого в хороші книги)))

АПД: "Кава по-віденськи" таки видана, щоправда, поки що тільки в електронному вигляді. Купити можна ТУТ

26.06.17

Гжегож Касдепке "Обережно! Усе, що має знати дитина, щоб безпечно бавитися вдома"

Ой який кумедний песик у цій книзі! Мало того, що він дуже тямущий, то ще і здатен говорити! Ні-ні, не людською мовою, бо ж книга — не казочка, а цілком реальна історія, яка може трапитися в будь-якій родині. Песик Джуніор може "говорити" емоціями й одним своїм "Гав!" передати стільки вражень, думок та почуттів, що  хлопчику Домініку кращого співбесідника й не треба. А розмовляє він із новим чотирилапим другом про небезпеки, які можуть чигати на маленьких і песиків, і дітлахів у, здавалося б, найбезпечнішому місці на світі — вдома.

Кожен із понад десяти невеличних розділів книги присвячений певному виду небезпек: від того, куди не слід стромляти пальці, до правил поводження з газом та вогнем. Здавалося, що мій п’ятирічний син уже все знає і йому буде нецікаво повторювати відомі з повчань, а то й перевірені на собі правила безпеки (хіба знайдеться дитина, яка жодного разу не прищемила собі пальців дверима або ж ніколи не впускала чогось важкенького на ноги?), проте він весело реготав зі справді прикольного навіть мені песика, старанного Домініка й навіть суворої бабусі Марисі. А цікаві завдання наприкінці кожного розділу давали змогу проекзаменувати не тільки його, а й мене саму: повірте, навіть ми, дорослі, не завжди пам’ятаємо, на що варто звернути особливу увагу.

Окремий респект за ілюстрації та живу й динамічну верстку тексту, а автору — за можливість донести дітям важливе.

Малюнки Артура Гулевича, переклад із польської Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа", 2017

22.06.17

Ольга Кобилянська "Царівна"

Якщо забути про те, що Кобилянська — класик української літератури, якщо викинути з голови всю ту прищеплену в школі та виші повагу до неї як до класика, якщо подивитися на роман очима неофіта, не навернутого філологічною, а чи й просто шкільною освітою до сліпого поклоніння всім, хто потрапив до програм та хрестоматій, якщо постаратися відкинути всі застряглі у свідомості штампи щодо укрліту, то маємо таке...

По-перше, це — любовний роман. Я навіть сказала б, любовний і дуже сопливий (ок, покажу освіченість — сентиментальний) роман. Практично типовий, за винятком кількох моментів, про які — нижче. Дівчина чи не з першого погляду закохується в дуже гарного хлопця. І не кажіть мені, що то виключно його душевні характеристики її привабили, бо ж про красу не раз згадується, особливо в порівнянні зі негарним Марко. Так от: закохується страшенно, та й він наче до неї прихильний, проте не настільки, аби женитися. Бо ж у нього є "будучина". Тож дівчина від безвиході погоджується вийти заміж за старого й нелюбого, втім, згодом розумно змінює рішення. Але й за коханого теж не вийшла, а він же пропонував! Хоча й продовжує його кохати. Він же, ображений, не звертає на неї уваги, тож вона паралельно захоплюється ще одним чоловіком, який теж її кохає, але не зізнається, бо думає, що вона кохає того першого. Зрештою перший вдало одружується на багатій, хоч і не любить її, другий робить крок назустріч багатостраждальній героїні, і через три роки авторка показує нам ледь не ідеальне подружжя.

Все це, звісно, бачиться геть не так схематично, як я описала, якщо твір читає досить зріла жінка, якій знайомі оті всі кохання-вагання-страждання, так докладно описані Кобилянською. А от як сприймає книгу юнак-десятикласник? Адже саме йому її пропонують навчальна програма та вчителька укрліту. Чи перейметься він долею Наталки? Чи хоча б спробує зрозуміти її? Як і Ольгу Кобилянську? Чи помітить інші змістовні пласти повісті? Навряд чи. Причина одна: нудно. Ні, таки дві: незрозуміло і нудно.

Йдемо далі. По-друге, книга не зраджує традиціям української класичної літератури й описує страждання. Страждають усі: і сирота Наталка, хоча вона й не ходить голодна попідтинню, як інші літературні сироти, і її дядько-підкаблучник, й Орядин, який багато всього хоче і мало на що спроможний, і Марко, бо ж замість зізнатися в любові вигадує собі казна-що і ревнує. Щастя з’являється в кінці твору, та й те описане коротко й схематично.

По-третє, я по-новому глянула на проблему самоідентифікації українців. Отут висловлюю неймовірно щире захоплення і подачею проблеми, і позицією, яку обстоює Кобилянська посередництвом Наталки, й актуальністю, яка відтоді не змінилася, а то й навпаки — загострилася. На превеликий жаль.

По-четверте, шалено плюсую, як то кажуть, фемінізму. Знову ж таки на превеликий жаль, ця проблена нині, через 120 років після написання повісті, стала не набагато менше гострою.

Загалом перечитування класики, яку гриз у школі чи виші, — цікавезний досвід, як на мене. Однак потребує ще тієї сили волі, бо ж зі школи відклалася упевненість: це нудно — читати всіх оцих старих письменників. І не переконуйте мене в протилежному, я сама кого хоч переконаю, а от читати їх мені все-таки важко)))

Вид. "Фоліо", 2016