24.05.17

Макс Фрай "Скриня мерця"/Макс Фрай - Сундук мертвеца

Попри своє щире захоплення творчістю Макса Фрая нічого з його найвідоміших циклів "Лабіринти Відлуння", "Хроніки Відлуння" і тим паче "Сновидіння Відлуння" не читала. І мені не соромно, бо то я так задоволення розтягую й позбавляю себе ефекту перенасичення творчістю одного автора. Але доля посміялася наді мною, підсунувши для початку найновішу, цебто найостаннішу, книгу з цих циклів. І що ви гадаєте? Тепер читатиму все, щоправда, не впевнена, чи в належному порядку)) Та й навіщо його дотримуватися, якщо з головними дійовими особами цього циклу я вже так чи інакше знайома, а на задоволення від неперевершеної містичності та іронічності автора порядок прочитання творів не впливає.

Багато розказувати про роман не буду, бо не бачу в цьому сенсу. Хороша книга, щоб відпочити від якихось більш серйозних речей і отримати насолоду, блукаючи химерними світами, зустрічаючись із неймовірними людьми, чарівниками, втіленими ілюзіями, сновидами, навіть вітрами (вже  мовчу про інших істот) та дивуючись із самовпевненості головного героя  усієї творчості Макса Фрая — Макса Фрая))

23.05.17

Марина і Сергій Дяченко "Світ навиворіт"/Марина и Сергей Дяченко - Мир наизнанку

З дитинства люблю фантастику. Обожнюю просто. Але якщо тоді читалося все підряд, і зазвичай це "все підряд" у будь-якому разі задовольняло спрагу до неймовірного, то зараз хочеться чогось такого з перепідвипідвертом — складного, глибокодумного й не зовсім зрозумілого. Однак натрапити на подібну книгу — то треба мати щастя (за конкретні поради зразків високоякісної фантастики буду дуже вдячна!), тому зазвичай, коли хочу бути впевненою у своєму виборі, беруся за чергову книгу Дяченків. Вони мене точно не розчаровують.

За читання збірки повістей, оповідань і навіть одного сценарію (про нього буде окрема мова) взялася під впливом раніше прочитаних коротких творів подружжя. Навіть якщо не вийде жити довго і щасливо в одному з обов'язково яскравих світів, створених Дяченками, посмакувати чимось неймовірним все одно вдасться. Це я так думала, беручись за книгу))) Бо насправді збірка виявилася найбільш похмурою з усіх їхніх книг, прочитаних досі. Відчуття якоїсь безвиході просто переслідувало мене від одного твору до іншого, і навіть якщо фінал був номінально щасливим, за цим гепі-ендом обов'язково ховався якийсь жах, готовий виповзти зі своєї нори. То дослідження нового вірусу точно буде продовжене, то щасливе подружнє життя звичайної жінки й незвичайного фантома зруйноване, то дивний хлопчик не втримається й продовжить колекціонувати особистості, то з'ясується, що людей серед нас насправді немає — тільки герої серіалів та фантоми... Тож якщо вам захочеться побачити світло в кінці тунелю, почитайте щось інше.

І про сценарій, що увійшов до збірки. Це — "Залюднений острів", фільм, знятий Бондарчуком за романом братів Стругацьких. Про сценарій ніц не скажу, бо просто його не подужала перечитати: перед очима постійно з'являлося беземоційне обличчя-маска актора, котрий зіграв головну роль. Та й увесь фільм вийшов якимось нудним, як на мене. І лісу кримського, перетолоченого під час зйомок, шкода було... Не оцінила я, одним словом))

21.05.17

Стефан Брейс "Творець янголів"/Stefan Brijs - De engelenmaker

Ані жорстока тема роману, ані глибокий філософський сенс у всьому, що відбувається в романі, ані суперечки головного героя (і, відповідно, читача) з Богом не завадять мені вважати книгу однією з кращих, прочитаних у цьому році. Така сміливість у порушенні табуйованої досі у суспільстві теми клонування людини, у змалюванні того болю, бруду, людської ненависті, які супроводжують науковий (щоб не сказати голосніше — еволюційний) поступ людства, у відсуненні на другий план звичних нам моральних, етичних та релігійних підвалин суспільства багато чого варті. Ну, як мінімум — мого щирого захоплення.

Книга, ще раз повторюся, важка. Хто читав "Анатома" Федеріко Андахазі чи "Джмелиний мед" Торгні Ліндгрен й оцінив їхню відразливість, яка межує із захопленням, мене зрозуміють. Тим же, хто не поділяє прихильності до згаданих книг, братися за "Творця янголів" не раджу. Так само, як і тим, для кого пізнання Бога обмежується релігійними догмами, бо ж автор ставить під сумнів і Біблію, і релігію, і (що найстрашніше для віруючих) любов Бога до своїх творінь загалом та до сина Ісуса зокрема.

Головний герой, учений-генетик, вирішив позмагатися з Богом, якого, упевнений, сотворили люди, яких сотворив він (отаке замкнуте коло), і... створити людину за своїм "образом і подобою", тобто клонувати себе самого. Оскільки офіційна наука — дама дуууууже повільна і неповоротка, то Віктор Хоппе починає працювати над дослідженнями самостійно. Синдром Аспергера йому в цьому дуже допомагає, відлюдькуватість та соціопатичність — також, а спогади про зраду найрідніших людей додають тієї злості, яку спочатку можна було назвати здоровою рушійною силою розвитку (як це часто буває з сильними емоціями), якби не біль зламаної особистості, котрий дуже сильно позначився на тих, хто опинився поруч із генієм.

Книга ставить неймовірно багато запитань. Хто відповідає за своє творіння? Той, хто його створив? Тоді чому Бог не несе відповідальності за все, що діється з людьми? Або чому не карає тих, хто має відповідати за створене ними, — зокрема батьків, коли вони не виконують свого призначення? І чому не всі батьки піклуються про свої творіння належним чином, покидаючи дітей напризволяще? Чи може людина змагатися з Богом? Чи може людина бути Богом? Чим вимірюється геніальність людини: змогою прислужитися людству чи йти проти нього для його ж блага? А що таке благо? Чи є чітка межа між ним (цебто добром) і злом? А якщо немає, чому ж ми розділяємо ці поняття?.. Про любов узагалі мовчу, бо щодо розкриття  в романі цієї площини людського існування навіть питання сформулювати важко. Та чи й треба? Адже відповідей все одно немає...

***
"Это просто: оборвать чью-то жизнь. Для этого не нужно никакого таланта. Это намного проще, чем дать жизнь. Оборвать жизнь можно в два счета. Даже если не хочешь этого делать".

"...в каждом человеке добро уживается со злом в постоянно меняющемся соотношении, эта пропорция колеблется не только от человека к человеку, но и внутри каждого человека, в зависимости от ситуации, в которой он оказывается".

"Бог создал человека, а человек создал Бога, вот к чему все, собственно говоря, сводилось. Первое включало второе, и второе не исключало первого".

"...в каждом человеке скрываются силы, которые берут верх над волей и разумом. Можно делать много добра, но в конечном счете все равно придется искупать зло, которое ты причинил. Поэтому недостаточно только делать добрые дела. Со злом тоже надо бороться".

"Люди накладывают на себя ограничения. Они заранее определяют, что возможно и что невозможно. И мирятся с невозможным. Но иногда то, что кажется невозможным, на самом деле лишь сложно сделать. И в этом случае это лишь вопрос упорства".

"...на этом и держится вся наука: превратить необычную случайность в четкую закономерность".


19.05.17

Олександр Волков "Чарівник Смарагдового міста"/Александр Волков - Волшебник Изумрудного города

Зізнаюся у чомусь майже непристойному: я у дитинстві не читала цієї книги. Так-так, не читала. Так само, як і "Чарівника країни Оз". Тож дівчинка, чарівні черевички, Дроворуб та набитий соломою чоловічок були для мене чимось на кшталт героїв старих анекдотів, над якими смієшся за компанію, бо й перепитувати наче соромно (всі ж, крім тебе, це знають), і необхідності займатися пошуками та уточненням наче немає. А якщо врахувати, що герої, Чарівна країна та дорога, брукована жовтою цеглою, стали певною мірою культурними мемами, то прогалина у моїй начитаності була часом дуже відчутною.

Втім, у тому то й справа, що "була"! Бо разом із сином ми її вдало ліквідували. І настільки вдало, що вечора із традиційним читанням книги під ковдрою з однаковим нетерпінням очікували обоє, що він, що я. І недарма, бо ж історія — захоплива, герої — чудові, ілюстрації включно з картою Чарівної країни — майстерні, а мова перекладу легка й органічна, цебто і без колючих русизмів, і без притягнутих за вуха (а таке часто останнім часом буває) галицизмів, що нібито має свідчити про справжню українізацію перекладів.

Про що книга — не розказуватиму, аби ще більше не осоромитися))) Син дуже гарно сприйняв основну думку твору — про справжню дружбу й наслідки, які з цього випливають (вірність, здатність до самопожертви, готовність повсякчас допомогти), і тепер раз-по-раз апелює до нас: "Дай мені чаю/іграшку/книжку, ми ж друзі!" Доводиться пояснювати, що друзів не використовують, їх просто люблять, а готовність іншого допомогти тобі вимірюється твоєю ж здатністю кинутися на допомогу другові.

Одним словом, все у книзі прекрасно: і сюжет, і герої, і виховний момент)) А ще — те, що є продовження, і тепер ми збиратимемо чергову серію книг.

Переклад Наталі Косенко, малюнки Ангеліни Канкави, вид. "Школа", 2017

18.05.17

Юлія Ілюха "Неболови. Навчи мене мріяти"


Останнім часом до моїх рук все частіше потрапляють збірки оповідань, цебто література того жанру, якого, зізнаюся, підсвідомо (а то й свідомо) уникала. Причина банальна й дуже дитяча: занадто швидко там все закінчується. От тільки-тільки познайомилася з героями, "оселилась" у їхньому світі, перейнялася тривогами та радощами — й опача! — остання сторінка, починай усе спочатку.

Проте як певною мірою літературознавець (ага-ага, знову я про ту свою недописану дисертацію згадала))) я здатна оцінити ту майстерність, якою конче необхідно володіти, аби вмістити на кількох сторінках цілий світ і показати героя не з одного якогось боку, а цілісно. Тому перед справжніми майстрами цього короткого жанру мимохіть схиляю голову. 

Після такого розлогого вступу про збірку, яка на нього надихнула, хочеться сказати якомога коротше: хто любить оповідання — оцінить цю книгу, а хто ні — прочитавши "Неболовів", полюбить. Для цього є кілька причин. Перша: герої оповідань — справжні реальні люди, такі, як ми, наші родичі або сусіди чи випадкові попутники у транспорті, зі справжніми переживаннями, емоціями, почуттями, до того ж описаними дуже майстерно, часом аж надто — до сліз, до болю в серці. Бабця з "Сірого", Марина з "Велкам ту Каліфорнія", Неоніла Семенівна з "Сеньйори Неоніли", Віра з "Жінки на полюванні" — усіх їх невимовно шкода, аж часом злість бере на авторку: навіщо було з ними так чинити? Але разом із тим розумієш, що це просто життя, таким воно вже є. І щастя теж у ньому є — це друга причина для того, аби прочитати збірку. Бо ж фінали в оповіданнях дуже різні: поруч із трагічністю одних ще яскравішим стає щастя інших. Оті діти-сироти при живій мамі з "Неболовів" — то ж яка концентрована суміш доброти, довіри й людяності! А рішення, прийняте Іриною з "Гордячки", — чи ж не єдино правильний крок до свого життя, справжнього, а не нав'язаного соціумом? А Ніна з "По той бік", яка втратила все, абсолютно все, проте спромоглася жити далі? Ну, й окремо виділю третю причину, яка нині болить усім українцям: Юлія Ілюха розповідає про війну. І це у неї виходить не по-літературному штучно, не поетично-піднесено, а (от халепа — доведеться вкотре повторюватися) по-справжньому і життєво. Мабуть, тому що розповідає вона про наше жіноче: її героїні пішли на війну, тому що не могли інакше. Ані Лєра з "Маршу сепаратистки", ані Ліда з "Вона обирає життя". Не знаючи точно, що на них чекає там, а головне — не підозрюючи навіть, що очікує по тому...


Я не даремно позаписувала тут назви оповідань, що роблю вкрай рідко, ділячись переважно загальними враженнями від книги. Просто не хочу, аби забулося-згубилося те, що навчило мене не тільки мріяти, а й дечому іншому: наприклад, не забувати про те, що моє життя — тільки моє і тільки одне, тож прожити його треба достойно.

Художник Катерина Слонова, вид. "Віват", 2016

15.05.17

Люко Дашвар "На запах м’яса"

"Десь я подібне вже читала" — така думка раз-по-раз блукала в моїй голові під час перегортання сторінок одного з нових романів Люко Дашвар. Ну, нових для мене, бо після читання запоєм її перших книг якось остигла до стилю цієї авторки, а не дуже позитивні відгуки про цей роман зокрема не спонукали взятися за нього. Однак взялася і не пошкодувала! Але про це пізніше.

Оте "Десь я подібне вже читала" стосується повісті "Згори вниз" Тані Малярчук. Та ж ситуація: міська дівчина ні з того ні з сього вирішує оселитися на забутому майже всіма хуторі у занедбаній хаті, і з нею там відбуваються усілякі перипетії — й у прямому сенсі, й у плані пошуків себе самої. Хіба що Дашварівській утікачці не вистачало містики, яка оточувала втікачку Малярчуччину, але оті круки та зцілення головної героїні ситуацію дещо врівноважили.

Втім, книги також відчутно різняться. Люко Дашвар, яка свого часу так припала мені до душі реалістичними образами дядьків і тіток, не зрадила себе й тут. Такі вони у романі справжні-справжні, якими я їх знаю з дитинства, такі прості в усій своїй складності, такі живі, такі реальні, що саме вони "завоювали" мене як читачку. Повірила я й Майці, особливо у фіналі твору. Бо ж чому півроку життя на лоні природи мало змінити її життєві цінності так кардинально? Особливо ж тоді, коли те, чого колись так прагнула, перетворилося із мрій на реальність? Чому вона мусила піти за тим, хто її зрадив? Чому ідеалістичний фінал мав бути кращим за цей (такі думки чула від інших читачів)?

Майка не могла і зрадити себе. Бо вона ще не пізнала себе справжньої. Чого — не знаю. Може, їй іще не вистачало того, що зветься життєвим досвідом абощо... Я, наприклад, залишилася б на хуторі — принаймні для того, аби сховатися в тій благословенній і прекрасно описаній авторкою тиші від столичного гамору. Хоча не зважайте — це я вже про відпустку мрію)))

І насамкінець трохи філологічного (не можу я без цього))) й неприємного мені. Оті надсучасні мовні віяння мене часом загонять у глухий кут, ступор і непозбувну бентегу. Ну, чого замість звичної й прекрасної форми "малина, яка росла навколо" вживати "малина, що вона росла навколо"? І далі часто йшло ціле нанизування на кшталт: "малина, що вона росла навколо хліва, що він розвалився від вітрів, що вони цілу зиму гуляли на хуторі". Приклад взяла по пам’яті, тож не шукайте дослівної цитати, але повірте мені: подібними синтаксичними конструкціями я ледь не плювалася. Переходимо в рамках глобалізації на англійський синтаксис чи що?))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2013

***
"Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя".

"Твоя боротьба — завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що це: душогубки, продаж зброї, нав’язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всім худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав’язування іншим своїх принципів — безпринципне міщанство".

"Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта — від «світоч». Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло…"

"Хіба життя — боротьба? Життя — радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїтися, не зрадити".

12.05.17

Донна Тартт "Таємна історія"/Donna Tartt - The Secret History

Цей роман Донни Тартт не відрізняється тією епічністю, яка так підкорила мене у її "Щиголі". Натомість у нього є інші плюси. По-перше, це спроба зануритися у глибину моральних важелів окремо взятої особистості. Чому "спроба"? Бо я так і не спромоглася до кінця зрозуміти, що саме рухало головним героєм під час усіх перипетій, описаних у романі. І, мабуть, справа таки в мені, оскільки розуміння чи нерозуміння певних явищ залежить не тільки від того, хто про них розказує, а й від особистого досвіду того, хто слухає/читає/сприймає/приміряє до себе.


По-друге, докладне змалювання місжособистісних відносин у невеликій окремо взятій групі —  у книзі це студенти різного соціального стану, виховання, статків та життєвих цілей, яких об’єднує вивчення давньогрецької мови. Щоправда, і тут мене спіткала певна творча невдача: мені не вдалося приміряти шкуру жодного з цих героїв. Може, це вийшло б із єдиною у романі дівчиною, якби авторка дала таку можливість. Але оскільки читач усе бачить крізь призму сприйняття головного героя — хлопця, як ви уже зрозуміли, то й образ Камілли вийшов занадто розтягнутим та нечітким, аби у ньому можна було вмоститися. Такими ж є й образи інших чотирьох студентів, бути рівним із якими так прагне Річард. Вони постійно змінюються — ні, не насправді, а в тексті, який плете авторка, й, відповідно, в уяві читача. Щасливі та цілісні близнюки раптом стають супротивниками, сильний і самовпевнений Генрі виявляється надто безсилим, аби жити далі, розніжений достатком Френсіс — позбавленим багато чого з того, на що не здатні вплинути гроші, викладач спецкурсу з грецької мови Джуліан насправді не такий незалежний від світу, як уявляв собі, а Банні взагалі сплутав щирість зі щедрістю — ні, не своєю, а тими, кого хотів любити.

Третій важливий для мене плюс роману — опис пошуків себе справжнього, чи то пак свого "Я", чи то — сутності, якось так. Насамперед це стосується головного героя, який не знав, хто і який він є. І не хотів знати, бо важливим для нього був не він сам, а світ навколо. Та і той, і оточуючі люди завжди були у сприйнятті хлопця не такі, якими мали б бути. До кінця роману юнак так і не второпав, здається, що ані світ, ані інші особи не здатні наповнити його зсередини. Бо цього не може зробити ніхто, окрім нас самих.

Варто також згадати про жанр роману. Хтось пише, що це — детектив. І справді, тут є злочин і злочинці, але ж ми з самого початку знаємо, хто, як і коли його скоїв, тож який це детектив? Хтось каже, що це — психологічний трилер. Але мені особисто не було страшно жодного разу. Та й психології у тому обсязі, в якому можна було б наповнити нею 700 сторінок тексту, як на мене, недостатньо (активне вживання алкоголю і п’яні балачки такими ж не вважаються, чи не так?))


Ще варто відзначити описи природи — такі живі, аж руки відмерзали від описів морозу. Чи то не від них, а таки від цьогорічної нашої холодної весни? А ще у романі відкритий, як на мене, фінал — а я люблю подібні штуки і люблю вигадувати подальше життя героїв таким, яким воно мало б бути на мою думку. А ще це книга, яку хотілося цитувати — що я і робила із задоволенням)))

***
"Не стоит страшиться того, о чем вы ничего не знаете. Вы словно дети — боитесь темноты".

"Прекрасное, если оно не сочетается с чем-либо более значительным, есть не более чем яркая погремушка".

"... люди вроде него всегда первым делом вытаскивают из вазочки свои любимые конфеты, а все остальное — это пусть другие едят".

"Они не только понимали, что такое зло, но и сознавали все многообразие уловок, при помощи которых оно прикидывается добром".

"... я склонен считать красоту проявлением исключительных внутренних достоинств, с которыми она на самом-то деле не имеет ничего общего. Я гляжу на изящно очерченный рот или глаза с поволокой и воображаю, что нашел родственную душу, начинаю мечтать о глубоком взаимном чувстве… Совершенно при этом не замечая, что целая стая уродов увивается вокруг той же персоны просто потому, что их околдовали те же глаза".

"Что бы ни говорили про чувство вины, несомненно одно — оно дьявольски подхлестывает воображение".

"Великолепие есть во всем, что сделано с размахом".

"Это так дорого и вместе с тем так безобразно… Мне кажется, они специально разрабатывают уродливый дизайн. Но люди все равно покупают их вещи — просто потому, что приучены благоговеть перед всем извращенным".

"... даже самые вульгарные вещи не вызывают отвращения на рассвете".

" — Ты никогда не пробовал в минуты беспокойства думать на другом языке? — оборвал меня Генри.
— Что-что?
— Это позволяет держать себя в руках, не дает мыслям разбегаться. Хорошее упражнение в любой ситуации".

"Люди становились настолько самими собой, что не могли этого вынести".

"Amor vincit omnia — наверное, всем хотелось бы верить в истинность этой избитой фразы. Но если я что и уяснил за свою недолгую грустную жизнь, так это что данный трюизм лжет. Любовь отнюдь не побеждает все. И тот, кто уверен в обратном, — глупец".

"...мое знание этикета оставляло желать лучшего, смокинг с чужого плеча сковывал движения. Все остальные были гораздо опытнее в подобном притворстве".

"Времени нет дела до весны и зимы, рождения и смерти, доброго и дурного, ему все равно. Это нечто неизменное, радостное и абсолютно непреложное".

"...любой религиозный ритуал — не более чем условность, если практикующий не видит скрытый за ним глубокий смысл".

"Порою, когда случается какая-нибудь беда, реальность становится слишком неожиданной и странной, непостижимой, и все тут же заполняет собой нереальное. Движения замедляются, кадр за кадром, словно во сне; один жест, одна фраза длятся вечность".

"Кто-нибудь помнит определение справедливости в „Государстве“ Платона? Для общества справедливость заключается в том, что каждый его слой функционирует на собственной ступени иерархии и довольствуется своим местом. Неимущий человек, стремящийся занять более высокое общественное положение, лишь понапрасну обрекает себя на страдания. И имевшие хоть чуть-чуть мудрости бедняки всегда это знали, так же как и наделенные ею богачи".

"...одна из характерных особенностей человека нашего времени — это страсть уходить в сторону от темы..."

02.05.17

Аліс Пантермюллер, Даніела Коль "Лотта та її "катастрофи". Наскільки все куме-е-едно?"/Alice Pantermüller, Daniela Kohl - Wie belämmert ist das denn? (Mein Lotta-Leben #2)

Побачивши продовження книжки про Лотту, син аж застрибав від радощів — дуже вже сподобалися йому й форма мальованого щоденника, й ілюстрації, і кумедні пригоди дівчинки у новій школі. Це видання краще за видання першої частини серії, бо більше схоже на дівчачий зошит-щоденник: й обкладинка не дуже жорстка, й кутики книги заокруглені, як у хорошого блокнота, й формат нестандартний.

Нові пригоди Лотти та її друзів синові теж сподобалися — а якому хлопчику не до смаку будуть всі оці "банди", будиночок на дереві, гра у шпигунів з усіма належними шпигунськими штучками, ночівля в наметах, блукання вночі з ліхтариками, спортивні змагання й купа причин, аби пореготати? А от  мені як дорослій читачці ця книга сподобалася менше за першу, зокрема тому, що "банда" Лотти, члени якої відстають від найголовніших суперників у тій же спритності чи вмінні поставити намет або ж заспівати в карооке, замість того, аби тягнутися за лідерами, робить усе, щоб опустити їх до свого рівня, а то й нижче. Так-так, то в мені говорить занудний педагог, бо ж у житті все трапляється саме так, як у книзі змальовано))) Хоча я як занудний педагог із сином проговорювала інші варіанти, якими могли б скористатися герої книги для самоствердження. Ну, що з нас, мам, взяти? А ще я подумала, що, мабуть, таки не всі дитячі книги є маст-рідом для батьків, бо ж найменше під час спільного читання діти очукують "виховного занудства", особливо тоді, коли хочеться просто реготати.


Переклад з нім. Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2017

01.05.17

Сергій Жадан "Тамплієри"

Зловила себе на тому, що це перша збірка поезій, прочитана за багато років. І це при моїй любові до віршування. Й пояснення цьому я не знаходжу, хіба що те, що вірші читаються, коли для них є настрій, а не щодня у маршрутках-метро-трамваях, бо ж інакше їх важко сприйняти так, щоб відчути, а не просто прочитати.

"Тамплієрів", зізнаюся, купила на подарунок, бо що ж дарувати, як не такі гарні видання — з суперобкладинкою, ілюстраціями та текстами, які точно — не на один раз прочитати і відкласти на далеку полицю. А оскільки я дуже скупа до книг (ще один гріх), то ніколи не віддам/подарую/тощо їх непрочитаними. От і Жадана читала так, наче вперше. Точніше, не читала, а вчитувалася/впивалася образами та думками, ковтала, насичувалася, часом похлиналася, часом захлиналася, потім випливала й дихала, дихала, щоб згодом відчути, що задихаюся, як ті риби, котрі у збірці мандрують із поезії в поезію й живуть у тому жадановому світі нарівні з людьми, люблять, вірять, помиляються, зраджують, йдуть захищати щось своє і гинуть, щоб зрештою ожити...

І я оживала, натрапляючи на фразу, на думку, на словосполучення, які були/ставали моїми-моїми. Й перечитувала знову і знову. Й цитувала собі та людям. Й насолоджувалася давно забутим щастям: читати... ні, відчувати поезію. Справжню. Талановиту. Глибоку.

Ілюстрації Олександра Ройтбурда, вид. Meridian Czernowitz, 2016

26.04.17

Лоран Гунель "Бог завжди подорожує інкогніто"/Laurent Gounelle - Dieu voyage toujours incognito

Ще один камінаут від мене як читача: я не люблю психологічної літератури на кшталт "Як завести друзів, стати мільйонером і досягти успіху в коханні за 10 днів". Як на мене, то, окрім бла-бла-бла й додаткового відчуття своєї неспроможності зробити те, що, за словами авторів подібних посібників, все одно, що раз плюнути, ці книги не дають. Ну, отака я — можете кинути пару капців))) Тож читати "Бога..." бралася з осторогою: ну, хіба допоможуть ті ж самі фрази змінити життя, якщо їх загорнути у цікавий сюжет? Та й сюжет, на перший погляд, виявися досить банальним: нещасного юнака покинула кохана дівчина, і він не придумав нічого ліпшого, як вбитися, стрибнувши з Ейфелевої вежі. Романтик, бач... Аж тут — не повірите! — на тих балках у верхотурі поруч із невдахою-самовбивцею з’являється прекрасний — та не принц, ні! — незнайомець із вольовим обличчям та впевненим блиском в очах і пропонує юнакові угоду. Згідно з нею, хлопець отримує шанс змінити все своє життя, якщо.. Так-так: якщо виконуватиме всі оті психологічні поради зі згаданих мною на початку книг!

На цьому роман я, може, взялася б переглянути по діагоналі та й по тому, якби оцей-от незанйомець не розпочав навчати підопічного зі спроби втовкмачити йому, що оті всі психологічні книги, поради та інше бла-бла-бла цим же і залишаться, якщо не діяти, а тільки читати. Не погодитися з цим я ніяк не могла, і тому ставлення до книги змінила. І недарма, бо історія захопила. Сюжет закручувався, став майже детективним, муки внутрішньої ломки героя описувалися так природно, що не вірити авторові не виходило, я почала вболівати за Алана, за те, щоб він не відступився, не здався, щоб показав: можна! можна змінитися себе і своє життя, якщо робити це, а не просто читати спецлітературу і складати її на купу! І таки вийшло! Таки спромігся хлопець-невдаха досягти того, про що рік тому навіть і не подумав би, не те що ставив би за мету!

Хоча від цього гепі-енду, зізнаюся, трошки й повіяло якоюсь кіношною несправжністю (не спойлеритиму, але ті, хто дочитає до моменту підрахунку голосів на зборах акціонерів, скорше за все, погодяться зі мною: так не буває), я по-дитячому раділа за героя! І перегортала, перегортала останні сторінки роману, бо це ж так прекрасно: досягти бажаного! Й обламалася... Дуже-дуже обламалася. Бо ота кіношна несправжність підтвердилася, до того ж у найпотворнішому кіноваріанті (там ціла суміш індійсько-серіального мила!). Тож тим, хто дочитає до згаданого моменту підрахунку голосів, наполегливо раджу: на цьому й зупиніться! Не псуйте отого відчуття віри у себе, у можливість змінитися й досягти чогось, яке таки вселяє у читача автор-психолог. Не змушуйте себе розчаровуватися й відкидати книгу як непотріб, бо це — тільки книга, у житті так не буває. Бо оті десяток останніх сторінок зводять нанівець всю роботу Гунеля, і я порадила б автору спалити їх іще в рукопису. Ви ж можете видерти їх із книги і зробити так само, якщо читатимете роман не для того, аби лише розважитися, а для того, щоб навчитися жити трошки по-іншому.

Ще про одну річ не можу змовчати: помилки. Те, що будь ласка часом пишеться через дефіс, уже, на первеликий жаль, не дивує. Мене здивувало, вразило й загнало у глухий кут віртуозне вміння редакторів використати слово "двер" — саме так, в однині й жіночого роду — у такій формі, в якій воно начебто й не так страшно, як ото я написала, виглядає в тексті. Один раз я це списала на випадковість, але двічі — то вже майстерність. От намагаюся скласти речення українською зі словом "двер" — не виходить. Допоможете? Процитувати не можу, книги під рукою немає.

Переклад із фр. Анна Роговченко, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

21.04.17

Гжегож Касдепке "Зачіпки детектива Нишпорки. Канікули детектива Нишпорки"

Нарешті ми дочитали продовження пригод детектива Нишпорки, який вже став одним із наших улюбленців. Читали досить довго. І не тому, що нецікаво, а тому, що у сина з’явилася звичка примхливого читача: водночас читати кілька книг і вибирати їх під настрій (когось мені це дуже нагадує, чи не так, Юлько-читулько?)))
 
Власне, це не одна, а цілих дві книги: для того, аби відкрити іншу, достатньо просто зазирнути до неї з іншого боку. Хоча для тих, хто вже знайомий із цією серією книг, це не новина. Не новина й те, що Гжегож Касдепке практично не здатен розчарувати. Пригоди цікаві, герої характерні, а задачки, які розв’язує детектив, цікавезні й пізнавальні — часом доводилося на практиці показувати, що то значить, наприклад, згорнути лист паперу сім разів і чому аж ніяк не більше.

Єдине, про що пошкодували, це про те, що не вийшло читати "Канікули..." в наметі на березі якоїсь водойми — а син про це так мріє. Втім, гарну книгу й перечитати можна)))

Малюнки Пьотра Рихеля, переклад із пол. Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа", 2016

20.04.17

Р. Дж. Паласіо "Диво"/R.J. Palacio - Wonder

Коли візьметеся читати цю книгу (саме коли, а не якщо), не повторюйте моєї помилки — не дочитуйте її в громадському транспорті. Якщо, звісно, вас не бентежать здивовані погляди оточуючих. А яку же іще реакцію має викликати доросла тітка, яка читає вочевидь дитячу, з огляду на дизайн та розмір шрифту, книгу і... плаче над нею. Довелося нап’ялити чорні окуляри. І добре, що їхала в маршрутці, а не метро, бо тоді зовсім мене не зрозуміли б люди)))

Але ж я про книгу розказую, а не про тренд носити сонцезахисні окуляри в метро. Ви мій оцей-от  життєрадісний настрій вловлююєте? То це все від одного спогаду про вражаючого позитиву роман. Що з людиною коїться у процесі читання — й передати важко. З одного боку, стає боляче. Як і завжди при зустрічі з кимось, кому хочеш допомогти і разом із тим розумієш, що це неможливо. Й ота суміш жалощів та безсилля тебе викручує до сліз. А з іншого боку у тебе виростають крила! Такі величезні й сильні, здатні піднести над світом, позбавити від болю, обняти всіх стражденних і зробити добро персональною цнотою кожного. І виникає бажання творити те добро повсюди й повсякчас. І любити людей, якими б  не-такими вони не видавалися раніше (це я не про зовнішність, а про вчинки).

Головний герой — п’ятикласник, який почав ходити до  школи. Раніше він навчався вдома, бо пережив десятки операцій із приводу спотворення, викликаного рідкісним генетичним порушенням. У хлопчика Огеста практично не було обличчя. Тобто було, але яке... Нестандартне, казали коректні дорослі. Страшне, казали прямолінійні дітлахи. Всі переживання дитини (а їх було ой як багато!) викладені в розділах під назвою "Огест" (так звуть хлопчика). У книзі є й інші розділи, які носять імена його друзів, сестри, її подруг та хлопця... Тобто ми маємо можливість розглядати ситуацію з різних точок зору і сприймати по-різному.

Зрештою, стається диво — оточуючі починають розуміти, що живуть поруч із дивом (даруйте мою тавтологію). Бо ж Огест зумів навчити їх чинити добро. Просто так. Щодня. Не задумуючись, навіщо й для чого. Просто бути добрими людьми. Це ж наче так легко. Елементарно навіть. І разом з тим добро у нашому світі чомусь все ще вважається дивом...

Кумедно, але завершити хочеться майже-тостом: тож давайте будемо дивними! Чи дивовижними? Чи — диваками? А чи просто добрими...

Переклад із англ. Світлани Колесник, вид. "Віват", 2016

18.04.17

Ірина Сонечко "Мурчикові настрої", "Вивчаємо кольори"

Якщо вже розказувати про найперші книжечки, які "ми ніколи не будемо віддавати, бо вони улюблені" (С, син), то гріх не згадати ще про одну серію картонних книг для найменших. Це навчальні видання, які отак запросто розкажуть і про емоції, і про те, хто де живе та що їсть, і рахувати навчать, й кольори розрізняти, і ще багато чого. Їх у нас — ціла колекція, і, вірите чи ні, ми досі перечитуємо ці напам’ять знані віршики в перервах між майже дорослими книгами.

Секрет — у мелодійній поезії та чудових яскравих і характерних ілюстраціях. Згадані у дописі видання нам подарувала одна дуже хороша дівчинка, коли з них виросла. Потім ми купували книжечки, потім під керівництвом сина збирали їй цілими серіями. Тепер купуємо у подарунок молодшому двоюрідному братикові, але перед тим, як віддати, обов’язково перечитуємо. Бо що ж то: у Мурчика — нові пригоди, і ми про них не знаємо ще? Непорядок))))

Ілюстрації Галини Бродської, пер з рос. Л. Опанасенко, вид. "Ранок", 2008



17.04.17

Сергій Лойко "Аеропорт"/Сергей Лойко - Аэропорт

До читання цієї книги готувалася морально. І довго. Бо тоді, коли всі її читали, відчувала, що сил, аби знову пережити ті жахи, не вистачить. А потім прочитала "Сектор V" Діани Макарової, й "Аеропорт" знову довелося відкласти, щоб не зробити собі надто боляче (хто ж таке свідомо допускатиме?).

Проте боляче все одно було. Аж двічі. По-перше, від війни, яку вперто називають АТО, від смерті, яка досі, вже третій рік поспіль, посередництвом куль, мін та снярядів, випущених зі зброї ворога, косить найкращих, від того, що нічого — нічогісінько! — за ці три роки не змінилося й кінця-краю війні не видно. А по-друге, боляче було від того, що насправді книга — не про кіборгів, а про самого автора, який не зовсім вдало замаскувався під виглядом головного героя роману, американського фотографа російського походження Олексія Молчанова.

Винен у цьому, звісно, не автор. Винна я як читачка, котра, схоже,  не спромоглася роздивитися того, що мала б побачити. Точніше, героїзм, патріотизм і прагнення до справедливості я теж завважила, не сумнівайтеся. Але помітила і брехню, яку чомусь мала сприйняти за благородство (коли Молчанов бреше в очі пораненому Степанові, що не спав із його дружиною; коли бреше своїй дружині), і самозамилування героя (коли він у стилі голлівудських бойовиків утікає з чеченського полону, перебивши при цьому всіх зустрічних; коли кидає фотоапарат і бере до рук автомат; коли одним із небагатьох лишається живим), і якийсь примітивний страх не сказати Б, сказавши А (війна російсько-українська, Київ, Майдан — все нормально, і тут раптом з’являється Краснокам’янський аеропорт замість Донецького, Солегорськ замість Слов’янська, АЄД замість РФ і щось зовсім невимовне й плутано-замасковане замість Путіна та Ко).

Не могла я однаково емоційно сприйняти, скажімо, смерть чергового захисника аеропорту і розповідь про шалений секс американського фотографа з ледь знайомою українською дівчиною. Ще одну смерть — й розповідь про риболовлю у Фінляндії. Ще одну загибель кіборга — й спогади про героїчну молодість красеня-фотографа, його шалені перемоги над алкоголем та жінками тощо. Ні-ні, я не ханжа, я знаю, що десь — війна, а десь — любов і навіть танці-шманці, проте якщо я читаю про Аеропорт, то, дідько, що мені за діло до того любовного трикутника (ба навіть чотирикутника) у  стилі дамських романів, де всі всіх люблять, розуміють і прощають? Таке враження, що задля того, аби охопити якомога ширшу аудиторію, автор постарався об’єднати воєнно-історичний роман із любовним. Могло б вийти, звісно, добре. Але вийшло сопливо, а тому кепсько...

Втім, роман прочитався легко. Бо не документальний, хоч і на основі реальних подій. Проте які з описаних речей реальні, а які — вигадані, зрозуміти важко. Окрім, хіба, того, про що розказують авторські фото. Тут камера не бреше — не вміє.

Переклад з рос. Ольги Гончар, вид. "Брайт Стар Паблішинг", 2015

12.04.17

Володимир Короленко "Сліпий музикант"/Владимир Короленко - Слепой музыкант



Як житомирянка, завжди вважала Володимира Короленка українським російськомовним письменником — чого б то йому тоді і пам’ятники у місті ставили, й музей берегли як зіницю ока? Та й не тільки у нас, а й у Полтаві, де він також жив та творив, і навіть упокоївся в цьому по-справжньому українському місті. До того ж і прізвище у нього таке українське, що не підкопаєшся. І літературна премія його імені в Україні встановлена. Й у творах — така прекрасна Україна, її історія, культура, народ... А письменник, бачте, поїздив по Російській імперії і виявився зарубіжним. Ні, то не я придумала, то автори нової програми із зарубіжної літератури так вважають, і постановили, що вивчати твір "Сліпий музикант" діти мусять у 6-му класі.
 
Тепер чіплятимуся до віку, в якому, на думку тих же фахівців з Міносвіти, читачі мають збагнути все, що хотів передати їм автор. Прочитавши повість от щойно, з упевненісю можу стверджувати: то не дитячий твір, дарма що герой на його початку — хлопчик. А як дітям збагнути його дорослі переживання? Як оцінити гру понять "хохол" й "українець", якими так майстерно оперує Короленко? Як зрозуміти батьківські переживання дорослого Петра, тонкощі його прагнення світла? Хоча, можливо, я недооцінюю сучасних школярів і даремно переживаю за них, виходячи з власного вчительського досвіду, якому вже півтора десятка років?
 
Щодо повісті, то це неймовірно сильне поєднання таланту надзвичайного письменника, пристрасті щирого українського патріота, міркувань глибокодумного філософа й барв прекрасного словописця. Крім чуттєвої насолоди й емоційного вибуху, після книги залишається багато питань, однозначних відповідей на які бути не може. А це, як знають уже ті, хто мене постійно читає, я в книгах дуже ціную.

Переклад із рос. Федора Гавриша, вид. "Навчальна книга — Богдан", 2016

11.04.17

"Кращі українські казки. Пан Коцький. Коза-дереза"



Розкажу вам іще про книги, які ми з сином читаємо-перечитуємо попри те, що знаємо ледь не напам’ять. Це — серія картонних книжечок "Кращі українські казки". І знаєте, з огляду на життєвий досвід і таку-сяку філологічну освіту, котра привчила длубатися в образах і сенсах, ці з дитинства відомі історії нині сприймаються зовсім по-іншому.

От хоча б гляньте на те, як Лисичка захапала Пана Коцького і яка поважна пані відразу стала. Бо — з чоловіком))) Хай хоч яким — не здатним навіть про себе подбати, відверто ледачим та нікчемним, але ж — з чоловіком))) Навіть Зайчик, який раніше отак-от запросто міг до неї в гості напроситися, тепер труситься з переляку й надміру поваги)))

Про отих суперменів-ведмедів-вовків-лисиць, котрі на словах та ще й перед слабким Зайчиком могли гори звернути, а на ділі втекли з поля бою, навіть не розібравшись із загрозою, я вже мовчу. Ну й іще там багато про що поговорити можна — починайте, я із задоволенням долучуся)))

Але я не стільки про тексти, скільки про ілюстрації хотіла розказати, бо у дитячій літературі ця частина видань надважлива. Так от: цим двом книжечкам ой як пощастило! Бо ж малювала звірів Ірина Зенюк — якщо не помиляюся, та сама Ріна Зенюк, авторка відомих, чарівних, неймовірних синіх котів (погугліть і буде вам купа щастя й позитиву). Ой які характери в кожному виразі морди! Які яскраві образи та вбрання! Скільки позитиву в кожній детальці! Якщо й читати ці казочки вам ні до чого — просто подивіться малюнки. І буде вам... так-так — купа позитиву і щастя)))

Ілюстрації Ірини Зенюк, вид. Школа, 2015

10.04.17

Дара Корній "Зворотний бік Темряви"

Коли майже рік тому я прочитала першу книгу серії про зворотні боки світів, відразу кинулася шукати продовження історії — так вона мене захопила. Але, як то часто трапляється із запеклими читачами, то одна книга відволікла, то інша затягнула, то третя під руку потрапила... Словом, я повернулася до героїв трилогії... чи то пак уже тетралогії, практично забувши, хто є хто з них, пам’ятаючи тільки відчуття тотального тепла і захоплення створеним авторкою світом.

Проте від цієї книги теплом віє геть мало. Бо події, змальовані тут, розгортаються у світі Темряви, куди Мальва відпарвилася пізнати своє коріння. Переказувати фабулу — справа невдячна і геть зайва, тому обійдуся переліком загальних вражень. По-перше, це захоплення майстерно виписаним фентезійним світом — українським і язичницьким, тут ніяких ельфів і гномів не стрінете. По-друге, оте відчуття живої природи, яке я ну дуже ціную у книгах: коли квіти пахнуть, дощ освіжає, сонце гріє, світло мерехтить, і все це практично відчуваєш шкірою, нюхом, зором. По-третє, розмірковування про природу добра і зла, порядності і зради, любові й ненависті. По-четверте, язичництво, поклик якого чую в собі час від часу, особливо ж оті замовляння, та ще й рідним поліським діалектом: "Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі...". По-п’яте, бажання цитувати й ділитися з іншими, й бачити, як цитати розповзаються інтернет-простором, викликають суперечки, а значить, мають відгук.

Ну й, звісно, щоб ви не сумнівалися, після того, як була перегорнута остання стоірнка книги, на якій речення обірвалося трьома жирними крапками, а історія перервалася у найцікавішому місці, я помчала шукати наступний том)) Тож далі буде))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2013

***
"Жінка завжди має гарно пахнути, і то ліпше квіточками, ніж кухенькою".

"Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість".

"... важливо знати не лишень те, що та як слід робити, важливіше пізнати інше – чого не слід робити".

"... краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих".

"Суть не в тому, дочко, щоб вміти наказувати сонцю, хмарам, небу, світам, людям, дощу. Суть не в тому, щоб навчитися підкорювати. Суть в іншому: навчися ходити під дощем…"

"Яким блідим та сумним є добро, коли поруч не існує зла. Хіба без зла добро розпізнаєш? Світло найліпше видно у темряві, зорі у нічному небі, вічність у смертній людині, безсмертність у звичайній душі, безкінечність у краплі води та в гарячому полум’ї. Бо все вмируще і разом з тим усе вічне, бо нема нічого постійного і нема нічого тимчасового".

"Для того щоб правильно пізнавати істину, людина мусить звільнитися від догм та правил, котрі уповільнюють процес пізнання. Чистий та вільний розум має можливість сумніватися в усьому. А отже, шукати підтвердження в правоті чи, навпаки, неправоті сприйняття того, що вкладається йому в голову, а також сумніватися у вірі та перевіряти свої сумніви, шукаючи істину. Бо інакше повноцінний розвиток зупиниться. Кожний творить релігію своїми руками. А віра та релігія надто різні речі, щоб ставити між ними знак рівності".

"Де є любов, дівчинко, там часто панує безлад. А порядок ідеальний зазвичай перетворює світ на цвинтар".

"Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою".

"Для того щоб світ для тебе відкрився, мало тупцятися на місці, вдивляючись у його картинки, потрібно і самій зробити кілька кроків назустріч".

"... чинити правильно не завжди означає чинити мудро".

30.03.17

Олексій Чупа "Акваріум"

"Акваріум" — друга книга Олексія Чупи, яка потрапила мені до рук. Першою була "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов", читаючи яку я мимохіть відзначила об’єктивне і чесне сприйняття автором українців як нації і громадян — без надмірного замилування чи знецінення. Цей же роман-антиутопія тільки підтвердив моє тодішнє враження.

Книга про нас — у різних сенсах цього слова. Про нас на Майдані (точніше, на Майданах, бо у романі згадується їх кілька), про нас на кухнях, про нас біля влади і про нас у великому акваріумі під назвою "країна Україна".

Головних героїв тут двоє: наратор, що розповідає історію про те, як він слухає випадково куплену касету, і голос із касети — чоловік-дослідник-маніяк (я б так його назвала), що розповідає свою історію. Відповідно, історій теж дві — реальна й фантастично-утопічна. Але Олексій Чупа їх поєднує так, що читач починає розуміти: насправді історія одна, просто трошки різними є розміри й межі акваріума, у якому вариться суспільство, народжуються й існують людці, з’являються та гинуть лідери, яким обов’язково хтось управляє, а часом просто грається, яке потребує ідола чи кумира, щоб поклонятися йому, щоб ненавидіти і щоб вимагати чогось, і яке зрештою деградує й зникає. Чи ж не ми готові підставити свої плечі й скласти голови та життя, аби хтось сміливий та сильний зміг зробити те, на що більшість не здатна? І чи ж не ми в разі його невдачі швидко забуваємо того, кого вчора носили на руках? Чи не ми  ненавидимо руку, що нас годує, за те, що залежимо від того годування? І чи не ми вимагаємо при цьому продовжувати годувати нас, бо ж самі не здатні здобути харчів? І хто ж, як не ми, прагне вирватися за межі свого акваріума тільки для того, щоб бути не тут, не розуміючи, що ж робитиме там, в іншому світі?

Таких питань автор ставить багато. На деякі відповідає сам, з приводу інших розмірковують його герої, ще якісь залишаються для читача. А крім того, у читача ще залишається враження хорошої, глибокої, гарно написаної книги.

Вид. "Віват", 2015

29.03.17

Наріне Абгарян "Люди, які завжди зі мною"/Наринэ Абгарян - Люди, которые всегда со мной

А чи є у вас книги, які ви не стільки читаєте, скільки відчуваєте (я не емоційну складову маю на увазі, а чуттєву)? Тобто коли згадка про сонце викликає відчуття тепла на шкірі, опис страви наповнює рот слиною, а розповідь про купання в гірській річці дає відчуття свіжості, навіть якщо ти при цьому знаходишся у переповненому трамваї... У мене тепер не тільки книга така є, у мене є ціла авторка! Бо, підозрюю, кожен із творів Наріне Абгарян — саме такий, живий, сонячний, теплий і справжній.

Головною героїнею книги є Дівчинка. Саме так — без імені. Чому — читач дізнається з книги, паралельно з історією величезної вірменської родини, де пам’ятають і шанують предків практично до сьомого коліна. Про бабусь, прабабусь, прапрабабусь і стільки ж поколінь дідусів — рідних, двоюрідних і навіть геть чужих, про інших родичів, про їх друзів чи сусідів розповідається через призму сприйняття світу шестирічною Дівчинкою. Тому й світ цей — яскравий і добрий. Переважно. Бо ж процес дорослішання — це ще й процес пізнання, у тому числі й болючих речей. А у вірменського народу багато таких — історія цих країни та нації аж переповнена геноцидами, винищеннями, війнами, несправедливістю... Не виняток і сьогоднішні дні — той же Нагірний Карабах згадайте. Для нас це — просто заштриховане місце на карті, що позначає невизнану світом територію, а для людей — все життя. Про те, яким воно є насправді, дізнаємося випадково, зокрема з книг (такою знаковою для мене стала свого часу "Мураха у скляній банці" Поліни Жеребцової).

Проте, попри трагічні сторінки як історії Вірменії загалом, так і життя багатьох героїв роману, книга наповнена світлом, добром і любов’ю. Звучить дещо патетично, розумію, але повріте — так воно і є. А ще краще — перевірте, бо книга справді варта уваги.

***
"Взрослые очень наивные. Они думают, что дети не умеют читать между строк. Они думают, что дети не чувствуют, когда им недоговаривают".

"Папа говорит – ты стоишь в начале пути. За твоими плечами множатся и множатся твои ушедшие в небытие предки. За левым плечом – по линии мамы. За правым – по линии отца. Они – твои крылья, говорит папа. Они – твоя сила. Держи их всегда за спиной, и никто никогда не сможет сделать тебе больно. Потому что, пока помнишь о крыльях – ты неуязвим".

"... больнее не тогда, когда крылышко оторвали, а когда сам его оторвал".

"Но зачем говорить детям то, к чему они не готовы?
– Затем, Вера, что, если ребенок спрашивает, значит, он готов к ответу. Иначе он спрашивать не будет"

"Витькина бабушка считает, что по молодости и по глупости никто в Бога не верит, и лишь к старости люди понимают, что всю жизнь, даже не зная того, постоянно вели внутренние разговоры с Ним".

28.03.17

Татуся Бо "Засиналочки"

Купувати "Засиналочки" не планувала. По-перше, важала, що ми з сином період важкого вкладання вже пережили і з колискових виросли, а перед сном зазвичай читаємо щось монументальне й довгограюче — перейняв він мою любов до великих книг, коли аж зріднюєшся з героями, все про них знаєш і тільки слідкуєш за пригодами. А по-друге, аж надто потужною була навала реклами після виходу книги — про неї писали так часто, що охоти читати це не викликало (ще один мій бзик — не тягне до того, про що говорять усі)))

Проте книга нас знайшла сама — її подарувала одна дуже хороша дівчинка, й ми відразу взялися за читання: новеньке ж, кортить)) І тепер я теж долучаюся до хору тих, хто захопився цією збіркою віршиків та невеличких казочок. У них стільки тепла, затишку, любові, ніжності, що просто дух від того всього перехоплює! Віршики аж співаються (як і має бути в майже_колискових), історії дійсно спонукають влягтися під ковдру, скласти ручки під щічкою, заплющити очі й чекати на гарні-прегарні сни, й малюночки добрі та теплі такі... Єдине, що мене змусило спотикатися, — це граматичні помилки: кличний відмінок у деяких творах з’являється, а в інших щезає; перед коренем, що починається на "к", вжито префікс "з-"; а там, де, на мою думку, має бути "ні за що", написано "нізащо"... Проте ці недоліки не заважають нам щовечора, гукаючи татка побажати добраніч, цитувати: "Спить маленьке зайченятко, вже його поцьомав татко..."

Ілюстратор Галина Роговая, вид. "Віват", 2017

27.03.17

Євгенія Кононенко "Кат"

Збірка новел, оповідань і замальовок, об’єднаних темою письменництва й творчості. Як творяться тексти? Як з’являються книги? Як їх прочитують ті, для кого вони пишуться? Мабуть, питання частково риторичні, бо ж однієї правильної і точної відповіді бути не може. Євгенія Кононенко та її герої озвучують своє розуміння всього, що стосуться літературної творчості.


Збірка дуже неоднорідна. Це стосується і стилістики, й емоційності, і глибини. Наприклад, "Шевченківський урок" чи "Письменницькі замальовки" (ціла серія коротких нарисів) видалися мені дещо ігровими, схематичними, скорше, натяками на щось важливе, а не розповіддю про це. "Творча криза", як на мене, торкнулася не стільки творчого ступору, який буває в усіх нас, навіть звичайних ремеслярів-копірайтерів, скільки життєвого глухого кута. Головний герой живе, аби день до вечора, і навіть смерть батька, здається, не особливо його зачепила.


Основним і найкрутішим у збірці є оповідання "Кат". Я навіть назвала б це повістю в мініатюрі, бо йдеться там практично про всеньке життя головного героя. Ката за професією, про що інформує заголовок. До чого ж тут письменництво, спитаєте? А до того, що практично вся творчість — то намагання висловити невимовне, те, про що не можеш сказати. Не можеш — бо не здатен, чи ж не можеш — бо поплатишся, як тільки відкриєш рота. А коли мовчатимеш — тебе це невисловлене зруйнує зсередини. Головний герой не міг мовчати і не міг говорити, тому почав писати. А тоді, в часи жорстких репресій та так званого совреалізму, то було непросто — розказати про все, щоб звільнитися, але так, аби читач не второпав, про що точно йдеться. Героєві ж, катові-письменнику, вдалося. А потім знайшовся й читач, який зрозумів. А потім прийшло і звільнення від усього скоєного — передсмертне. А може, вже й посмертне. Проте то вже не важливо: література дала чоловікові змогу прожити життя — саме прожити, а не проіснувати, перетерпіти, перебути. Мабуть, це і є основне, що поєднує письменників і читачів, — можливість виговоритися, позбавитсия від тягаря і жити далі. І ні, я не помилилася: читач теж виговорюється на сторінках книг, співзвучних йому. І живе далі...

Вид. "Видавництво Анетти Антоненко", 2014


24.03.17

Анджей Сапковський "Вежа блазнів"/Andrzej Sapkowski - Narrenturm

Химерний, фентезійний, історичний, іронічний, пригодницький, богословський, детективний і любовний роман. Водночас.

Починається твір з еротичної сцени і перетворюється у постійну втечу головного героя, яка триває понад 700 сторінок першого тому саги-трилогії. Утікає Рейневан від майже усіх: розгнівних родичів чоловіка звабленої ним жінки, найманців, лицарів-раубріттерів (розбійників), клерикалів, інквізиції і членів таємного ордену людей в чорному. Втікає не сам — до нього долучаються колоритні персонажі: цинік і шельма Шарлей та дивак із потойбічним духом всередині Самсон. Дорогою вони  зустрічають багато (а часом і забагато) різних людей, запам’ятати яких читачеві (мені, принаймні) несила, але які гарно ілюструють колорит Шльонська (Сілезії) початку 15-го століття.

Історична подія, навколо якої крутиться все інше, — гуситська війна. І так оте протистояння мені нагадує сучасні подібні проблеми, що воістину: немає нічого нового під сонцем. Реформи так само, як і тоді, викликають супротив лише тому, що до старого вже всі звикли, то чого рипатися? Ті, кого цими реформами прагнуть позбавити привілеїв, роблять усе можливе, щоб втримати владу й гроші, навіть якщо за це інші мають заплатити кров’ю. Мудрагелі, які бачать більше й далі за основну масу народу, здатні лише мудрагельствувати, але не хочуть діяти — впадло. Винахідники того, що може змінити світ (і таки змінює його, як бачимо через кілька століть), безпомічно бігають зі своїми ноу-хау, шукаючи "спонсорів" — ідеї без вкладання у них грошей нічого не варті. Жорстокість породжує таку ж жорстокість, а правда — на боці сильного. І коли супротивники відмовляються чути те, що мають сказати одне одному, починають говорити гармати (цебто самостріли, гізарми, мечі, арбалети, списи і чим тоді ще билися).


Автор не гребує ані міцним слівцем (типовим матюком), ані мудрою латиною (у книзі понад 500 приміток, викликаних здебільшого використанням мертвої мови). Християнські догми переплітаються з язичництвом, медицина — з магією, серйозне — з комічним, пафосне — з низьким. Насиченість іменами, цитатами, довгими латинськими назвами книг і трактатів уповільнює читання (два тижні на книгу — то мій своєрідний антирекорд), але разом із тим змушує не бігти галопом за сюжетними перипетіями, а пригальмовувати, приглядатися і бачити щось більше за фентезі і пригоди.

І про переклад українською: це було прекрасно — читати такий гарний текст такою гарною мовою. А ще — цитувати й цитувати...

Переклад з пол. Андрія Поритка, вид. "Зелений пес", 2006

***

"Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем.
— Діти — майбутнє нації, — піймав його погляд Шарлей. — Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По–перше, убогим. По–друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим.
— Справді так, — погодився Самсон. — Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє — забезпечене.
— І хто ж, по–твоєму, повинен цим зайнятися?
— Не я, — знизав плечима велетень. — Мене це не стосується".

"...це нормальне явище в сатрапів, тиранів і катів, оті боягузи, саме їхнє боягузтво в поєднанні з усевладністю викликає в них жорстокість, а покірність і беззахисність жертв ще більше її підсилюють".

"Суть реформи, — промовила могутнім голосом одна із шляхтянок у масці, — і справді полягає у тому, що вона змінює речі, які здаються незмінними і незмінюваними. Що робить пролом у, здавалося б, непорушній структурі, надщерблює, здавалося б, щільний і твердий моноліт. А якщо щось можна подряпати, зрушити, надщербити… То це ж саме можна і в пил перетворити".

"Жебраків, як–от того позавчорашнього діда, я не розбещую подаяннями не через скнарість, а тільки тому, що така доброчинність нічого не дає, ба навіть заважає… грошей меншає, а про тебе починають думати як про дурня і йолопа".

" — Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?
— Я скористався розумом".

"... в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі".

"Щось там, видно, почувши про моду, вона вискубала собі брови, проте з жалюгідним результатом — замість того, щоб виглядати по–модному, виглядала, як дурна".

"... я, юначе, не якийсь там дикун. Я — європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії".

"Якщо ти, ваша милосте, за допомогою свого винаходу книг надрукуєш, то ану ж раптом люди почнуть учитися читати, знаючи, що є що читати? Адже не тільки попит породжує пропозицію, а й навпаки. Адже спочатку було слово, in principio erat verbum. Зрозуміло, умова полягає ще й у тому, щоби слово, себто книга, була дешевшою якщо не від талії гральних карт, то від пляшки горілки, бо це питання вибору".

"Масове виробництво паперу, густо покритого літерами. Кожен папір у сотнях, а колись, як би смішно це не прозвучало, можливо, і в тисячах екземплярів. Усе багато разів розмножене і широко доступне. Обман, маячня, наклепи, пасквілі, доноси, чорна пропаганда і демагогія, що улещує чернь. Будь–яка підлість — облагороджена, будь–яка ницість — офіційна, будь–яка брехня — правда. Будь–яке свинство — чеснота, будь–який зачуханий екстремізм — прогресивна революція, будь–яке дешеве гасельце — мудрість, будь–яка тандета — цінність. Будь–яка нісенітниця визнана, будь–яка дурість коронована. Бо все це надруковано. Є на папері, отже — має силу, отже — зобов'язує. Почати це буде легко, пане Гутенберг. І запустити. А зупинити?"

"... чоловікам, яких надто часто обманюють, надто повільною здається відплата Божа. І надто часто вони воліють відплачувати самі. І відплачувати жорстоко".

"... ніколи не можна байдуже і бездушно проходити повз людську нужду. Ніколи не треба повертатися до вбогої людини спиною. В основному тому, що вбога людина може зненацька заїхати тобі костуром по потилиці".

"Не одяг прикрашає людину, — сказав він, вдоволено потягуючись, — а людське достоїнство. Але тільки добре вбрана людина почуває себе справді достойно".

"... інформатор повинен одержувати плату. Зневажають насамперед тих, хто доносить задарма. Заради ідеї. Зі страху. Від злості або ж із заздрості. Я тобі вже говорив: більше, ніж самою своєю зрадою, Юда заслужив на презирство тим, що зрадив дешево".

"Війна без лицарів і лицарства, — відповів, помовчавши, Завіша Чорний, — мусить врешті–решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів".

"... все зло цього світу — від думання. Особливо у виконанні людей, які зовсім не мають до цього схильності". 

23.03.17

Аліс Пантермюллер, Даніела Коль "Лотта та її "катастрофи". Скрізь повно кроликів"/ Alice Pantermüller, Daniela Kohl (Illustrator) - Alles voller Kaninchen (Mein Lotta-Leben, #1)

На міні-суперобкладинці книги написано, що це — сучасний євпопейський супер-пупер-бестселер і що, як водиться з молодіжними супер-пупер-бестселерами, книга вже продана у світі тиражем у понад мільйон примірників. Мені ж завжди цікаво, що ховається за стількома тиражними нулями, а внутрішня незрозуміла потреба сказати щось на кшталт "та нічого особливого там немає" змушує читати подібні книги прискіпливіше, ніж щось, видане лише кількома тисячами примірників.

Проте ця книга (як і така ж мільйоннотиражна "Елеанор і Парк" Рейнбоу Ровелл), на мою думку, виправдовує всі витрачені батьками на неї гроші. По-перше, вона — не така, як інші. Ні-ні, зі сторінками, обкладинкою й іншими атрибутами книги тут усе гаразд. Як і з текстом та ілюстраціями — вони також наявні, куди ж без цього у дитячій книзі? А от те, як автори (письменниця та художниця) вдало зміксували свої творіння, — справді цікаво. Малюнки у книзі — частина тексту, вони схематичні, але разом із тим характерні й емоційні. Ну, а ще такі, які й малювало б десятирічне дівчисько у своєму щоденнику — а саме ним і є книга.

По-друге, хоч і йдеться тут про життя середньостатистичної німецької школярки, проблеми, які переживає дівча, універсальні: нова школа, сувора вчителька,  протистояння з популярною дівчинкою, пригоди з кращою подругою, сварки з молодшими братами, нерозуміння батьками і страшенне бажання мати домашню тварину. Власне, останнє і є основною темою цієї, першої із серії про Лотту, книги. Пригоди, котрі при цьому переживають дівчатка, спромоглися розсмішити і мого дошколярика, і мене. А мова цього щоденника (це вже по-третє) дуже гарно стилізована під живу диятячу мову. Звісно, я далека від того, аби думати, що усі п’ятикласники вживають слова "заздалегідь", "кепсько", "панічно", проте від слова-асоціації з прізвищем вчительки пані Какало (наголос на другому складі, а не там, де ви його мимохіть поставили) я також не знепритомніла: подібні слова у дітлахів широко вживаються, і це — нормально, подобається нам, насправді анітрохи не рафінованим дорослим, чи ні)))

Переклад з нім. Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2017

21.03.17

Мішель Бюссі "Літак без неї"/Michel Bussi - Un avion sans elle

Протягом понад півтисячі сторінок тексту розповідається всього-на-всього про події однієї доби. Щоправда, паралельно ми дізнаємося історію пошуків правди довжиною у 18 років — про це читає головний герой роману. І читає він переважно у метро, тож я, займаючись практично тим же і там же, могла уявляти себе не у київській, а у паризькій підземці, перегортаючи сторінки книги з такою ж нетерплячкою, як і Марк — сторінки щоденника одного детектива. 
Ну, ви вже зрозуміли, що цей роман належить до детективного жанру. І сюжет, скажу вам, закручений хитромудро: я до останнього не могла втямити, чим же закінчиться книга. Можливо, я трошки туплю, звісно, але у цьому ж можу звинуватити і детектива (чи то пак автора), який навигадував стільки доказів, що навіть мені відповідь на одне з ключових питань стала очевидною, а от героям — ні. Крім того, часом хотілося дати чарівного копняка Марку, котрий місцями гальмував. Хоча потім, треба віддати належне, вчинив як брутальний мачо і... 
Ні-ні, спойлерити не буду, бо ж ота невідомість і постійне нагнітання напруги — те, що найбільше ціную в детективах. Звісно, мені часом не вистачало глибокої психологічності Гілліан Флінн чи натуралістичності Жана-Крістофа Гранже, проте натомість я отримала легку захопливу оповідь, що дала змогу відключитися від зовнішнього світу, часом настільки глибоко, що, зізнаюся, пару разів проїжджала свою зупинку. А це, погодьтеся, таки одна з ознак хорошої книги.

Ну і як вишенька на тістечку — Париж та його околиці і маленькі містечка північного узбережжя Франції. Описи живі, докладні, яскраві, тож книгомандрівка, які я дуже ціную, також вдалася.

Переклад з французької Олексія Абраменка, вид. "Віват", 2017

09.03.17

Марджері Вільямс "Вельветовий Кролик, або Як іграшки стають справжніми"

Коли син був геть маленьким, я дивувалася його нетиповій, як мені здавалося, байдужості до м’яких іграшок. Всі подаровані й куплені ведмедики, котики, зайчики, білочки, мишки і навіть білий слон та синій страус чемно сиділи на поличках, і ніхто їх від прибирання до прибирання не турбував. А син лягав у ліжечко, обкладаючись твердими, гострокутими і геть не пристосованими для спільного з ними спання машинками.

Проте зараз у нас є котик. Справжній. Його треба годувати і поїти (він любить сосиски, м’ясо та молочко), з ним потрібно гратися, щоб котик не сумував, його треба брати з собою, коли йдеш забирати сина з дитсадка. І ніхто не навіть не береться переконувати дитину, що це — всього-на-всього руда й уже досить пошарпана іграшка, бо ж для нього котик — справжній.

Цей довгий вступ написано для того, щоб ви зрозуміли, чому я дуже схотіла прочитати  книжку про те, "як іграшки стають справжніми". І не стільки синові це було потрібно, скільки мені, аби зрозуміти, на чому основується таке оживлення. Все виявилося просто: на любові. Щоб іграшка стала справжньою, її треба любити.

Хлопчик, герой книги, також полюбив свого Вельветового Кролика, турбувався про нього, вкладав спати, а на вулиці майстрував для іграшки затишні курені, аби тваринка не застудилася. Обом здавалося, що так буде завжди, але... Хлопчик захворів, і хоча Кролик робив усе можливе, аби допомогти другові одужати, дорослі цього не оцінили й, прибираючи кімнату після одужання дитини, вирішили викинути та спалити всі речі, які могли б зберігати хвороботворні бактерії, у тому числі й Кролика.

Проте казка не була б казкою, якби у ній не траплялося казкових речей. Врятувала Кролика від спалення... Фея. Вона перетворила його на живу тварину, переконавши, що саме це й трапляєтсья з усіма "справжніми" іграшками. А я тепер знатиму, що розказувати синові, якщо раптом щось трапиться з його котиком.

Для дорослих у книзі теж є мораль: не все, що ми вважаємо брудним, старим, непотрібним й інфекційним, треба викидати. Бо один пошарпаний, вигорілий й залатаний Кролик (чи котик) для дитини вартий півмагазину новеньких іграшок, оскільки саме його по-справжньому люблять...

Художник Олена Бугренкова, літературний переказ Лілії Задьорної, вид. "Віват", 2016

08.03.17

Павол Ранков "Матері"/Pavol Rankov - Matky


Якось я вирішила, що в моєму блозі замало зарубіжної літерури з-поза меж США, Великобританії та ще хіба Франції. Почала досліджувати і свої читацькі вподобання, і книжкові полиці наших видавництв — й ціле відкриття зробила! Таки є що почитати українською від наших найближчих сусідів, тож надолужуватиму згаяне.

Спочатку взялася за книгу сучасного словацького письменника, чий перший роман перекладений багатьма мовами, включаючи арабську, японську та гінді. Зрозуміло, що з огляду на це Павол Ранков переймається тим, як же сприймуть і зрозуміють його твори за рубежем, оскільки пише він про специфічні сторінки історії своєї країни. Але у випадку з перекладом на українську свого другого роману "Матері" автор був спокійним: занадто зрозумілою для нас є те, про що він розповідає. У питаннях ГУЛАГу та несправлделивих звинувачень у нас досвід, на жаль, набагато більший, ніж у словаків.

Проте говорить Ранков не тільки про історичні передумови "реалізації материнства у межовій ситуації", скільки про загальнолюдське (і навіть тваринне): намагання жінки захистити і вберегти своє дитя, а ще — скористатися правом на материнство, що б там не діялося навколо і як би не ставилося до цього оточення. Це право отримаує Зузана Лаукова — головна героїня роману, народивши сина в одному з таборів ГУЛАГу. Це право виборює начальниця табору Іріна, не маючи змоги реалізувати його фізично. Його собі надає німкеня Анна, втративши рідну доньку і замінивши її для себе Зузаною. За нього і відтворення справедливості потім знову бореться головна героїня, роблячи важкий вибір між дитиною і власною мартір’ю.

Все у романі було б досить просто, попри складність теми, якби твір не був двоплановим. Друга сюжетна лінія з’являється в книзі поступово, зміцнюючись, розгалужуючись і доповнюючи вже згадану проблему. Студентка, котра пише наукову роботу на тему материнства в межовій ситуації уже в наш спокійний час, збирається стати мамою сама і змушена не менш вперто захищати своє право на це. Тут з’являється тема гендерної рівності/нерівності, яку нещодавно так багато обговорювали з приводу 8 березня. Чи здатна жінка реалізовувати себе одночасно і як мати, і як фахівець? Чи це варто робити почергово? Тут з’являється і тема старшого покоління матерів, які вважають, що мають повне право вирішувати долю своїх дітей і приймати за них рішення, бо вони ж — мами. Одним словом, думати після прочитання книги — не передумати: і про себе, і про свою маму, і про підростаючого сина...

Є у книзі ще нюанси, які трохи бентежать. Проблема віри і релігії — не вдаватимусь у подробиці щодо цього, але матеріал для дискусій у книзі цікавий. Відступи про вовчицю з вовченям — то і на мій погляд занадто для наукової роботи, тож прискіпування доцента до студентки я цілком виправдовую, і не вагітність тому причина. І ще одне важливе питання до автора: ким же є той хлопець, котрий приходив до мами Луції? Бо у книзі ця лінія сюжету обірвалася, а мені ж цікаво!))

Хочу поміркувати і про таке: український переклад видано за підтримки літературно-інформаційного центру в Братиславі. Завдяки подібній підтримці поляками своєї культури та літератури зокрема світ побачило і українське видання "Лялі" Яцека Денеля. А коли ми пропагуватимемо нашу літературу цілеспрямовано й методично на такому рівні?

Переклад зі слов. Тетяни Окопної, вид. "Комора", 2016