16.11.17

Герберт Веллс "Оповідання"/H. G. Wells - Complete Short Stories

Класична фантастика — це саме те, з чого варто починати знайомство із цим жанром. Бо хто ж, як не Герберт Веллс, може ознайомити юних читачів із її основами? Навіть геть казкове на перший позір оповідання "Чарівна крамниця" насправді має в собі глибокий зміст і купу підтекстів. Що вже говорити про "Бога динамо" чи "Творця алмазів"? Перші кроки до наукової космічної фантастики допоможе зробити "Зірка", а замислитися про те, що часом варто боятися своїх бажань, які можуть здійснитися, спонукатиме оповідання "Канікули містера Ледбеттера".

А вже потім, маючи основи, можна читати сучасні речі, як от романи Ханну Райяніємі, в основу яких покладена квантова теорія будови Всесвіту, або ж занурюватися у фентезійні світи, знайомлячись, наприклад із Террі Пратчеттом чи Максом Фраєм, чи ж братися за соціальну фантастику, скажімо, Валерія Гапеєва. У будь-якому разі головне — аби це була по-справжньому хороша література, а не те, що часом всеїдна я читала в дитинстві)))

09.11.17

Джек Лондон "Серця трьох"/Jack London - Hearts of Three

Давно я так не падала в дитинство, як із цією книгою Це ж — саме те, що я любила читати (тому повз мене і пройшли Пітер Пен, чарівник Смарагдового міста та інші "дитячі" герої))) Карколомні пригоди, екзотичні місця, старовинні храми та їх скарби, а ще ж любов і дружба — тут наявні всі складові, аби захопити романтика (навіть якщо йому вже далеко за...)))

Однак це зовсім не той Джек Лондон, якого я досі читала, і це мене здивувало. Де глибина характерів? Де трагізм? Де занурення в потаємні куточки душі героя? Де відчуття того, що ти переживаєш разом із ним усі його випробування? Немає. Є просто яскраві й захоплюючі картинки, як того і вимагає кінематограф — адже роман написаний саме для кіно. Тому й багато у ньому погонь, стрілянини, зміни декорацій, блиску, візуалізацій, динаміки. А ще — яскравого карибського сонця, теплого моря, островів, зелені і спеки, тобто того, що чудово розфарбовує сірі листопадові дні)))

Переклад Миколи Іванова, вид. "Школа", 2008

06.11.17

Володимир Лис "Графиня"

Що ж, це — найслабший із прочитаних мною романів Володимира Лиса. Може, я просто не зуміла заглибитися у ту прірву божевілля, в яку, на мій погляд, скочувалися головні герої, навіть не намагаючись пригальмувати, однак мені не вдалося зрозуміти ані його, ані її (так-так, тут теж про нещасне кохання, і навіть любовний трикутник є, навіть кілька — все як любить автор). Однак, попри все моє захоплення Лисовим вмінням вивернути чоловічу душу, на мій позір це — суцільна плутанина із картин, яворів, задушених собак, часових петель, поклоніння мертвим і жалощів по тому, чого ніколи не було.

Вчитель малювання любив свою ученицю, однак стримував почуття, що нормально, доки вона була дитиною. Вона його теж кохала з дитинства, і за це вирішила... знищити як художника. Логічно ж, хіба ні? Він паралельно любив сусідку, і ще одну односельчанку, і ще із санаторію вродливу жінку, причому останню чи не більше й уже точно не менше, ніж ученицю. Однак залишився ні з чим, бо не був здатен прийняти рішення і зробити конкретний крок. Просто собі чекав, доки за нього вирішить котрась із жінок... На старості років і наприкінці твору чоловік виправляється, проте в моїх очах це його не реабілітує...

Переплітання часів — то дуже цікавий хід. Був би, якби виглядав логічніше. Бо насправді це просто додає іще більше божевілля всій історії. Жорстока й хитра графиня, як на мене, — не кращий варіант для наслідування, однак що взяти з божевільної? Та й ідеал виявився зрештою фальшивкою, принаймні, її потрет...

Ну от, писала-писала, а висновок зробити не маю з чого. Втім, яка книга, такий і відгук: заплутаний, незрозумілий і не без присмаку легкого божевілля)))

Вид. "Твердиня", 2010

02.11.17

Люсі Гокінг, Стівен Гокінг "Джордж і таємний ключ до Всесвіту"/Lucy & Stephen Hawking - George's Secret Key to the Universe

Консультант магазину, де я вибирала книги, поцікавившись віком моєї дитини, принесла цілу підбірку чудових видань, які нам підійшли б, на її думку. Я ж почала гортати "Джорджа і...", на що жінка завважила, що ця серія — для старших, ніж мій син, дітей, і дуже здивувалася, коли до каси я підійшла не з книгою про мишок чи вовчиків, а все-таки з цим товстеньким томом "для старших". Зараз він — у переліку улюблених книг сина, а про космос та його дива він може говорити годинами. Зізнаюся, що й свої знання про Всесвіт я значно поповнила, хоча свого часу вважала себе маніячкою всього, що пов’язане з космічною темою)))

Сюжет книги — фантастичний. Одному не-божевільному вченому вдалося створити комп’ютер, за допомогою якого можна мандрувати космосом. Справжнім відкритим незвіданим космосом, просто ступивши у нього крізь відчинені двері-портал. Цей вчений виявився сусідом Джорджа, вони позанйомилися, і, як-то кажуть, понеслося. Героя і читачів чекають не тільки космічні пригоди, а й купа цікавої наукової інформації про Сонячну систему, планети, комети, зірки, їх народження та смерть, а ще про найзахопливіші для сина чорні діри. Інформація подана настільки доступно, що навіть дошколярик сприймає її легко. А оті всі відстані у мільярди кілометрів та сотні тисяч світлових років навіть мені уявити складно, тож великі цифри нас не лякають)))

Окрім характерних чорно-білих ілюстрацій (довелося паралельно розповісти дитині про те, що таке графіка))), у книзі багато кольорових фотознімків реального космосу чудової якості — ще один великий плюс видання

От зараз для різноманітності прочитаємо пару казок, і піду купувати продовження пригод Джорджа, Енні та Еріка, аби ви й жінка з книгаргні не сумнівалися)))

Ілюстрації Гаррі Парсонза, переклад із англ. Ганни Лелів, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

30.10.17

Брем Стокер "Дракула"/Bram Stoker - Dracula

Моє прочитання "Дракули" (не смійтеся, я досі не була знайома з цією класикою жахастика) вдало співпало з Гелловіном. Тепер я точно знатиму, що робити, зустрівши вампіра))) Часник не буде зайвим і у зв’язку з підвищеним ризиком захворювання на ГРВІ, тож... Тримайтеся від мене, одним словом, подалі)))

А коли серйозно, то роман такий легкий і відпочинковий, що читати його було одне задоволення. Ні тобі якогось вражаючого психологізму, ні крові по стінах (хіба що на зубах), ні кишок по підлозі (три чемно й чисто відрубані голови можна не рахувати), та ще й геппі-енд. Сучасних читачів (і паралельно глядачів, бо куди ж без кіно) жахастиків Дракулою не налякаєш. Однак як для кінця 19-го століття роман, схоже, був досить прогресивним. Одне лише захоплення міс Міною, яка — о боже! — мислить розумно, оволоділа стенографією й має силу волі боротися із впливом чоловічого начала, чого варте! Бо — жінка ж, а що з них, жінок, візьмеш, крім бажання вийти заміж і повсякчасного гепання в непритомність...

Одним словом, для повного занурення треба ще якийсь фільм про Дракулу подивитися, і цьогорічний Гелловін вдасться)))

27.10.17

Анджела Нанетті "Мій дідусь був черешнею"/Angela Nanetti - Mio nonno era un ciliegio

Якось я вже радила не читати в громадському транспорті книг, здатних розчулити читача до сліз. Сама ж до власної поради не дослухалася, й учора, їдучи в трамваї, намагалася швидко кліпати повіками й робити вигляд, що мені до ока потрапила порошина. Мені вдалося не розплакатися на людях, однак сьогоднішні сни показали, наскільки емоційно глибоко зачепила мене історія, розказана меленьким Тоніно.

Книгу Анджели Нанетті я не можу назвати дитячою. Вона, як на мене, насамперед для дорослих, які забули, як виглядає світ, коли на нього дивитися очима дитини. Якими для малюків є батьки й дідусі-бабусі, як вони сприймають наші стосунки, суперечки, проблеми, наскільки глибоко відчувають і щиро переживають те, що, на нашу думку, дітей зовсім не стосується. Наприклад, відчуження землі для будівництва автостради чи весняні заморозки, самотність однієї окремо взятої гуски чи мамину зачіску, розлучення батьків чи їхнє щире бажання підтримати одне одного, цінність любові й турботи чи байдужість бюрократичної машини.

Окремою надважливою темою є смерть рідних — через це рано чи пізно доводиться проходити нам усім. Однак коли дорослі усвідомлюють невідворотність такої втрати (хоча емоційно адекватно сприйняти її неможливо, напевно, в будь-якому віці), то дитині зрозуміти те, куди поділися дідусь чи бабуся, надзвичайно важко. Авторка пропонує своє пояснення цього стану, зрозуміле дітям. Зі своїм сином про смерть ми поки що не говорили, однак один із варіантів такої розмови у мене вже є.

А ще у книзі — прекрасні ілюстрації. Щемкі, як сама історія, насичені, як італійська природа, наївні, як дитячі малюнки, й сповнені глибокого сенсу навіть поза текстом.

Художниця Анастасія Стефурак, переклад з італійської Андрія Масюха, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

25.10.17

Іда Фінк "Подорож"/Ida Fink - Podróż

Тема Голокосту — одна з найпопулярніших у сучасній історичній літературі. Ні, констатуючи це, я не даю якоїсь оцінки даному факту. Просто прийшла пора про це говорити. Згадувати це. Розказувати. Щоб усі знали. Щоб ніколи знову...

Іда Фінк розповідає про те, що їй довелося пережити особисто. Тому роман справляє враження сповіді чи то перед священиком, чи то психотерапевтом, чи то перед онуками, а радше — перед собою. Кажуть, для того, аби звільнитися від травматичних спогадів, їх треба озвучити. Не знаю, чи вдалося це авторці, однак я вже починаю розповідати про книгу, аби у свою чергу позбавитися від того, що травмує мене: отієї активної участі не-нацистів у Голокості. Це стосується і поляків — у цій книзі, і французів — про це розповідає Тетяна де Роне у "Ключі Сари", й українців — про них у "Мабуть Естер" згадує Катя Петровська.  Сама ж грішу хіба що невіданням — однак хіба тільки про це ми у своєму радянському минулому "забули"? Проте незнання не звільняє від відповідальності... Що ж, тепер знаю трохи більше...

Книга розповідає про подорож-утечу двох єврейських дівчат-сестер із окупованого німцями Збаража у... Німеччину — бо де ж іще не шукали б єврейок? Перейнявши імена польок, дівчата мельдуються на роботу до Рейху. Однак приховати те, ким вони є, не завжди вдається, тому доводиться утікати, і знову втікати, перетворюватися на когось іншого, не тільки вигадувати нові імена, а й створювати нові особистості та цілі життя. Вражала мене здатність утікачок грати ролі — які тільки таланти не відкриються під впливом стресу! Ще більше вражала роль  у тому, куди поверне лінія життя, випадку та людей, котрі їм зустрічалися. А людиною з великої літери може стати будь-хто, незалежно від національності, займаної посади, місця проживання та віросповідання...

Переклад із польської Наталки Римської, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017


23.10.17

В. Домонтович "Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза"

Домонтовича читала колись давненько в університеті, і відтоді він чомусь випав із мого читацького поля зору. Мабуть, тому, аби потрапити до рук саме зараз і дати мені можливість прочитати його з іншого боку життєвого досвіду, бо в багатьох речах, і книгах зокрема, бачиш зовсім одне, коли тобі неповних 20, й зовсім друге — коли вдвічі більше.

"Дівчина з ведмедиком" збурила цілий шквал думок. Минуло майже сто років, відколи Домонтович створив образ незалежної, вільної, яскравої, непідвладної соціальним умовностям жінки, а віз, здається, й донині там. Маю на увазі те, що інститут шлюбу усе ще є надважливим для отого пресловутого жіночого щастя. Ні-ні, я теж знаю хороші приклади жіночих доль, які спромоглися досягти щастя якимось іншим шляхом, однак прикиньте нашвидкуруч співідношення їх до всіх інших традиційно щасливих, а чи "щасливих". От-от...

Головний герой мене відверто дратував — такого чоловіка можна охарактеризувати сакраментальним "ні риба ні м’ясо". Він не знає, чого хоче і кого хоче. Він безхребетний як і в професійній самореалізації, так і в особистому житті. Він не приймає рішань і не обирає — за нього це роблять інші. Проте його Домонтович залишив живим на відміну від дівчини з ведмедиком. Символічно? Дуже. Однак як саме прочитати ці символи, вирішувати читачеві — до того ж кожному зокрема. Я, наприклад, розгледіла категоричну неготовність суспільства прийняти зміни, до яких дозріли деякі його члени — головне через те, що їх відсоток дуже незначний. І, повторюся, за майже сто років нічого не змінилося.

Другу частину книги склала збірка оповідань та нарисів В. Домонтовича. О, в яке різноманіття тем, образів, характерів, ідей вдалося зануритися! Тут і середньовічна Італія, і сучасна письменникові Україна, і не менш сучасна йому Колима, й татарський Крим, і вишукана Європа... То Сірко лютує на невольників, котрі не радіють своєму визволенню, то психічно хворий професор шукає виходу із лікарні, то апостоли радяться про те, як спасти Христа, то сільського дядька арештовують за спекуляцію, то Рильський та Зеров розмірковують про українське письменство, то Пилип Орлик намагається відродити Україну... І кожне з оповідань підіймає не менший шквал емоцій, ніж вище згаданий роман, а от часу на прочитання вимагає менше))) Мабуть, я таки стаю поціновувачем короткої прози. Дорослішаю)))

Вид. "Критика", 2000

17.10.17

Катерина Бабкіна "Соня"

Цією книгою я мимохіть привертала увагу пасажирів метро та маршруток (бо ж читаю здебільшого в громадському транспорті). Точніше, не самою книгою, а страшненькою обкладинкою. І най вибачить мені Гриця Ерде — авторка колажів-ілюстрацій, однак вони справді, як на мій смак, страшненькі. А от історія, розказана Катериною Бабкіною, прекрасна!

Соня чимось нагадала мені головну героїню "Сніданку у Тіффані" Трумена Капоте — насамперед талантом бути собою, а не грати ролі, притаманні певному соціальному оточенню та вимогам часу й місця. Саме тому Соня — щаслива, навіть коли нещасна, як би дивно це не звучало. Що може бути ліпшим за вміння повністю віддаватися почуттям, навіть якщо це — страх (не)народити дитину?

Соня схожа на метелика, який живе одним днем. Роль здорового глузду — навіть трьох! — виконують подруги, у кожної з яких — специфічний багаж життєвого досвіду. Однак чужим розумом жити не виходить ні в кого, тож Соня сама проходить, точніше — пропурхує свій шлях. Він виявляється напрочуд заплутаним і довгим. Україна, Польща, Німеччина, Чорногорія, Албанія, Греція, цигани, гомосексуалісти, контрабандисти, мусульмани, мертві євреї, живий чи то батько, чи то коханець, чудеса, ікони, автомобілі, унітази, спогади, сни, сонце, засмага, останній у Європі пелікан — це і ще багато чого прекрасного (бо саме так сприймається цей чуттєвий текст) переживає читач разом із Сонею. Й усе це для того, аби зрозуміти: щастя є, яким би нещастям (так-так, я вже використовувала тут цей оксюморон))) воно не видавалося оточуючим...

Вид. "Фоліо", 2013

16.10.17

Д. М. Баррі "Пітер Пен і Венді"/J. M. Barrie - Peter and Wendy

Син, підростаючи, відкриває перли світової дитячої літератури не тільки для себе, а й для мене. Бо "Пітера Пена" я також у дитинстві не читала, так само, втім, як і не бачила ані фільму, ані мультфільму. (Отаке недитяче дитинство у мене якесь виходить)))

Втім, нині я рада, що тоді книгу не прочитала. Бо оте однозначне трактування жіночого щастя, яке полягає виключно у турботі про когось, зокрема дітей, штопанні їхніх шкарпеток тощо і жодній вільній хвилині могло підсвідомо покалічити моє сприйняття життя. Ні-ні, я розумію, що книга написана понад сто років тому і тоді саме так воно, схоже, й було, однак читаємо ж ми її сьогодні, і не тільки хлопчикам, які (судячи з реакції сина) так переймаються романтикою протистояння з піратами, що їм геть не до переживань єдиної на острові дівчинки (якщо не рахувати фей та русалок, звісно, та ще Тигрової Лілеї, однак вони — все-таки дорослі жінки).

Образ Пітера Пена мене не захопив. Якимось злим та егоїстичним він постав у моєму сприйнятті. Наче й турбувався про загублених хлопчаків, однак лише тому, що це, як і хлопчаки загалом, його розважало. Так само розважала його й Венді — до пори до часу. І її донька. Й онучку спіткає така ж важка жіноча доля: няньчитися з хлопчиськом, котрий не хоче дорослішати. І сотні тисяч, якщо не мільйони, дівчат і жінок нашого, реального, світу)))

А тепер от думаю, що для кожної книги — свій час. Бо син із таким же захопленням, із яким слухав книгу, потім переглянув класичний діснеєвський мультфільм. Що з них, хлопчаків, візьмеш, га?)))


Автора поганеньких ілюстрацій, у яких не збігаються межі кольороподілу, та перекладача у цому виданні не вказано. Вид. ТОВ Septima, 2013

11.10.17

Яцек Денель "Матінка Макрина"/Jacek Dehnel - Matka Makryna

У цьому романі історія оживає. Вона починає говорити вустами жінки з неабиякою долею, формуватися і змінюватися відповідно до бажань її та можновладців, котрі були причетними до обертання історичних коліс і коліщаток, а також до палиць, які у них встромляються. Історія вариться, википає, доливається, присмачується і смакується, як смакується сам текст, виписаний Яцеком Денелем і так майстерно стилізований під монологи Макрини, що не повірити авторові важко.

Втім, підстав не вірити йому немає. Історична постать матінки Макрини, польської святої мучениці 19-го століття, достатньо досліджена для того, аби дати всі підстави для її оживлення у такому форматі. Жінка, яка брехала настільки переконливо, що спромоглася керувати певними підкилимними іграми тогочасної навколоцерковної і не тільки політики, жінка, якою також керували інші і яку використовували у тих-таки підкилимних іграх, варта уваги й романіста, й читача. Два шари оповіді — реальна та вигадана нею історії — викликають неоднозначні почуття. Співчуття, здивування, відразу, злість, знову співчуття, захоплення, ще більше захоплення, розчарування, знову відразу і знову співчуття... Весь спектр емоцій перерахувати складно. Однак фінальний запис Макрини (Ютки, Юльки, Ірени) все розставляє по своїх місцях — принаймні мені начебто вдалося її зрозуміти.

Обрамленням історії Макрини служать історія знищення уніатської церкви та нав’язування православ’я на теренах Російської імперії; намагання польських вигнанців-емігрантів, серед яких Тов’янський, Міцкевич, Красінський та інші, відродити Польщу; вплив релігійних течій на  політику тощо. Деякі речі, як-от московська агресія та ставлення російських імперців до інших народів і націй, те ж втручання церкви та релігії в політичне і світське життя, на жаль, напрочуд актуальні й нині...

Переклав із польської Андрій Бондар, вид. "Комора", 2017

05.10.17

"Улюблені вірші"

Є у нас книги, які, за словами сина, "ми ніколи нікому не віддамо" (бо зазвичай ті, з яких він "виріс", роздаровуємо). Серед таких цінних видань — відома, мабуть, усім батькам збірка "Улюблені вірші". Хто ж із нею ще не знайомий, рекомендую виправити ситуацію, бо чудові віршики й неперевершені ілюстрації не залишать байдужим жодного малюка.

Вчора ми з сином згадували дитинство, як смішно це не звучало б. Я — його півтора-два рочки, він — віршики, які закарбувалися в пам’яті обох, бо читані-перечитані сотні разів (і це я не перебільшую!))))

У нас — 15-те видання цієї книги. Підозрюю, що вже є й новіші, бо, мабуть, не тільки ми такі, що "ніколи нікому не віддамо" саме цю книгу)))

Упорядник Іван Малкович, ілюстрували Кость Лавро, Катерина Штанко, Вікторія Ковальчук, Оксана Ігнащенко, Олександр Кошель, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

03.10.17

Самія Шарифф "Паранджа страху"/Samia Shariff - Le voile de la peur

Коли я була малою, по сусідству з нами жили тітка Галя і дядько Мишко. Дядько часто напивався і бив тітку Галю. Вона плакала, кричала й утікала від нього городами через наше подвір’я, аби десь сховатися і перечекати, доки він не засне. Дядько бив також свого сина. Після чергових побоїв хлопець перестав розмовляти й адекватно сприймати дійсність і решту життя провів у психлікарні з рідкими канікулами вдома, під час яких крав по дворах спіднє, яке жінки вішали сушитися. Дядько бив і доньку. Вона досі шкутильгає на зламану ним ногу, яка неправильно зрослася. Тітка Галя могла покинути його, але не зробила цього. Чому — не знаю, може, нікуди було йти, може, не хотіла полишати хати, може, ще щось... Отак і мучилася до самої своєї смерті.

До чого ця історія, скажете? А до того, що "Паранджа страху" — це книга не стільки про несправедливе ставлення до жінок у мусульманському світі, скільки про домашнє насильство, яке не має віросповідання, національності чи громадянства. Є жорстокі чоловіки і терплячі жінки, от і все. Бо героїня цього автобіографічного роману мала вибір, живучи у Франції і піддаючись насильству: покинути чоловіка чи терпіти далі, й вибрала друге — свідомо вибрала. Тому лити сльози над її стражданнями мені розхотілося після того, як вона відмовилася від наполеглих пропозицій допомоги, підтримки тощо на користь великого будинку і матеріальної забезпеченості.

Про книги, котрі мені не сподобалися, я можу говорити багато, особливо ж коли авторки подібних творів пропонують поридати над їх важкою долею, вибраною ними свідомо. Тому постараюся стриматися з усіх сил, щоб не плодити черговий лонгрід із негативу))) Скажу лише, що я не повірила авторці-гроїні до кінця, бо раз по раз спотикалася об невідповідності на кшталт: після втечі з Алжиру до Парижу, потім — до Канади з п’ятьма дітьми та мінімумом необхідних речей та півтора року тиняння готелями і притулками жінка на знак вдячності дарує монреальському таксисту "величезну красиву вазу, привезену з Алжиру". Звісно, може, я не права, і ваза не тільки помістилася б у багаж, але й уціліла б, однак...

До речі, є продовження цієї історії, називається "Річка сліз". Там теж про важке життя мусульманок. Не читатиму))

02.10.17

Джо Диспенза "Керуй своєю підсвідомістю. Зміни власне життя"/Dr. Joe Dispenza - Breaking the Habit of Being Yourself



Є книги, які приходять у твоє життя вчасно. Однією з таких стала для мене "Керуй своєю підсвідомістю" доктора Джо Диспензи. Виявляється, з отієї звичної біганини по колу, яку ми називаємо "життям", можна вирватися, навіть коли тобі вже "за..." і життя начебто налаштоване. Однак...

В усіх нас є оце "однак", чи не так? А якщо у вас немає, то чи не лукавите ви? Бо ж ідеальне життя може бути лише у мріях. А мріяти, як часто повторює одну з сентенцій радянського минулого моя мама, шкідливо, адже тоді дуже яскраво бачиш невідповідність реальності мріям. Однак Диспенза стверджує: мріяти корисно! І навіть потрібно! Й уже точно необхідно, якщо ви хочете змінити своє життя!

Як цього досягти, як перетворити мрії на реальність — покрокову інструкцію знайдете в книзі "Керуй своєю підсвідомістю. Зміни власне життя". Оскільки видання із заголовками, які обіцяють просто й легко стати щасливим, викликають у мене тотальну недовіру, то й до Диспензи поставилася з належною скептичній людині підозрою. Однак він, підозрюю, передбачив мій (і не тільки мій) скепсис, тому озброївся купою теоретичного матеріалу, включно з квантовою фізикою, і... переконав. У чому? Та в тому, що, схоже, таки праві ті, хто вірить у щось на кшталт Вищого розуму (чи квантової енергії, чи як там іще воно називається). Проте вірити — це одне, а вчинити так, аби цей квантум підкорявся твоїм бажанням, — інше. Автор стверджує, що це можливо. Що ж, спробуємо?

Переклад з англійської Ірини Павленко, вид. BookChef, 2017

29.09.17

Ден Браун "Цифрова фортеця"/Dan Brown - Digital Fortress


"Не той тепер Ден Браун", — з прикрістю констатувала я, читаючи цей роман. Однак мусила взяти свої слова назад, коли звернула увагу на рік написання цього гостросюжетного роману. Ден Браун був "не той" на самому початку свого письменницького шляху, оскільки "Цифрова фортеця" — перший його твір у цьому жанрі.

Що можна сказати загалом про цю книгу? Враження такі, ніби я переглянула типовий голлівудський бойовик, де є хороші й погані (хороші — це, звісно, американський уряд), гостра ситуація (загроза розкриття бази даних з усіма таємницями США), харизматичні герої (він і вона, між якими, зрозуміло, зароджується справжнє кохання), напруга, напруга, напруга і... Ну от, стрималася, аби не спойлерити, але поціновувачі голлівудських бойовиків і без мене можуть легко здогадатися, чим закінчиться роман.

Образи — пласкі-пласкі, повороти сюжету передбачувані, головного злодія я запідозрила на екваторі книги, а за третину до фіналу знала точно, хто він, і дивувалася з примітивності автора, адже все шите білими нитками. Трошечки, геть крапельку, порадувала Севілья, якою гасав один із героїв, однак такого масштабного ефекту занурення в місто, як у інших, пізніших і набагато крутіших, творах Дена Брауна, не отримала, та і його почерку, чесно кажучи, не впізнала. От уже й справді, як-то кажуть, перший млинець нанівець)))

Переклад з англ. Володимира Горбатька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

28.09.17

Наріне Абгарян "Манюня пише фантастичний роман"/Наринэ Абгарян - Манюня пишет фантастичЫскЫй роман"

Беручись за продовження опису пригод дівчинки Манюні та її подруги Наріне (вона ж — авторка), очікувала такого самого феєрверку веселощів, як і від першої книги. Однак не так сталося, як гадалося. Чи то очікування були завищеними, чи то перше знайомство з Манюнею було освячене ефектом новизни, чи то Наріне Абгарян продовжила описувати пригоди дівчаток та їхніх рідних, піддавшись попиту читачів (як у блозі на ЖЖ, так і в книжковому форматі) — результат вийшов трошки не той...

Особисто мені насолоду дещо псували повтори вчинків дітвори та реакцій на них дорослих, тобто нічого нового у дівчаток не сталося. Хоча, з іншого боку, що могло статися з ними, так само, як і з нами — ровесниками їхнього радянського дитинства? Хіба що поїздка до піонерського табору — така ж подія була й для мене знаковою, а перебування у цих закладах відпочинку та виховання дуже схожим на описане в книзі. Згадала я й ті восьміберезня)) Й хор, у якому співала, — досі диву даюся, як мені це вдавалося з огляду на відтоптане вщент ведмедем вухо))) І його репертуар — слова пісні "Бухенвальський набат" самі зринули з глибин пам’яті й не давали заснути...

Хоча цю збірку гумористичних оповідань все-таки рекомендую для  читання — тим, хто оцінить викликані нею спогади і не дратуватиметься через кожен потиличник, отриманий дівчатками від суворої Ба (а саме це викликає в більшості молодих читачів книг про суворе рядянське дитинство неймовірне обурення))))

27.09.17

Галина Дерипаско, Василь Федієнко "Лісова школа. Вчимося визначати час"

Все коли-небудь буває вперше, тож дозвольте представити вам мій перший відгук на навчальну літературу. Ні-ні, це не перша книжечка такого штибу на нашій із сином поличці))) Однак перша, яка сподобалася настільки, що хочеться про неї розповісти.

Зазвичай зразки "розвиваючої" літератури (чи точніше посібників) якісь нуднуваті — прошу їх авторів пробачити мене за таку прямолінійну констатацію факту. Попри усі намагання і надлюдські старання зробити підготовку до школи не відлякуючою від цього закладу у педагогів виходить кепсько (хто схоче — поділюся подробицями і навіть картинками). Тому серія "Лісова школа" стала нашим фаворитом у торуванні шляху до подальшого навчання — тут усе інакше!

По-перше, герої (так-так, тут є герої!). Це добре знайомі (а якщо ні — вам випаде нагода познайомитися) персонажі книг Всеволода Нестайка, як учні, так і вчителі та поганці. По-друге, у книзі є сюжет, чи навіть декілька, тому дитина не просто вчить щось, а бере активну участь у пригоді звірят. По-третє, те, що треба вивчити, подано ну дуже доступно! Кажу вам як мама, яка (маючи таку-сяку педагогічну освіту до того ж!))) ніяк не могла пояснити дитині оті всі нюанси з часом. А от  книжечка впоралася із цим завданням якнайкраще.

Маємо ще кілька посібників із цієї серії — усіма задоволені й точно шукатимемо ті, яких іще не маємо. І це не реклама, якщо що)))

Вид. "Школа", 2017

26.09.17

Ігнацій Карпович "Сонька"/Ignacy Karpowicz - Sońka


"Сонька" — це така тоненька-тоненька книга: трошки більше 120 сторінок. Така маленька, аж кишенькова: стандартний покетбуківський формат. І тексту геть мало: короткі розділи часом займають лише півсторінки, а то й кілька рядочків. Й героїв тільки двоє: він — моднявий молодий режисер зі столиці й вона — старенька бабця із села на кілька хат, що на кордоні з Білоруссю. А скільки у цьому романі всього іншого: життя, любові, болю, сподівань!

Захоплених відгуків про книгу зустрічала таку кількість, що прочитання довелося відкласти, аби враження були виключно моїми, а не нав’язаними кимось, хоч і мимохіть. Однак тепер і я з повним правом долучаюся до когорти тих, що наполегливо радять прочитати "Соньку" усім, хто іще цього не зробив.

Роман, попри свою лаконічність, епічний. Роман про Другу світову війну і кохання. Кохання безмовне, однак не німе. Кохання сліпе й засліпююче. Кохання жертовне й до скону. Кохання, яке не принесло щастя нікому. А ще — про мовчання й замовчування, про те, як оживає сказане й помирає почуте, про потребу мовчати і потребу говорити, і про час на все це. Ще — про розуміння, не когось кимось, а себе — собою. І про силу мистецтва також, зокрема сценічного. І про його оцінку масовим споживачем та професійними критиками, чиї думки не завжди збігаються. І про те, хто ж насправді має рацію в таких випадках: глядач (читач, слухач) чи спеціально навчена оцінювати мистецтво людина. А ви що з цього приводу думаєте?


Переклад із польської Остапа Сливинського, вид. "Комора", 2016

19.09.17

Олександр Завара "Песиголовець"

Все коли-небудь буває вперше, тож уперше розпочну відгук з епіграфа, яким стане цитата з "Песиголовця": "Хороші і дотепні критики — це люди, які свого часу не змогли стати хорошими і дотепними письменниками". І хоча я не вважаю себе ані критиком, ані "світочем літературознавства" (теж цитата)))), однак як читач маю повне право як на власну (звісно, суб’єктивну) думку про твори, так і на її оприлюднення, що й роблю регулярно на цих сторінках)))


Зізнаюся: взявшись за читання роману Сашка Завари, поставила сама себе в неоднозначне становище. Оскільки з автором ми, хоч і віртуально, однак знайомі та часом досить активно спілкуємося, то якось наче не дуже зручно взяти й рокритикувати книгу. Однак з іншого боку, не сказати свою думку — теж невдала ідея. Тому я прочитала і я скажу)))

Отож, в основі роману "Песиголовець" лежить легенда (чи міф, якщо вам так більше подобається) про песиголовців, про яких згадувала і моя бабуся. Тому й узялася читати, щоб дізнатися більше про чуте в дитинстві упіввуха. Й таки дізналася, і не тільки про песиголовця (який у романі, до речі, зовсім інший — людяний, тоді як люди показані звірами). Зокрема, почерпнула також багато інформації про письменницьку творчу кухню, оскільки головний герой роману — дуже крутий автор у творчій кризі. І хоча він (герой) й ділиться своєю формулою успішного твору: 10 кг В(арення) + 100 г Ф(екалій) = 10 кг 100 г Ф (хоче це — якраз про неуспішний твір), до цього варто додати ще тотальне п’янство, без цього, наскільки я зрозуміла, точно-преточно нічого не вийде (повернімося до епіграфа й зробімо висновки?)))))

На жаль, я раз по раз натикалася на ті 100 г Ф, які дещо зіпсували чудову ідею та захопливий сюжет роману. Наприклад, у книзі трапляються абсолютно зайві, як на мене, навіть чужорідні речі. Скажімо, історія вчительки: про її життєвий та трудовий шлях розказано багато й докладно (Дніпрогес, згвалтування, лікар, бібліотека), й усе це для того, аби за кілька сторінок жінку вбити і благополучно назавжди забути всі оті подробиці. Трапляються неточності: класна керівничка середніх класів вчить дітей із першого — а про молодшу школу забули? Натрапивши на цю деталь, я перестала перейматися історичною достовірністю перебування на Прикарпатті хрестоносців (чи когось дуже схожого на них), які задовго до християнізації Русі били, мордували, хрестили і в кращих традиціях інквізиції судили та палили полян, а ще організовували школи і вчили грамоти та молитов сільських дітлахів. До речі, про сільських дітлахів: маленька донька бідної вдови носила плащ із каптуром червоного кольору — ані крій, ані колір цього вбрання не притаманні середньовічним селянам, чи я помиляюся? Проте ви не помилитеся, якщо згадаєте казку про Червоний Капелюшок, і не дивуйтеся, бо її сюжет теж вплетено в канву роману. Зайва інструкція для замовлення квитків на потяг через сайт "Укрзалізниці". І геть зайва інфа про те, що розраховуватися варто картою "Приватбанку". Ну й так далі...

Багато у романі й сексу. Нічого поганого в сексі, звісно, немає. Однак коли 10-річній середньовічній дівчинці сниться сон про чоловічий статевий орган, якого вона до того начебто не бачила ніколи, проте уві сні роздивилася його ну дуже детально з усіма складочками шкіри, і коли це дитя починає відчувати якесь типу еротичне бажання під час процесу його згвалтування страшним чужим дядьком у страшній чужій церкві — це трошки перебір, як на мене...

Все, треба  зупинятися, бо чогось негативні відгуки пишуться натхненніше (мабуть, таки говорить заздрість недописьменника чи як?))) Хочу, втім, повторитися, що сюжет — захопив, тож книгу дочитувала вночі, бо було цікаво, чим же завершиться ця історія? Звісно (увага: далі спойлери!), геппі ендом. Проте на шляху до нього трапляється багато речей, у які я не повірила. Отой професор-народознавець, наприклад, спромігся швидко роздобути артефактні ножі, які переслали поштою з-за кордону, й переконати батьків убити їхню дитину. І батьки погодилися! Повторюю: сучасні батьки нічогісінько навіть не спробували зробити для того, аби врятувати нехай і одержиму злим духом доньку, бо якийсь старигань сказав, що тра тіко зарізати. До речі, якщо про почуття усіх членів сімейства так чи інак розповідається, то про малу Іванку — ані слова, вона — зла почвара й усе. А насправді ж це  — маленька перелякана дитина, на яку всі плюнули... І я б радше дізналася про її внутрішній світ, аніж про ще один життєвий та трудовий шлях — цього разу слідчого, який... теж гине.

Дітей мені щиро шкода — як пише Сашко Завара, "вони часо стають заручниками успіху батьків", і це не тільки героїв книги стосується, на жаль. Чесно та відверто, а головне — глибоко пише автор і ще про багато надважливих речей для кожного з нас: про стосунки в родині, про її цінність, а то й необхідність для повноцінного життя, про любов — ту, яка прощає і змінює, про силу волі та її відсутність, про те, як важко і як потрібно визначити, що для тебе важливе, а що — другорядне... Тож, як підсумок: про важливе у романі сказано сильно. А другорядне... Мабуть, для того воно й існує, аби таким "світочам літературознавства" й "недописьменникам", як я, було про що поговорити)))

Вид. "Видавництво Жупанського", 2017

15.09.17

Лариса Денисенко "Майя та її мами"

"Не було щастя, та нещастя помогло" — одна з моїх улюблених народних приказок. Ні-ні, я жодним чином не натякаю на те, що хтось із причетних до видання цієї книги нещасний))) Я про те, що розголос, викликаний погрозами на її адресу, мав абсолютно протилежний результат: книгу прочитає на порядок більше людей, як дітей, так і дорослих. Власне, дорослим, як стало зрозуміло, такі книги потрібні більше, ніж дітям. Бо коли відкриті світові (принаймні до якогось віку) юні серця, розуми і душі сприймають очевидні речі (у тому числі й неповні, нетрадиційні та покалічені сім’ї) як очевидні (перепрошую за тавтологію), то дорослим притаманно з широко заплющеними очима волати: "Такого у нас немає!" 

А чого саме — такого? Сиріт при живих батьках? Дітей без татусів? Малюків, які бачать найрідніших людей тільки через скайп? Школярів, що живуть на дві родини: таткову і мамину? Мулатів, котрим озираються услід, якщо не тицяють відверто пальцями? Чи й отих найстрашніших дітей, яких виховують одностатеві пари і які "обов’язково виростуть збоченцями"? До речі, останніх точно поки що немає, як і одностатевих пар, котрі відверто зізнавалися б про це, бо ж наше суспільство до такого зовсім не готове. Лакмусовий папірець у вигляді книги із провокативним заголовком це показав.

А книга — прекрасна! Щемка, світла і розповідає про найголовніше для дитини будь-якого віку: про любов і прийняття такою, якою вона є. Якими ми всі є, тобто — різними в усіх можливих (і навіть неможливих) сенсах.

Ілюстрації Марії Фої, вид. "Видавництво", 2017

13.09.17

Деніел Джеймс Браун "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"/Daniel James Brown - The Boys in the Boat

А чи траплялися вам книги, які ви не читали, а "дивилися", немов кінострічку, — бо настільки яскравими були картинки, описані письменником? Так от: цей роман зовсім не такий. Насправді він іще крутіший, оскільки не "кіно" показує, а робить із читачем набагато більше: занурює його в атмосферу, вмонтовує у життя героїв, переносить на місце подій і робить активним їх учасником. Принаймні, саме так я почувалася, читаючи "Диво в Берліні".

Роман документальний, причому в прямому сенсі цього слова, оскільки наприкінці книги у примітках вказано джерела  та авторів усієї інформації, використаної у кожному з розділів. Іще більше їх — на сайті (я залипла там на відео, і це було неймовірно: бачити героїв книги!). Тому у книзі практично немає діалогів та ліричних відступів, а якщо і йдеться про внутрішні переживання героїв, то вони не вигадані автором, а реальні (дивіться згадані вище примітки). Тобто робота, яку провів Деніел Джеймс Браун, вражає. Ще більше вражає його талант оповідача, який допоміг перетворити величезну кількість розрізнених розповідей, статей, записів в абсолютно цілісну картину. Не можна не оцінити і прискіпливість автора як дослідника: купа додаткових відомостей про Велику депресію в США, розвиток техніки, будівництво гоночних човнів, роботу з різними сортами деервини, фізіологічні нюанси веслярського спорту, становлення пропагандистського кінематографа в нацистській Німеччині і ще багато чого роблять роман частково енциклопедичним, проте анітрохи не нудним.

В основі сюжету (а він, попри все сказане вище, таки є))) — шлях звичайного амерканського хлопчини Джо Ранца до своєї мрії. Нею була перемога в Олімпійських іграх 1936 року, котрі проходили в Берліні. Втім, я помилилася: мрія була не тільки його, а й усієї команди, тренера, університету, штату Вашингтон та Сполучених Штатів загалом. Звісно, вона здійснилася (бо ж інакше навіщо було писати цілий роман?))), однак точна обізнаність із фіналом не позбавляє читача усієї насолоди від переживань за героїв під час кожних перегонів. Я розпереживалася пару разів  настільки, що... пропускала потрібну станцію метро))) А ще я носила цей величенький та важкеньний том із собою практично скрізь. А ще я зараз записую в чергу усіх бажаючих прочитати книгу — дорозхвалювалася, ага))) А іще я точно знаю, що "Диво в Берліні" стане однією з найкращих книг, прочитаних мною цьогоріч.

п.с. Невеличка порада тим, хто читатиме книгу: подолайте перші півсотні сторінок трохи неоковирного перекладу, не відкладайте роман, як збиралася зробити я, спотикаючись об текст, — це була б одна з найбільших помилок книгоманіячки))) Наступні 400 сторінок усе йтиме гладко, як весла у воду, — перевірено)))

Переклад з англ. Любові Пилаєвої, вид. "Наш формат", 2016

11.09.17

Жак Томас Білстейн "Пригоди дракона Бульки"

Якщо ви любите закохуватися у героїв книг, то вам конче необхідно познайомитися з драконом на ім’я Булька. Так його назвали не випадково, бо замість вогню він... Так-так, ви правильно здогадалися: видихує барвисті мильні бульбашки! Вже лише ця особливість здатна викликати захоплення як у дітей, так і в дорослих. А коли ви познайомитеся ближче і з драконом, і з його не менш оригінальними друзями, то... З вами станеться те ж, що і з нами: ми час від часу перечитуємо цю добру-предобру книгу, аби знову поспілкуватися з усіма її меншканцями і надихнутися на заподіяння один одному найціннішого, що може бути у родині: щирої турботи про інших.

Ілюстратор Фраснус Руйє, переклад із французької Світлани Колесник, вид. "Мікко", 2010

07.09.17

Стівен Кінг "Сяйво"/Stephen King - The Shining


 Ну що, можете мене вітати. З чим? З переляком, якщо з цим можна вітати. Зі справжнім переляком, який дав змогу зрозуміти, чому Стівена Кінга називають королем жахів. Бо до цього часу жодна з прочитаних мною його книг так і не спромоглася налякати по-справжньому (хіба що деякі оповідання).

Страшно мені було двічі: по-перше, від того невідомого, котре опанувало готелем і підпорядковувало собі його зимових мешканців, а по-друге, від окремо взятого Джека Торранса. Другий, зізнаюся, був страшнішим, бо я мимохіть дивилася на ситуацію очима дружини та почасти маленького сина. Чоловік, який має бути надійною опорою для них обох, виявляється не тільки найслабшою ланкою у протистоянні злу, а й переходить на його бік. Причиною цього я бачу його слабкість і зависокі як на таку малодушну особу прагнення, які не могли бути досягнені, бо ж чоловік для цього докладав мінімум зусиль. Натомість постійно шукав винних, як це часто робить кожен із нас (бо так справді легше), не припускаючи навіть, що в усьому (алкоголізм, стосунки з дружиною, втрата роботи, творчі невдачі) винен сам. Показовим у розвитку виправдання як суті Джека є ставлення чоловіка до батька: спочатку Джек ненавидів його за те, що той зробив з матір’ю і родиною, потім щиро виправдовував, бо сам став таким самим нездатним ні на що п’яницею. 

Після цього мого шквалу звинувачень на адресу героя ви маєте повне право сказати: в усякому разі у його божевіллі та жорстокості точно не Джек Торранс винен, а те, що жило в готелі й заволоділо його свідомістю. Однак у цьому і полягає один із нюансів таланту Кінга, котрий не просто розважає читача, а дає йому можливість зрозуміти дещо про себе: наприклад, чи здатні ми брати відповідальність за своє життя, чи ж постійно шукаємо винних...

Переклад Олександра Красюка, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

05.09.17

Мері Нортон "Роздобудьки в полі"/Mary Norton - The Borrowers Afield


Продовження пригод маленьких чоловічків  захотілося прочитати, щойно ми з сином перегорнули останню сторінку першої частини "Роздобудьків". Тим паче, що події, описані наприкінці кожної (тепер я це знаю точно) книги, так і провокують відразу взятися на наступну, аби дізнатися: що ж трапилося далі? Однак доки ми розжилися наступною книгою серії, доки читали інші, не менш захопливі, історії,  час минув, і це надало такої гострої радості від зустрічі з улюбленими героями, що ми прочитали досить об’ємну, як для п’ятирічки, книгу дуже швидко.

Про те, що чекало на крихітних утікачів із великого дому в полі, ми читали теж... у полі. Ну, майже))) Тож мали змогу бачити усі ті трав’яні джунглі, живопліт, потічки, жабок, жуків... Не повірите, але якось навіть наткнулися на практично такий самісінький, як у книзі, загублений шкіряний черевик! Щоправда, цей не був захований у нішу, а стояв на стовпчику у сподіванні, що знайдеться господар. Так і хотілося покласти його в якесь затишне місце: а раптом знадобиться якимось карпатським роздобудькам?)))

Про саму книгу нічого не казатиму: за мене вже розказала її популярність у світі, кількість перекладів та екранізацій. Додам лише, що, як на мене, вона того варта. Тож ми читатимемо далі)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко,вид. "Школа", 2016


04.09.17

Кетрін Інгрем "Це Воргол"/Catherine Ingram - This is Warhol


Попитала в гугла та з’ясувала, що ця мальовнича довідкова серія про художників налічує майже 20 книг, й аж руки зачухалися мати їх усі! Українською перекладено поки що дві, тож лишається чекати.

А поки що розкажу про вже прочитані. Власне, про них я вже досить емоційно розказала тиждень тому, коли писала про "Це Далі", бо ж говорила в основному про оформлення, ілюстрації та друк, а це стосується кожної з книг. Однак тоді, захоплюючись картинками, я мало зважала на особу митця. Цього разу придивилася безпосередньо до Воргола, й ой які неоднозначні думки він викликав!

Можете мене затюкати й закидати капцями, звісно, але я не розумію ну ніяк отого захоплення відверто асоціальними типами й ліплення з них кумирів. Навіть така коротка, я навіть сказала б, схематична біографія Воргола не викликала у мене навіть частки отого "вау!", яким супроводжують згадки про нього. Хіба що одному хотіла б повчитися: перетворювати на гроші усе, навіть відвертий мотлох. Так-так, я геть не тямлю на сучасному мистецтві))) Дохлі корови, мухи, брудні бляшанки й купи лайна  — то не те, за споглядання чого я готова платити гроші. І навіть пляшками з-під  кока-коли, хужодньо розставленими в кутку, мене не звабити. І червоний диван, на якому валялися голими дупами п’яні наркомани на роликах, я й даремно не взяла б — про купівлю з аукціону за самашечі гроші вже мовчу)))

Однак книга цікава — я  ж не про неї розмірковувала вище, ви ж зрозуміли)))

Ілюстрував Ендрю Рей, переклад Ростислава Паранька, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

31.08.17

Ганна Макуліна "Про що співає коник?

Ця яскрава книжечка із серії міні-довідкова "Світ тварин" прилетіла до нас поштою — ще один подарунок від чудового хлопчика Максима та його мами Ігорчику (і мені, звісно))) І подарунок вдався вельми вдалим та доречним, бо якраз цього літа син захопився комахами. Дорогою до садка ми роздивлялися та спілкувалися ледь не з кожним зустрічним жуком, а прохання мого юного натураліста: "Розкажи іще щось про комах!" уже вводило мене у ступор, бо я, здавалося, вичерпала усі свої далеко не енциклопедичні знання про їх життя, навіть згадавши однойменний роман Віктора Пелєвіна)))

Однак ця невелика, проте дуже змістовна книга, дала мені можливість не тільки перевести подих, а й збагатитися цікавою інформацією. Наприклад, про те, що бабки — найшвидші комахи у світі, що павуки — то геть не комахи, що бувають метелики, у яких навіть рота немає, аби їсти, бо воно їм не треба — все одно до вечора помирають...

Серія вийшла друком два роки тому, тож лишається сподіватися, що знайти інші її книги нам таки вдасться.

Ілюстрації В. Рижової, вид. "Ранок", 2015

30.08.17

Айріс Мердок "Генрі та Като"/Iris Murdoch - Henry and Cato

Зізнаюсь у ще одному пунктику своєї літературної відсталості (саме так! чим більше читаю, тим більше у цьому пересвідчуюся)))) — з творчістю непервершеної Айріс Мердок познайомилася лише нещодавно. Глибока психологічність "Чорного принца" дуже вразила, тому, не вікладаючи у довгу скриньку, продовжила знайомство з черговою книгою цієї непересічної авторки.

"Генрі та Като", як і очікувалося, виявився багатоплановим романом. Попри двох головних героїв, чиї імена винесені у заголовок, докладно і глибоко змальовано ще кілька персонажів, тож події, описані в книзі, перед очима читача постають немовби у стереозображенні, бо оцінюються з різних точок зору. Хоча подій у романі зовсім небагато: дві смерті, один спадок, три кохання (одне з яких гомосексуальне), півтора викрадення... Проте цінність творчості Мердок полягає не у карколомному сюжеті. Глибоке занурення у думки та емоції, прискіпливе колупання у сумнівах і переживаннях (бо ж у радощах не так цікаво колупатися))), часом підмікроскопне спостереження за найменшими змінами настрою героїв — ось що зачіпає мене як читача. Якщо додати до цього відсутність авторської оцінки, психологічного аналізу та намагання розкласти все по поличках, аби щонайменше напружувати людину по той бік сторінок, то виходить саме те, що треба, аби не просто читати, а й осмислювати прочитане.

Щодо тематики роману, то мене зачепило: 1) пошуки себе, які тривають усе життя, як виявляється, — он героїв у 30-35 років накрило; 2) стосунки батьків і дорослих дітей, які логічно виходять зі стосунків батьків з іще маленькими дітьми; 3) змагання між дітьми в одній родині за схвалення батьків; 4) пошуки Бога в собі і світі, шлях до віри і, що ще цікавіше, назад; 5) сексуальність (і гомосексуальність) та її вплив на міжособистісні стосунки (ото загнула, готова тема для дисертації)))); 6) сила і слабкість жінки; 7) сила і слабкість чоловіка (рівноціно вийшло?))) Звісно, у книзі всього набагато більше, проте кожен бачить те, що йому ближче, чи не так?)))

29.08.17

Кетрін Інгрем "Це Далі"/Catherine Ingram - This is Dali

"Хочу таку!" — вирвалося у мене, коли побачила фото й розповідь про цю книгу на ФБ-сторінці подруги. "Біжи на пошту", — написала вона мені за два дні, і я, звісно, побігла))) Тепер знаю точно, що полюватиму за всіма виданнями цієї чарівної серії, за переклад якої взялися у "Видавництві Старого Лева".

Відразу зазначу, що коли ви петраєте в мистецтві хоч трошки більше, ніж я, книга видасться вам нудною. Ну, може, й не геть нудною, однак нового й цікавого, гадаю, знайдете у ній геть мало. Біографія та основні віхи творчості Далі описані коротко, я навіть сказала б, скупо, бо скільки того тексту можна вмістити на менше, ніж 100 сторінках, більша частина яких до того ж зайнята ілюстраціями.

А отут хочеться зупинитися докладніше, оскільки це саме той випадок, коли малюнки не менш важливі, ніж у дитячій літературі. Комікси, схеми, карти, плани — художник не просто ілюстрував текст, а реалізував свій талант митця, неабиякий, скажу я вам, талант.

Маю ще одну книгу з цієї серії, отож далі буде, і це вже буде не Далі)))

Ілюстрував Ендрю Рей, переклад Ростислава Паранька, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

28.08.17

Василь Шкляр "Троща"

Я з великим нетерпінням очікувала виходу в світ нового роману Василя Шкляра, тож придбала книгу за першої ж можливості. І, мабуть, навіть дещо символічно було отримати посилку якраз напередодні святкування Дня Незалежності й проникнутися духом тих, хто поліг "за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ"...

Зізнаюся: розгортала палітурку з певним трепетом, щосили намагаючись стримати високі очікування, аби не розчаруватися. І зробила це не дарма, бо "Троща" (так називають у краях, де відбуваються події, очерет) виявилася не такою, як її романи-сестри "Маруся" та "Чорний ворон". Тут зовсім немає історичних екскурсів (хіба що наприкінці третьої частини автор таки не стримався і трошки розбавив ними стилістично легкий назагал текст), сторінки не рясніють датами та іменами, читача не напружують розлогі оповіді чи описи, відгалуження від сюжетної лінії, насиченість персонажами. Загалом склалося враження певної кінематографічності твору, начебто це — така собі заготовка для сценарію майбутнього історично-детективного фільму чи серіалу (що було б дуже добре!). Однак оця стилістична телеграфічність повною мірою передає "скам’янілість серця" головного героя, від імені якого ведеться оповідь.

Роман — двоплановий у часовому вимірі. Чоловік, який, відбувши 25-річне ув’язнення за участь в УПА, намагається облаштувати своє життя у геть незнайомому для нього місті, та й світі загалом, згадує події 1947 року й подумки продовжує незакінчене тоді розслідування однієї зради. Я не навмисне не називаю імені головного героя — його немає й у книзі. Хіба що геть наприкінці роману звучить його псевдо, що символічно, бо ж скільки повстанців так і залишилися безіменними! А про тих, хто їм допомагав, хто підтримував харчами, лікував, переховував, в історичних дослідженнях йдеться ще менше. Однак у романі "Троща" їх образи такі ж повні, як і постаті повстанців. Й навіть постаті тих, проти кого вони боролися, — представників більшовицької влади. Й отут я щиро висловлюю Василеві Шкляру величезну особисту поядку за те, що він не розфарбував своїх героїв у чіткі чорно-білі кольори, не перегнув палиці (як це нині дуже часто трапляється), розказуючи, якими пухнастими були "наші" і якими падлюками — вороги. Короткими скупими штрихами він показує всю багатогранність тієї боротьби, як зовнішньої, видимої, так і внутрішньої, прихованої, котра тривала (та й досі триває) в головах і серцях українців. Зрадниками із тих чи інших причин ставали деякі повстанці (саме про це, власне, й роман), про Україну піклувалися, нехай і невелика їх кількість, так звані свідомі більшовики. Жорстокість була притаманна й тим, й іншим, і обидві сторони виправдовували її високою метою — кожна своєю, звісно. Чи було воно того варте — не знає ніхто, навіть час, який, як-то кажуть, покаже все, проте досі не здатен цього зробити...

Однак повернімося до роману. Текст насправді дуже символічний. Булькнувши в читацький запій (і не кажіть, що у вас такого не буває))), я, зрозуміло, багато чого пропустила. Однак той Дзіздьо з роману, котрий складав пісні та балади, які потім розходилися трощею і не тільки й ставали народними, чомусь нагадав мені геть не баладного, хоча, напевно, деякою мірою теж народного сучасного однойменного співака. А слова брата Сірка про довіру, без якої годі щось збудувати, хіба не символічні? Підозрами у зраді й нині вкриті вже не трощі й ліси, а інтернет-простори, бо ж шукати помилки набагато легше, аніж самому щось робити. А шана, яку віддавали колишньому бандерівцю його колеги — пересічні радянські українці, котрі мали б ненавидіти "ворога народу"? Хіба не про незнищенність українського духу вона?..

Фінал роману теж наскрізь пронизаний уже згаданою кінематографічністю. Гарний такий фінал, насичений емоційно, естетично й символічно, звісно... Навіть закадрова музика у голові зазвучала — ота пісня Дзідзя про чайку, що звила гніздо у трощі... Ой відчуваю: таки бути фільму!)))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2017

22.08.17

Малгожата Стрековська-Заремба "Канікули з коровою, танком і злодієм"

У нас канікули теж були з коровою! Точніше, з коровами, які перегукувалися своїми двониками, пасучись на карпатських схилах. А ми після прогулянок, пригод і позитивних вражень увечері вмощувалися на гойдалці чи уже в ліжку і дочитували книгу про хлопчика Кубу та кумедну корову Мальвінку, яка любила... цілуватися.

Книга складається з двох частин. У першій розповідається про те, на які хитрощі здатні хлопці, аби тільки не їхати в село до тітки, де "буде нудно". А вже у другій ідеться безпосередньо про все, перелічене у заголовку. І ще, звичайно, про багато чого. Наприклад, про дідуся, який відчуває, що життя закінчилося, купує собі ділянку на кладовищі, а потім оживає, бо знаходить місце, де "йому є з ким поговорити" і де він може реалізуватися, виготовляючи смачні страви. Про Войтека, якому конче потрібен татко, дарма що він "злодій" і покинув їх із сестричкою та мамою напризволяще. Про любов, дитячу і щиру, але таку, яка змушує піклуватися про того, кого любиш, бо інакше ніяк... А ще книга — про літо, сповнене сонця, тепла, пригод і чистої радості.

Малюнки Йоанни Загнер-Колат, переклад із польської Ірини Котлярської-Фесюк, вид. "Школа, 2017

21.08.17

Дмитро Глуховський "Метро 2035"/Дмитрий Глуховский - Метро 2035

Напевно, немає жодного вітчизняного поціновувача фантастики, постапокаліпсису чи й просто палкого геймера, який не чув би про "Метро 2033" — роман, що свого часу підірвав інтернет. Трилогія Дмитра Глуховського стала культовою, а створений ним підземний світ московського метро продовждує розростатися. Зізнаюся: свого часу я теж пірнула в нього з головою. Ах, яким героєм був для мене Артем, яким цікавим був соціальний устрій, як переживала за долю людства... Ну й усе таке, що там іще відчувають щиро захоплені читачі.

Потім я познайомилася з іще однією антиутопією цього автора. Після "Майбутнього" Глуховський зайняв заслужене місце на поличці з улюбленими авторами, а читання його творів я вирішила розтягувати (зазвичай так роблю з тими, хто пише сильно, але менше, ніж мені хотілося б)))

Від "Метро 2035" очікувала такого ж захоплення. Однак не так склалося, як гадалося. Бо і світ, і ми змінюємося, постійно та невблаганно. Й ота вся Москва, всі нещасні росіяни, яких засипали атомними бомбами кляті американці, викликали радше відторгнення, ніж розуміння. Однак згадавши досвід із "Вонгозером" Яни Вагнер, події в якому також відбувалися в Москві, через що я ледь не відклала геть дуже хорошу книгу, я старанно притлумлювала в собі неприйняття російської реальності й отримала заслужену винагороду за терплячість. Дмитро Глуховський не просто фантазує на тему постапокаліпсису, а показує російське (та й чи тільки його?) суспільство з усіх боків, здебільшого — негативних. Тут і небажання приймати власні рішення, бо ж за них потрібно відповідати. І створення культу керівника (вождя, фюрера, командира), чиї накази можна сліпо виконувати й знову ж таки не нести відповідальності за скоєне, бо — наказ же. Тут і сліпа віра в те, що "все буде добре, треба ще трохи потерпіти". І пошуки ворога, проти якого необхідно об’єднуватися і заради перемоги над яким варто терпіти голод, холод і приниження. Й вигадування цього ворога, бо ж інакше як жити? Сенсу без боротьби проти когось, без ненависті, без бажання знищити щось інше немає ж... А головне — тут купка "невидимих спостерігачів", для яких народ — це просто натовп, котрим можна вільно керувати і котрий навіть не рипнеться за межі метро, бо так звик, бо так зручніше, так звичніше, так було вже 20 років...

Головний герой роману — такий собі юродивий. Не по-справжньому, звісно, а в очах оточуючих, навіть найрідніших, найближчих людей. Бо не просто дивиться, а й бачить те, чого не помічають інші. Й до того ж аналізує. І робить висновки. Й намагається донести їх до людей. Та де там: всі інші — "неюродиві", а тому тримаються купи і створюють згаданий мною натовп. Проте герой не здається, шукає шлях до розумів, сердець, совісті, свідомості й... Звісно, програє. І я вдячна авторові за те, що він не вбиває свого героя (а саме це скорше за все сталося б у реальному житті), а дає можливість почати нове життя, до того ж не самому, а з жінкою, котра, єдина, йому повірила — а ще кажуть, що любов сліпа)))  Отож фінал роману шикарний: герой із прекрасною дамою стрибнули на коня... ой, в тойоту і ride off into the sunset... Тож чекаю продовження)))

10.08.17

Мелінда Надь Абоньї "Голуби злітають"/Melinda Nadj Abonji - Tauben fliegen auf

Каламеша якась. Саме таким словом cхотілося охарактеризувати цю книгу. Словом, яким на Поліссі, де минуло моє дитинство, називають щось незрозуміле з першого погляду, змішане в одну купу те, що зазвичай не поєднується, заплутане... І це слово недаремно виринуло в пам’яті, бо ж однією зі складових цієї "каламеші" є занурення головної героїні у дитинство. І такими яскравими були спогади Ілді, що вони витягли на світ божий багато чого з моєї пам’яті. Тим більше, що спільного у нас із нею виявилося досить багато, дарма що вона — угорка з Воєводини (частина колишньої Югославії), а я — самі знаєте хто і звідки)))

Так от. Перше спільне — сільське дитинство, з курми-гусьми-коровами, городом, сусідами, які часом ближчі за рідню, з тією ж великою ріднею, з бабусею та її оповідями. Друге — наші 90-ті роки, коли після розвалу СРСР був повний грошово-товарний колапс, коли чергу за хлібом треба було займати увечері, а гроші знецінюватися з кожним днем. У книзі описується те саме, тільки відбувалося воно у Югославії. Третє — війна, у якій те, хто винен і хто правий, зрозуміло лише причетним до неї і природу якої усі інші осягнути не в змозі. Маю на увазі війну в Югославії і ту, що йде нині в Україні. Четверте — занурення в чужі світ, культуру, мову, менталітет і спроби стати там своєю: родина Ілді емігрувала до Швейцарії, мені ж свого часу довелося прожити кілька років у Литві...

Власне, точок перетину сюжету роману із власним життям я знайшла багато. Й перетину нетипового тексту (такий собі потік свідомості без чітких діалогів і звичних розділових знаків) зі своїми часом плутаними думками — теж. Й емоції книги часом так щільно накладалися на мої, що видавалося, начебто я влізла у шкіру героїні (чи то пак авторки, бо ж роман автобіографічний) і зчитую їх уже без посередництва літер...

Щоб довго не писати й не займати вашого часу, скажу якомога коротше: я в повному захопленні від цієї книги-каламеші, де, крім уже згаданого, піднімаються питання стосунків батьків та дітей, бо ж різні покоління зазвичай мають різні цінності; еміграції, причому як із точки зору тих, хто приїхав у чужу країну, так і з точки зору господарів, котрі мимохіть відторгують чужинців, хоча на позір і стараються допомогти; родинних зв'язків, які часом існують лише в історіях та переказах старшого покоління; пошуку себе, коли життя вимагає від тебе застібатися у строгу блузу, а ти воліла б ходити у широких футболках і, відповідно, займатися зовсім іншою справою, ніж та, котру мусиш робити...

"Звільнення романом" — так назвала перекладачка післямову до книги. І вона має рацію: це справді катарсис. Катарсис, який отримала неочікувано, бо ж повелася на... всього-на-всього мереживну обкладинку))

Переклала з німецької Роксоляна Свято, вид. "Комора", 2015

08.08.17

Дара Корній "Зворотний бік Сутіні"

Ой як приємно знову зустрітися з героями, котрі припали до душі, повернутися до світу, у якому почуваєшся, наче вдома, зануритися в історію, яка не відпускає! Я свідомо зробила перерву після прочитання попередньої книги тетралогії, аби гостріше відчути оце все й отримати якомога більше задоволення — отакий собі читацький гедонізм))) Й у мене це вийшло. Тепер постараюся витримати достатню паузу перед фінальним ривком...

У третій частині "Зворотних боків..." подій, пов’язаних із головною героїнею Мальвою, небагато. Натомість ми дізнаємося купу історій із минулого інших героїв фентезійного роману: богів та безсмертних. Оскільки всі вони основані на слов’янській міфології, яку Дара Корній вивчає що далі, то досконаліше, читати їх — одне задоволення. А якщо врахувати ще й гарне володіння словом... Ну, ви зрозуміли — я в повному захопленні))) І тепер маю мрію: от якби за цими книгами зняти серіал! Такий же яскравий і високоякісний, як, скажімо, "Війна престолів", тільки наш. І щоб він став таким же популярним. І щоб у світі дізналися й про наших богів, бо ж не Тором єдиним...

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

Джеймс Дешнер "Зцілення смертю"/James Dashner - The Death Cure

Нарешті дочитала трилогію "Той, що біжить лабіринтом". Пишу "нарешті", тому що друга частина книги виявилася слабшою за першу, тож логічно було передбачити, що далі автор здунеться ще більше. Так і сталося. Хоча варто відзначити, що постапокаліптичний устрій окремо взятого міста виписаний досить цікаво, попри певну типовість. Цікавою є й ситуація, коли велика опозиційна організація, яка, на думку всіх, переслідує благородні й високі цілі, насправді має на меті просто знищити те, що не влаштовує її очільників. А що далі? А то вже не їхня справа! Так знайомо...

До речі, ця частина трилогії українською, наскільки мені відомо, не перекладена. Шкода — попри все, хотілося б, аби історія вийшла в Україні повністю. Крім того, інтуїція підказує, що фільм має бути кращий за книгу. Якось треба буде перевірити і цю здогадку)))