27.09.16

Вікторія Амеліна "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

У багатьох відгуках на цю книгу та анотаціях до неї зустрічала фразу: "ще одна книга про Майдан". Тому, певно, й оминала її, бо все ще не готова адекватно сприймати чиєсь бачення подій, рани від яких досі болять. Але спекотний вересень підсвідомо підштовхув до невеликого томика з обіцянкою прохолоди у назві, і я пошкодувала, що не прочитала цього роману раніше. Хоча, яка різниця: це нічого не змінило б ані у шквалі емоцій, ані у високій оцінці твору молодої і напрочуд багатообіцяючої письменниці.

Відразу зазначу: у романі таки згадується Майдан. Точніше, майдани: і наш, і Тахрір у Єгипті, і ще один – у Тунісі, з якого, власне, й почалася хвиля новітніх революцій. Але книга не про це. Вона – про співчуття, про здатність його відчувати і про те, навіщо воно треба взагалі. Головний герой – спочатку хлопчик-строта, потім член бандитського угруповання, згодом звичайнісінький офісний планктон – наділений фантастичною здібністю співчувати абсолютно чужим, незнайомим людям. Через його сприйняття ми бачимо й туніського торговця фруктами, самоспалення якого призвело до повстання у Тунісі, й учасника єгипетського Майдану, й іще багатьох-багатьох людей. Здавалося б, скільки добра міг би зробити цей чоловік! Але ні – обдарованість якимось талантом чи можливостями не означає автоматичної наявності вміння ними користуватися. А то й звичайнісінького бажання. От і не міг герой співчувати по-справжньому, а відтак, не міг і турбуватися про когось, не міг любити нікого, навіть себе, не міг бути щасливим... Доти, доки не захотів – усвідомлено і з власної волі.

Не розкриватиму більше ані сюжетних перипетій, ані потенційних читацьких висновків, до яких може підштовхнути книга. Зупинюся лише на високій якості тексту: образи виписані дуже об’ємно, емоції – глибоко, події та місця – достовірно. Ідея з пасажирами загадкового літака і з його капітаном без обличчя стала для мене спочатку стилістичною родзинкою, а потім – великим сюрпризом. А щодо мови, то не так і часто потрапляють до рук сучасні твори, написані на такому рівні, як "Синдром листопаду".

І ще один сюрприз від цієї книги. Я рідко цитую щось із прочитаного – головне з причини своїх лінощів))) А тут не можу не процитувати, і навіть не текст, а... передмову)) Бо дуже вдало висловився Юрій Іздрик про особливості сприймання книг читачами:

"Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне – «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього – це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач – своє власне «про що».

Автор художнього твору – не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай, його самого мучать питання, на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо – це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман."

Вид. "Віват", 2015

22.09.16

Селесте Інг "Несказане" ("Все, про що я ніколи не розказувала")/Celeste Ng - Everything I Never Told You

Кажуть, що мовчання – золото. А ще кажуть, що слова можуть поранити. А ще радять сто разів подумати перед тим, як щось сказати. Таке ставлення до сказаного/несказаного, може, й справді приносить користь. Але, схоже, не тому, хто мовчить, а тому, хто мав би це почути, а натомість навіть не відає про те, що ж так старанно намагається не сказати чоловік/дружина, син/донька, брат/сестра, мати/батько, друг/сусід... Бо невисловлене все одно болить – тому, хто вважає за краще мовчати.

Герої цієї книги саме так і чинили – приховували свої почуття, бажання, прагнення одне від одного саме тому, що боялися втратити рідних, завдати їм болю, позбавитись їх довіри, а чи й усього, разом узятого. І тільки трагедія, що сталася в родині, змусила кожного із п’яти її членів заговорити – якщо не вголос, то про себе, проте хоча б так зізнатися у багатьох речах, про які вони воліли мовчати.

Гострими є й інші проблеми, підняті у романі. Чи має жінка жертвувати своїми мріями, прагненнями, можливістю зробити кар’єру заради сім’ї та дітей? Чи є справжньою декларована рівність у шлюбі (і не тільки) представників різних рас та соціальних прошарків? Чи жертвування собою заради когось зробить його щасливим, а чи просто зобов’язаним принести жартву у відповідь? 

Ну і що, що події у романі відбуваються не в наш час, а десь у середині 20-го століття – актуальність згаданих запитань, може, стала дещо меншою, але не зникла, чи не так?

Переклад з англ. Анастасії Дудченко, вид. "Наш формат", 2016

20.09.16

Артем Чапай "Тато в декреті. Про що не питають жінок"

Яким би розвиненим не було (чи не вважало себе) суспільство, деякі речі залишаються незмінними (як-от виховання маленьких дітей – це суто жіноча справа)  або незмінно дивними (те ж виховання, але татком, який... пішов у декрет). І якщо у декрет іде сусід, колега чи двоюрідний брат дружини чоловікового колеги – це одна справа. А якщо сидіти вдома з двома дітьми береться хтось відомий, це стає прецедентом.  

Про свій "прецедент" письменник Артем Чапай просто не міг не написати книги, бо ж його стільки людей і стільки разів розпитували: чому? як? навіщо? – що книга практично написалася сама. Для кого вона? Для батьків, звісно, – незалежно від статі, батьківського стажу, умов життя і виховання. Бо у ній йдеться про щоденні радощі і проблеми, які обов’язково виникають у кожній родині з дітками. Про те, як варто радіти першим і навіть другим, адже подолання прикростей – це також неабиякий розвиток. Про те, що час, коли діти маленькі, коли можна пізнавати світ разом із ними, такий скороминучий і його варто проживати якомога повніше – і мамам, і татам.

Що є у книзі? Багато історій про "пригоди" татка й сина (синів). Відвертий опис емоцій, котрі опановують людину, якій доводиться левову частку свого часу бути прив’язаній до маленького вимогливого нащадка, – як позитивних, так і негативних (і як же часто-густо я впізнавала у тих розповідях себе))). Розмірковування про рівноправність (чи таки "рівноправність"?) чоловіків і жінок у нашому суспільстві та про феномен фемінізму (це не тавтологія))).
Чого у ній немає? Конкретних порад, що робити, якщо дитина........ Бо таких – універсальних – не буває, у питанні виховання власних дітей кожен сам собі порадник. Втім, якщо раптом вам порада все ж таки знадобиться, спитайте того, хто давно у декреті – неважливо, чи це унікальний чоловік, чи звичайна жінка.

Вид. "Віват", 2016

19.09.16

Рей Бредбері "Кульбабове вино"/Ray Bradbury - Dandelion Wine

Напевно, не почую багато заперечень, якщо скажу, що "Кульбабове вино" – одна з тих книг, які треба перечитувати час від часу, у різному віці, з різним настроєм, з різних світоглядних позицій. Власне, саме це я і зробила. І зрозуміла, що вчинила помилку, зробивши між своїми прочитаннями перерву у років 25. Не повторюйте її, бо я от відчула, як багато змістів і сенсів пропливло повз моє сприйняття і розуміння. Втім, маю сподівання, що згаяне вдасться-таки надолужити, адже, щойно перегорнувши останню сторінку твору, точно знала: перечитуватиму ще раз, і, звісно, не через чверть століття))
У кожного читача – своя ітерпретація будь-якого твору. Навіть найпростішого. Що вже говорити про таку насичену символами книгу, як оця? Зізнаюся: мені особисто під час читання було важко міркувати – я радше просто відчувала. Сонце й тепло, запахи і звуки, страхи і радощі, смуток і любов – все, з чого складається життя кожного з нас: від десятирічного хлопчика до вісімдесятирічної бабусі. Здавалося, то не мешканці містечка Грінтаун проходять перед очима сторінками книги, то – твоє життя, таке, яким воно є чи яким могло або може бути за умови, якщо ти навчишся насолоджуватися ним, а не просто існувати.
Фантастики у книзі мінімум. Рівно стільки, аби автор зміг утримати марку. Бо ж насправді він писав майже автобіографічний твір. І знаєте, я трошки заздрю Рею Бредбері: навіть якщо правди у книзі зосвім-зовсім небагато, то й ця дещиця викликає захоплення. У мене виникло бажання ще раз прожити дитинство – хоча б за посередництва вже власних дітей – так, щоб воно було варте цієї дещиці.

Переклад Володимира Митрофанова, вид. "Навчальна книга – Богдан", 2011


16.09.16

Дорота Тераковська "Мишка" ("Лялечка")/Dorota Terakowska - Poczwarka



Бути батьками – складно. Бути хорошими батьками – ще складніше. Бути хорошими батьками особливої дитини – неймовірно складно. Настільки, що впоратися з цим завданням ідеально неможливо. А то й неідеально теж... А то й зовсім неможливо навіть усвідомити те, що у тебе може бути – ні, є! – дитина з синдромом Дауна. 

Саме так поставився до народження довгочеканої й старанно планованої доньки Адам, який так прагнув бути в усьому ідеальним. Так само сприйняла новину і Єва – запереченням. Але коли батько відмовився від дитини (не юридично, але фактично ігнорував її існування), то мама цього зробити не змогла, і, як би мені не хотілося написати лише: "любила доньку", мушу дадати – і ненавиділа її також.

Але головною героїнею книги є сама Мишка – восьмирічна дівчинка з генетичним відхиленням, якій треба одне – любов. І не тільки мами, яка завжди поруч, а й батька, котрий її просто не помічає. А ще – дещиця розуміння іншими того, що наспаравді в її неповороткому тілі живе прекрасний легкий тендітний метелик, який так гарно вміє танцювати.

Чи не найсильнішою частиною книги у моєму сприйнятті була тема сотворення світів. Біблійні мотиви останнім часом раз по раз трапляються мені у різних письменницьких інтерпретаціях.  Але Тераковська не пішла простим шляхом банального твердження: читайте Біблію, віруйте в Бога, і буде вам щастя, зовсім ні. З Біблії взято лише уривок про творення світу з нічого, і саме його переживає Мишка, отримавши дар відчувати й бачити те, як Він пробує створити щось прекрасне, а також самій брати у цьому участь. Картини, змальовані авторкою, такі яскраві, багатогранні й кількарівневі, що після кожного походу дівчинки на горище (а саме там їй відкривалися загадкові світи) змінювався не тільки її, а й моя реальність.

Фінал роману для мене був зовсім неочікуваним. На поверхню випливла ще одна проблема: дитячих травм і їх витіснення свідомістю, вплив підсвідомого на вчинки й емоції й іще купа психічних нюансів, які знову і знову змушують замислитися про відповідальність батьків за дітей і про те, що, як би це складно не було, треба робити все можливе й навіть неможливе, щоб бути хорошими батьками.

Переклад Дзвінки Матіяш, вид. "Грані-Т", 2014

13.09.16

Діана Макарова "Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера"

Довго не зважувалася почати читати цю книгу. Знала: буде боляче. До сліз. До крику – нехай і німого. До бажання заплющити очі і зникнути, щезнути зі світу, у якому є безглузді смерті, є зради, є покинуті напризволяще діти, є невіра і недовіра... Але Діана Макарова не дозволить, нізащо не дозволить цього зробити, бо це все – наша реальність, наше сьогодення, наше життя, і від нього нікуди не дітися, і змінити щось у ньому можемо тільки ми – кожен із нас, кожнісінький, хоча б чимось... Не дозволить, бо у цьому ж світі стільки любові, турботи, хоробрості, мужності, стільки надійних і сильних людей, що бути слабкою просто неможливо...

Довго не зважувалася почати писати про цю книгу. Знала: буде важко. Важко розказати про текст, який є документальним свідченням не стільки подій, ні – про них як про здійснений факт ми все знаємо, – скільки емоцій, викликаних тим, що відбувалося, починаючи з Майдану і закінчуючи війною. Точніше, не закінчуючи – продовжуючи, бо ж війна все ще триває. Про художній (так-так, попри всю документалістику, книга художня) текст, написаний дуже талановитим оповідачем, автором, який відчуває спинним мозком, що і як треба розказати саме тепер і саме про це. Розказати так, щоб мурашки по спині, щоб камінь у горлі, щоб осяяння у свідомості – ось вона, правда, правда про Майдан, про війну, про людей. І правда про Міноборони та про генералів. І правда про блокпости. Про аеропорт. Про Дебальцеве. І про перемир’я. І про інтернати й голодних дітей. Про обстріляні підвали. Про котиків і корівок. Про Тигру, Сандру і Торина Дубощита. Про мертвих і живих, військових і цивільних, хоробрих і боягузів, бійців і волонтерів, про своє дитинство і батька, про дороги і машини, про їжу, ліки, хвороби, зустрічі, прощання, дні, ночі... Місяці... Роки – вже роки...

Якщо постаратися без емоцій, то книзі віриш насамперед тому, що про події розповідалося відразу ж, тоді – у блозі на ЖЖ, постах у ФБ. Тож Майдан й усе інше постає саме таким, яким воно було тоді й насправді, а не з відстані двох років, коли щось забулося, щось стало менш важливим, щось – менш болючим, щось відредагував внутрішній редактор пам’яті, особливо ж – емоційної. Діана Макарова розказує не стільки про події, скільки про своє їх сприйняття, а це викликає емоційний відгук у читача і розуміння прочитаного не стільки розумом, скільки серцем. Текст книги можна без перебільшення назвати гіпертекстом – у ньому стільки культурологічних алюзій, цитат, посилань, що мимохіть почуваєшся втягнутим у цю карусень сенсів, натяків, ремінісценцій, і від цього нібито стаєш своїм і текстові, і тому, про що він.

А якщо постаратися сказати про книгу зовсім коротко, то це буде одне: прочитайте її.

Вид. "Баловство", 2016

Франсін Ріверс "Любов спокутна"/Francine Rivers - Redeeming Love

Ще одна книга, дочитати яку мені не вдалося. Обіцяні собі чверть обсягу я таки подолала і навіть, зізнаюся, місцями захоплювалася талантом авторки виписувати емоції героїв настільки майстерно, що читач мимохіть "влазить" у їх шкіру і починає співпереживати аже до сердечного болю. Але ж як, скажіть на милість, не боліти серцю, коли у романі – суцільна несправедливість, та ще й стосовно дитини, невинного прекрасного янголятка, якому так потрібна любов і турбота і яке натомість потрапляє у жорстокий бездушний світ наживи...

Ну от, мене теж у сентименти потягнуло))) Бо роман, як ви вже здогадалися, таки сентиментальний і любовний. Але не лише це записується йому у плюси. Книга належить до так званої християнської літератури, метою якої, наскільки я зрозуміла, є пропагування віри в Бога та прийняття християнських цінностей. Але якщо у "Художниці" Надійки Гербіш – першій книзі подібного напрямку, яка потрапила мені до рук, – читання Біблії та увірування в Бога головної героїні виглядає якось природньо і нормально, то тут стільки надміру, що читати "Любов спокутну" можуть хіба що надміру романтичні чи надміру релігійні люди. Бо коли головний герой починає вголос розмовляти з Богом – то ще півбіди. Але коли Бог починає повсякчас йому відповідати громовим голосом, примушуючи (саме так) одружитися з найдорожчою проституткою містечка золотошукачів на Дикому Заході, то це – зовсім інший рівень мого розуміння віри й усього, що з цим пов’язано. І я його, зізнаюся, не подолала.

Ну, ви вже здогадалися, що проститутка була жінкою невимовної краси і сильною натурою (а ще, звісно, – тією самою нещасною дівчинкою, яка виросла), та й її рятівник (хоч і не дочитала, та все ж упевнена, що так воно і є) такий же гарний, м’язистий, цілеспрямований, а ще цнотливий і правильний. І що я не взялася б за подібну річ, якби не мій улюблений флешмоб))) А закрила роман і відклала його я тоді, коли головну героїню, якій і так страшенно не пощастило в житті, авторка зібралася віддати на розправу жорстокому охоронцю. Я тільки уявила сцену, яку майстерно (визнаю!) опише Ріверс, і моє серце таки не витримало...

12.09.16

Володимир Даниленко "Сон із дзьоба стрижа"

Майстром короткої прози можна стати лише тоді, коли ти вмієш бути різним. Так, це моя особиста думка, тож можете з нею сперечатися))) Я ж дійшла такого висновку, опираюсь на свій давній невдалий досвід читання збірок оповідань, настільки давній, що авторів розчарувань вже не пригадаю, а от "осадок залишився". Тому, беручись за чергову збірку, внутрішньо готуюся до незадоволення прочитаним, бо ж почерк автора зазвичай однаковий, а от герої – різні, й оте перестрибування з однієї реальності в іншу при однаковості стилю, мови, ритму, напруженості оповіді тощо мене зазвичай починає дратувати, і книгу я відкладаю...

Власне, оце все вище написане не стосується Володимира Даниленка. Він різноплановий не тільки у великій прозі, а у малому жанрі, що насправді набагато складніше. 

Збірку "Сон із дзьоба стрижа" я, зізнаюся, перечитувала. І перші враження від іще студентського прочитання виявилися настільки розмитими, що багато чого сприймалося, наче вперше. Тож справді щиро захоплювалася народною та ненародною магією, фантастичністю (часом – хорором), деякою жіночністю (бо є речі, які і як могла б написати лише жінка), навіть типовим реалізмом без якихось викрутасів... Ота "різність" автора, про яку згадала на початку, кидалася в очі повсякчас. Часом здавалося, що оце-от оповідання написав чоловік із величезним життєвим багажем. Але наступне аж кричало про наївність. Ще якесь свідчило про неабиякий талант міфотворення, а інше – про таке ніби банальне й таке рідкісне вміння бачити щось більше у звичайнісінькій буденності...

І ще одне: кажуть, що, перечитуючи книги, ми щоразу відкриваємо у них щось нове. Посперечаюся: то ми не в книгах щось нове бачимо, а в собі...  Або й себе – нового, інакшого, зміненого... Або й не себе...

Вид. "Піраміда", 2007

08.09.16

Террі Пратчетт "Правда"/Terry Pratchett - The Truth

Почну з аплодисментів стоячи перекладачеві цієї книги  на українську Олександру Михельсону – такого колосального задоволення від мови, гри слів, імен, понять, навіть діалектів та акцентів я не відчувала з часів Гаррі Поттера. І дуже шкода, що для Михельсона переклад був просто випадковістю, бо займається він журналістикою (хоча вибір саме цієї книги Пратчетта якраз не випадковий). Так само дуже шкода, що це – єдина перекладена українською книга Пратчетта (принаймні, інших я не знайшла).

Отож, про книгу. Вона, здається, 25-та з серії про Дискосвіт, та хто ж їх рахує, бо читати Пратчетта варто за близькою вам тематикою або й усього підряд. А от тематично роман близький не тільки Михельсону (отут і простежується невипадковість), а й мені, бо він – про журналістику, зокрема про її зародження в суспільстві. І нехай воно – фентезійне й вигадане, нехай живуть там люди, гноми, зомбі, вампіри, перевертні й іще купа всіляких істот та неістот, і нехай це взагалі казка, та, що – брехня, проте натяків, алюзій, асоціацій, а то й прямосказань у ній ой як багато!

З усіляких кутів і точок зору розглядається у книзі поняття "правди". Бути правдивим і бути чесним – це одне й те ж чи ні? Правда для когось окремо взятого й правдя для суспільства загалом відрізняється чи ні? Сьогоднішня правда буде такою ж завтра чи також ні? А скільки розмірковувань виникає про інформацію загалом! Про те, чого одні інфоприводи цікаві, а інші – ні. І що перші зовсім не мають бути правдивими, об’єктивними і навіть реальними. Чи варто усім знати про все, а чи треба дозувати інформацію (і правду, звісно ж). Чи можна керувати суспільством посередництвом інформації і як... І ще багато того, що крутиться в голові не лише у професійних журналістів, бо ж усі ми так чи інакше дотичні до цієї сфери, як споживачі хоча б.

За розмірковуваннями про своє професійне ледь не забула згадати про Дискосвіт – прихильники фентезі його не можуть не оцінити. Тут  різні рази не просто живуть, щоб битися чи миритися, а співіснують, інтегруються, асимілюються й роблять усе те, що й представники різних рас, національностей та віросповідань у реальному світі. Але ж казка – то така річ, яка дозволяє сказати табуйовану в суспільстві правду (що ж іще?). І ті, хто готовий, її почують.

Переклад Олександра Михельсона, вид. "Видавництво Старого Лева", 2017

07.09.16

Яцек Денель "Ляля"/Jacek Dehnel - Lala

Ця книга зовсім не схожа на клаптикову ковдру, як про неї сказано в анотації. Скоріше, це – пазл, розсипаний Лялею і зібраний її онуком Яцеком в коробку (книгу). А скласти з окремих шматочків цілісну картину доведеться все-таки читачеві. Хтось опиратиметься на хронологію, хтось – на генеалогію, ще хтось – на логіку. Я радила б приступати до читання цього епічного (ну і що, що невеликого за обсягом) твору з олівцем і листком паперу, аби було легше відслідковувати зв’язки між героями й тримати в голові канву оповіді. Сама ж, як нелюбителька пазлів, насолоджувалася, просто перебираючи шматочки, припасовуючи їх один до одного попарно, потроє чи й побільше, потім відкладаючи геть й роздивляючись інші картинки, уривки, спогади... Хочу лише зазначити, що, яким би чином ви не вирішили читати цю книгу, насолоду він неї отримаєте в будь-якому випадку. Бо вона – про те, що важливо для кожного з нас. Про Життя.
 
Життя Лялі проходить перед нами у подвійному переказі: нею самою – онукові й ним (автором) – нам. Тобто оповідь начебто ніяк не можна назвати об’єктивною. Але читаєш й раптом розумієш, що це і є найвища об’єктивність – розказати, як воно було для тебе. Й оті німці, які під час Другої світової квартирували в домі Лялі, були насправді хорошими. Звірств фашизму ніхто не заперечує, але ці кілька чоловіків були саме такими, якими їх сприймаємо й ми. Об’єктивими є й розповіді про переслідування євреїв, про стосунки селян і панів, про встановлення радянської влади в Польщі, про ще багато-багато історичних подій, бо вони показані саме такими, якими їх пережила героїня, а не описали в підручниках історики. Об’єктивними є й стосунки між членами великої родини, їх далекими родичами й сусідами, друзями й знайомими – цілим натовпом різних-різних і цікавих людей, хтось із яких займає бігато місця у книзі, а хтось з’являється лише момохідь. Об’єктивними є й почуття та емоції – ну і що, що це, кажуть, абсолютно суб’єктивні речі?)))

Одним із головних героїв повісті є оповідач. Спочатку його у книзі дуже мало. Він з’являється час від часу мельком, аби нагадати читачам, що вони тут не самі, й знову зникає, займаючись збиранням шматочків пазлу. Але наприкінці книги оповідач стає головним її героєм. Саме йому, а не Лялі, починаєш співчувати і співпереживати. Саме його розмірковування змушують переосмислити щось у своєму житті. Саме його відчуття плинності часу й скінченності життя передаються тобі, й ти озираєшся з подивом: невже? невже я теж закінчуся, як Ляля, як мої бабусі  й дідусі, як усі ті, кого вже немає поруч? Зупинити час нікому не під силу. Але зібрати пазли життя (нашого, батьків, бабусь і дідусів) у коробку й час від часу переглядати їх – це під силу кожному. Й зробити це треба вдже зараз, бо завтра може бути пізно...

Переклад Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2016

05.09.16

Надійка Гербіш "Художниця"

Будь-яка книга має багато (саме "багато", а не "кілька") шарів, і кожен читач вибирає щось своє. Для мене таким "моїм" приводом для роздумів стала тема наслідків дитячих травм, які дуже впливають на доросле життя. Ну, щоб не сказати геть категорично – формують його.

Головна героїня з незвичним ім’ям Неждана — дівчинка, яка сумує за батьком. У неї любляча мама, бабуся, друзі, захоплення (вона малює), але їй не вистачає саме батьківської уваги, любові, турботи. Потреба отримати все це від чоловіків й призводить до кількох великих життєвих помилок, яких припускається дівчина. 

Отут можна було б логічно накинутися з гнівним виступом на чоловіків, котрі полишають дітей, а ті потім розплачуються за самотність, бла-бла-бла, але не буду. Бо накинуся я на маму, адже саме вона покинула доньку-підлітка напризволяще усвідомлено і якось жорстоко. Звісно, з благородними намірами – заробити грошей на нову квартиру, на вищу освіту й на все інше для доньки. Проте хіба гроші з Італії замінять батьків? Дурне запитання, так. Навіть не відповідатиму... Але ускладнити й так травмовану втечею батька психіку дитини – то треба було постаратися.

Про наслідки "вільного" життя підлітка не розказуватиму – уяви у вас вистачить. Але зрештою головна героїня зуміла виплутатися з усіх негараздів, знайти щастя й написати омріяний шедевр, бо ж це те, до чого вона прагнула насправді – стати художницею. І допоміг їй у цьому чоловік – рівновага у світі таки є)) Щоправда, Неждана пручалася, бо боялася нової зради, нових втрат, розчарувань. Та й хто їх не боїться, особливо після негативного досвіду? Але вона вибрала довіру й не помилилася – принаймні станом на фінал книги, а що буде далі – можна пофантазувати.

Маю зазначити ще про те, що книгу написано дуже гарною соковитою мовою. Щоправда, трохи збивав з пантелику спосіб викладу – у вигляді спогадів, які викликаються малюнками, котрі переглядає героїня. Коли протягом кількох годин все життя проминає перед очима – то якось не зовсім життєво)) 

п.с. Вже дописала відгук, але з огляду  дві випадкові (чи й ні) книги, які вже після "Художниці" потрапили мені до рук, маю згадати про ще один нюанс твору. Його найліпше охарактеризує видавництво "Ездра", яке видало "Художницю" і яке спеціалізується на християнській літературі. Насправді ж згадки у книзі про Біблію я сприйняла як ще один життєвий кадр, а те, що Неждана відчула щастя, повіривши в Бога, як ще один щабель пошуку гармонії. Але, як виявилося, існує цілий пласт сучасної так званої "християнської" літератури (не плутати з канонічними книгами), і його я чисто випадково зачепила. Тож далі буде...))