28.07.16

Марія Семенова "Вовкодав. Мир по дорозі"/Мария Семёнова "Волкодав. Мир по дороге"

Ну хто ж із поціновувачів хорошого фентезі не знає Вовкодава? Тому, напевно, й розказувати багато про цю книгу – шосту й поки що останню в серії – не варто.

Хіба що повторитися і вкотре висловити захоплення яскравою авторською мовою – таку філологічну насолоду нечасто вдається отримати. Описи такі насичені, такі живі, що мимоволі відчуваєш вітер на припалених сонцем щоках, прохолодну росу на босих ногах, шершавість каменя під натрудженими долонями, звуки, запахи й смак печеного на вогнищі хліба...

Повторитися і вкотре захопитися створеним авторкою яскравим світом, виписаним докладно і скрупульозно, нетиповим для світових фентезійних тенденцій, таким місцями слов’янським і рідним-рідним поліським...

Повторитися і вкотре закохатися по-дитячому і по-дівчачому у головного героя з його відлюдькуватістю, грубістю, шаною до жінок, готовністю допомогти й порятувати, навіть із його кажаном, шрамом і вибитим переднім зубом))) 

А ще "Вовкодав" подобається мені глибоким психологізмом, наповненістю не лише гарними картинками та карколомними пригодами, а й сенсом життя, намаганням зрозуміти різницю між добром і злом, таку відносну й таку химерну...

***
Все рождаются чистыми и добрыми, все зовут мамку и просят не крови, а молока… И после, даже когда творят жуткие злодеяния, каждый сам для себя – правильный и хороший. Мы придумываем настолько изощрённые оправдания, что только диву даёшься, и всё ради того, чтобы ладить с собственной совестью. Если это перестаёт получаться, человек лезет в петлю… На самом деле мы алчем не добра или зла, а силы. В ком-то эта жажда сильней, в ком-то глуше, но никто не лишён её вовсе. Есть сила воина, сила красавицы, лицедея, жреца, государя, мастерового, певца… Причём каждый человек глубоко в душе знает, что никакой силы не будет без трудов, лишений и боли. Только кто-то не боится сам поднимать муки и тяготы, а другой не боится доставлять их другим. Вот и вся разница.

Ніна Джордж "Маленька паризька книгарня" ("Лавандова кімната")/Nina George - Das Lavendelzimmer

Щоб не плуталися в назвах, відразу поясню, що українською книгу перекладали з англійської, а в англомовному варіанті назву було змінено (чому – не запитуйте, бо не знаю). Як на мене, то обидва варіанти книзі смакують.

А тепер про роман, котрий мені сподобався (так-так, попри всі закиди в його надмірній сентиментальності й навіть любовнороманності), засмакував (не звинувачуйте в тавтології – це слово твору дуже пасує))), змусив багато про що поміркувати...

Отож, чи готові ми бути щасливими? Чи готові впустити щастя у своє життя? Чи відчуваємо (або розуміємо) власну відповідальність за нього (життя, щастя)? Любов – то біль чи радість? Чи звинувачувати мертвих у тому, що покидають нас? Довіряти іншій людині – це зраджувати собі чи ні? Чи можна позбавитися горя, не переживши його? Як від нього позбавитися? Як прожити своє життя, щоб потім не жалкували за намарне втраченим часом?..

Ви знаєте: я люблю книги, які ставлять купу риторичних світоглядних запитань)) Ця – одна з рекордсменів у цьому плані. До рекордів роману я можу віднести й образи чоловіків, виписані, безумовно, жіночою рукою. До нещодавнього часу я не поділяла книг за статевою ознакою авторів, але Віоліна Ситнік своїм "Особистим простором" показала, що різниця таки є.  І тепер я її, схоже, шукатиму)) Так от: чоловіки у Ніни Джордж – мрія жіноцтва. Вони кохають до нестями одну й ту ж жінку по 20 років, навіть уваги не звертаючи на всіх інших представниць прекрасної статі. І це при тому, що їхних коханих всі ці роки немає поруч. Вони майстри своєї справи, надійні, чемні, чесні, вони – о боже! – божественно танцюють танго, а ще здатні плакати на плечі один одного з першої-ліпшої (так мені видалося) нагоди. Вони розуміють своїх коханих і дозволять їм усе: навіть зраджувати їм самим з іншим чоловіком. Вони зрештою роблять щасливими, ба ні – надщасливими жінок, котрі, своєю чергою, також є унікальними: всерозуміючими, суперталановитими, звісно, вродливими, а ще здатними на справжні вчинки, а не лише на стандартне животіння...

Тепер знову хвалитиму книгу про книги (бо ж назву недарма було змінено). Герой роману вважає, що книги можуть зцілити людину від усього, головне – знайти правильну книгу. Він знайшов свою й допомагає у цьому іншим. Хоча зрештою робить невтішний для книгоманів висновок: ліпше прожити свою книгу, ніж ховатися від життя в чужих. Але книги у книзі (не сваріться за тавтологію й стоп’ятсоті дужки))) шелестять сторінками, пахнуть, заповнюють не тільки корабель-книгарню, а й свідомість читача...

Мандрівка човном із Парижа на південь Франції з детальним описом річок, каналів, сіл і містечок, неба, води, дерев, птахів – це теж плюс роману, бо дуже яскраво і смачно (так-так))) описано це все, а також морське узбережжя, містечко Санарі та виноградники Провансу. Смачною також є їжа, котру готує один з цих ідеальних (щоб ви не сумнівалися) чоловіків. Наприкінці книги, до речі, подано кілька рецептів, які я собі зберегла – готуватиму чи ні, а помріяти можна ж)))

Переклад українською пера (бо інакше важко описати це мовне чародійство) Ольги Захарченко – також колосальний плюс книги.

Ну й фінал – типовий любовнороманівський хепіенд, саме те, що треба для усвідомлення: щастя – є!))

Вид. "Наш формат", 2016

21.07.16

Валерій і Наталя Лапікури "Кобиздохівські оповісті"

Насолода – ось як коротко можна охарактеризувати враження від цієї неординарної книги. Роман-анекдот – таким є жанр "Кобиздохівських оповістей" за визначенням чудового тандему авторів. Воно то й так, якби не химерний-химерний фінал, який із анекдота перетворив твір на своєрідне театральне дійство, та якби не купа історичних, здебільшого сумних (бо які ж вони були в нашій Україні?), подій, та якби не реальність героїв, включно з іменами, прізвищами й прізвіськами (Лапікури стверджують, що дозвіл на це отримали у кожного згаданого односельця).

Втім, як не характеризуй роман, а результат все одно один і той же – колосальна (не побоюся цього слова) насолода від читання. Найголовніше, що приваблює, – це дотепний гумор, щирий, по-справжньому народний і в міру. Реготати (або ж і ржати, як ота коняка на обкладинці) читач буде до сліз. Проте не весь час, бо ж і сумних ремінісценцій вистачає, подекуди до сліз сумних – як же без них можна згадувати, скажімо, Голодомор, але як його не згадувати, пишучи історію одного окремо взятого подільського села?

А книга ж і насправді – історичний твір, бо ж оповідається у ній про село Кобиздохівку, починаючи від його заснування і до наших часів. Оповідається шматками й уривками, подекуди плутано, подекуди з пропусками, так, як це робив би балакучий дядько, сидячи за чарчиною й маючи уважних слухачів. Оповідається з мудрими спостереженнями та висновками, з плутаниною і розплутуванням, з відступами, переступами й повторами. Але головне – з неабиякою любов’ю до тих, про кого йдеться... 
Читати щиро раджу.

Вид. "Мост Паблішинг", 2010

Книги для дорослих, написані від імені дітей

Ну от, і я дозріла до складання власних підбірок і рейтингів (дехто мене до цього спонукав, за що – окрема вдячність))). Цікаво, що, оцінюючи прочитане з такої точки зору, сприймаєш книжки трошки інакше: відсторонено й з огляду на те, як їх сприйматимуть інші читачі. Хоча моя думка та враження все одно головні (щоб ви не сумнівалися)))

Отже, книги для дорослих, написані від імені дітей. Такий ракурс дає змогу подивитися на ситуації й події під іншим кутом зору й багато чого змінює у сприйнятті.


  • Наріне Абгарян «Манюня». Збірка невеликих історій про пригоди вірменської дівчинки на ім’я Марія (або просто Манюня), розказаних її найліпшою подружкою (й авторкою книги) Наріне, написана на основі реальних подій. Тому й книга вийшла живою, й герої – справжніми, й історії – переконливими. У ній багато гумору та кумедних ситуацій, щирої дружби та справжньої любові, ностальгії за дитинством та світлого суму за тим, що минуло. 
Присмак від книги: сприймати все, що з нами відбувається, як пригоду. 
  
  • Барбара Космовська «Буба». Родинні проблеми, розказані з точки зору польської дівчинки-підлітка (а у них, як відомо, й своїх проблем вистачає), дорослими читачами сприймаються зовсім інакше. Це дозволяє переоцінити ситуацію, переставити акценти і зрештою вчинити так, щоб було правильно. 
Присмак від книги: для тих, хто любить, невирішуваних проблем не буває. 


  • Нодар Думбадзе «Я, бабуся, Іліко та Іларіон». Грузинський колорит та національні смаколики – лише один із багатьох плюсів цієї книги. Хлопчик-забіякапотім – юнак), якого виховує бабуся, розповідає про своє життя. Історії то кумедні, то сумні, то короткі, то довгі, але всі вони наповнені любов’ю до життя, до рідного краю, до людей. 
Присмак від книги: все минає так швидко, тож варто насолоджуватися навіть тим, що може в той час видаватися поганим.

  • Поліна Жеребцова «Мураха у скляній банці». Реальний щоденник реальної російської дівчинки, в якому вона описує своє життя у Грозному під час усіх Чеченських воєн. Точніше, не життя, а виживання у пошуках безпечного місця та їжі. Втім, навіть у таких умовах в житті Поліни знайшлося місце і для першого кохання, і для типових підліткових непорозумінь із мамою, і для дружби й розчарувань. 
Присмак від книги: рахуючи збитки від війни, ніхто не вносить до статистики втрачене дитинство тисяч хлопчиків і дівчаток. А треба.


  • Володимир Даниленко «Сонечко моє, чорне й волохате». Написана від імені українського хлопчика-підлітка, книга по-дитячому щира. Намагаючись розібратися в "дорослих" проблемах, оповідач знімає маски з героїв батьків, їхніх друзів, родичів, – що дозволяє нам, читачам, ніби збоку побачити й себе у різних, типових для багатьох родин, ситуаціях. 
Післясмак книги: підлітки – то вже майже дорослі, з якими варто рахуватися і навіть радитись у багатьох ситуаціях.

18.07.16

Віоліна Ситнік "Особистий простір"

Авторка, яку я, хоч і віртуально, але знаю давно, написала про трепет, із яким розсилає свою першу книгу друзям і чекає на їх вердикт. Не думала, що з не набагато меншим трепетом я читатиму цю збірку, боячись того, що мені щось може геть не сподобатися і тоді доведеться якщо не лукавити, оцінюючи книгу, то хоча б мовчати, аби не образити знайому й хорошу людину (ой як важко зі знайомими)))

Але боялася я геть намарне, бо можу щиро сказати: Віоліно, ти – молодчинка! Молодчинка, насамперед, у виборі тем – від відверто любовно-дівчачих із обов’язковим хеппі-ендом, до гострих соціальних: про покинутих дітей, про закордонні заробітки, про війну (ту, що АТО)... Оповідання про Героя, зізнаюся, змусило мене зціплювати зуби, аби чи то не розревітися від несправедливості системи, чи то не розгарчатсия від нелюдськості батьків. Молодчинка у виборі героїв: тут і діти, і захохані школярки, і дорослі самодостатні жінки та чоловіки. Молодчинка авторка й у тому, як про це розказує: смачною гарною мовою, не боячись вплітати розмовні та діалектні слівця й роблячи це з неабиякою майстерністю.

Хочу відзначити і загальну позитивність збірки: попри складні життєві перипетії, з якими стикаються герої оповідань, переважна більшість з історій завершуються оптимістичною нотою – та такою, яка аж підштовхує до щастя: ти можеш так само посміхатися життю і бути щасливою, просто спробуй!

А ще не можу не подякувати за те, що я таки ввела у своєму книгоблозі мітку "жіноча література", хоча до того намагалася її уникати, вважаючи, що мистецтво не можна ділити за статевою ознакою (хоча траплялися книги, які так і просилися до цієї рубрики). "Особистий простір" однозначно переконав мене у тому, що жіноча література – написана жінкою, для жінок, про жінок – все-таки існує. Втім, як і чоловіча, але про це – іншим разом...

Отож, дякую тобі, Віоліно, за те, що впустила нас, читачів, до свого особистого простору – це багато вартує, що зважилася винести на наш суд найпотаємніше, що робиш усе для того, аби у світі стало більше хороших книг.

Вид. "Твердиня", 2016

Мирослав Дочинець "Бранець Чорного лісу"

Карколомні пригоди юнака на тлі реальних історичних подій, щедро присмачені практичними порадами виживання у лісі та фактично езотеричними настановами, – що ще треба, аби "версія роману "Вічник" для юнацтва" читалася легко, викликала захоплення і западала у душу та пам’ять. Так і сталося зі мною, втім, я ще та прихильниця творчості Дочинця і щиро вважаю його неабиякою подією в укрсучліті як за тематикою (народна, яку можна сміливо назвати модним словом "езотерична", життєва мудрість, історичні події тощо) та колоритними, сильними, цільними образами героїв, так і за мовою – гарною, вишуканою, "смачною".

Доля головного героя книги – квінтесенція доль багатьох українців, поламаних різними режимами. Безрідний та затюканий у дитинстві, хлопець отримав можливість здобути освіту, мріяв про щастя з коханою дівчиною, та все пішло шкереберть... Тож довелося юнакові виживати усіма можливими способами, паралельно збираючи мудрість від людей, з якими його зводила доля. Загалом, сюжетно (та й настроєво) ця книга нагадує роман "Криничар", та й написані воні практично одночасно. Але історичне тло – зовсім різне, тож про самоповтор мови бути не може, хіба що про повторення вже сказаного для кращого його засвоєння. Що ж, це – тільки на користь читачеві...

Вид. "Карпатська вежа", 2012

15.07.16

Шерон Оуенс "Чайна на Малберрі-стріт"/Sharon Owens - The Tea House on Mulberry Street

Якби я побачила обкладинку цієї книги (російського перекладу зокрема) десь на книжковій полиці, то ніколи не взялася б її читати – занадто "любовнороманно" виглядають й ілюстрація, і назва, і навіть ім'я авторки, як не дивно))) Так і очікуєш заплющених в пориві пристасті очей, шаленого кохання та глибоких розчарувань і висновків: чоловік – суворий властєлін, жінка – кокетлива рабиня)))Власне, якщо узагальнити, то я й не дуже помилилася у висновках, щоправда, вони мають абсолютно протилежне первинному значенню забарвлення.

Але про все по-порядку. Взятися за "не мій" формат мене примусив один цікавий флешмоб, у якому я із задоволенням приймаю участь уже кілька років. Цьогоріч замовила собі "найкращі прочитані вами книжки" і брала все, що мені пропонували, не перебираючи. І я вдячна за свою неперебірливість, бо ця книга, яку я "ніколи не взялася б читати", подарувала мені неабияку насолоду – і від сюжету, й від образів, і від почуття гумору та відчуття жіночої солідарності (зовсім неоднорідні поняття, але вже як написалося))), й від Ірландії, яка начебто переслідує мене з книги в книгу

Сюжетна канва заснована на улюбленому мною прийомі: випадкові люди перетинаються у якомусь місці і... А далі відбувається щось цікаве. Неважко здогадатися, що це "випадкове" місце – та сама чайна на Малберрі-стріт у Белфасті (скільки фото цього міста передивилася в інтернеті!), а "цікаве" – це стосунки між людьми, зокрема чоловіками та жінками, настільки різними, що нудно ніяк не могло бути.

Повернуся до згаданих на початку висновків: часом усвідомлення чоловіком свого "властєлінства" – не що інше, ніж помилка, за яку зрештою доводиться розплачуватися. Особливо ж якщо дружина на перший погляд – кокетлива рабиня, бо ховаючись за цією невинною маскою вона може гори звернути, та ще й так, що вони розчавлять "властєліна". А ще жінка може раптом зрозуміти, що вона – також "властєлін" свого життя, й почати жити так, як хоче вона, а не хтось інший. Часом це усвідомлення та його наслідки також можуть розчавивши чоловіка (тут мої симпатії на  боці цього героя))). А часом люди розуміють, що оте все властєлінство і рабство – повна маячня, і просто роблять один одного щасливими.

Втім, роман не тільки про любов і ненависть. Є у ньому і питання національної самоідентифікації, й цінності мистецтва, й пошуку свого місця у житті, й купа смаколиків (навіть рецепт одного з них!)... Написано легко, захопливо – те що треба для читання на відпочинку. Ну і що, що нині я здебільшого читаю у метро? Там також можна відпочивати – від спеки, наприклад)))


12.07.16

Мері Шіді Курсінка "Виховання надзвичайної дитини"/Mary Sheedy Kurcinka - Raising Your Spirited Child

Якщо я скажу, що знайшла, нарешті, книгу про виховання, яку радитиму й даруватиму усім знайомим батькам, ви мені повірите? Ні? А даремно! Бо я її таки знайшла, навіть враховуючи увесь мій скептицизм щодо подібної літератури. І якщо "Французьке виховання" Памели Дракермен (мамський хіт позаминулого літа) сприйнявся з багатьма правками стосовно місця, часу, традицій, звичок тощо, то поради американської лікарки-педіатра й відомого тренера з виховання дітей мені особисто як мамі вже стають у пригоді практично в повному обсязі.

Зізнаюся, спочатку я чомусь вирішила, що мова йтиме про те, як виховати зі звичайної динини надзвичайну. Почавши читати, я запідозрила, що ні – книга про те, що робити з надзвичайними, цебто особливими дітьми. А потім з’ясувалося, що це ж – про мого малюка і про мене! І про подругу та її дітей. І про сестру та її доньку. А ще з’ясувалося, що практично всіх сучасних дітей можна назвати "надзвичайними" – емоційними, чутливими, занадто інтро- чи екстравертивними тощо. І якщо знати про їх особливості й знати, що з цим робити, то життя і дітлахів, і батьків може стати набагато легшим, цікавішим, змістовнішим і, головне, щасливішим. А хіба не всі ми саме цього прагнемо?

п. с. Одна з дуууууже небагатьох книг, яку запланувала перечитати відразу після того, як пегорнула останню сторінку. А це вже щось)))

Вид. "Наш формат", 2016

Олесь Ульяненко "Ангели помсти"

Кожна з частин цієї трилогії є, по суті, окремим твором, і не тільки сюжетно, а й стилістично. Об’єднує їх хіба те, що головна героїня у кожній – жінка. І не просто така собі жінка, а сильна, смілива, вперта, з характером, а ще – здатна на помсту. Бо насправді й Марго, й Альмі, й Таньці, попри абсолютну різницю у віці, соціальному статусі, матеріальному забезпеченні тощо, є за що мститися – як окремим чоловікам (не сприйміть за узагальнення, як у випадку з  ФБ-флешмобом #янебоюсясказати, але почасти паралелі під час читання у мене таки з’являлися), так і світу загалом, дарма що останнє зробити практично неможливо.

Проте не занурюватимуся в сюжетні перипетії (насправді мені з них ледь вдалося випірнути – затягнуло), а зупинюся на стилістиці Ульяненки. Бо це того варте – не злукавлю, якщо скажу, що подібну майстерність в укрсучліті доводиться стрічати рідко. Кожна частина роману написана по-своєму: перша – потоки свідомості цілої купи героїв, навіть без зазначення їхніх імен, тож читач сам має скласти пазл-картинку; друга – практично повністю наркоманська маячня, переплетена з мовою глухонімих; третя – найстандартніша нібито й найлегша для сприйняття, але ж яка атмосферна! Проте мушу зауважити: чтиво не для людей зі слабкими нервами (а також не для неповнолітніх, вагітних чи схильних до самонавіювання). І справа не лише в крові та вбивствах. Часом найбільшу відразу викликає саме усвідомлення того, що описані жахіття – то реальність для багатьох, кого зустрічаємо щодня у метро чи на вулицях. Лишаєтсья тільки радіти, що я про таке дізнаюся переважно з книг.

Але найбільше мене привабили Ульяненкові епітети, метафори та поірвняння – отут я вже не могла стриматися й не занотовувати їх. Посудіть самі: соковитий, наче жінка, полудень, від листопада ламало зуби і кістки, личинки людських сподівань, розірвані світанки, сірий корж ринку, полудень стояв густий, як заварене з цукром молоко, зелене, як дихання алкоголіка, вітер кисло гудів над дахом автомобіля, високий день, величезний вечір... Це ж просто рай для філолога, а не текст!

Вид. "Фоліо", 2012

Не стримаюся, щоб не навести і кілька цитат, бо воно того варте.

***
Ми перестали миритися з нашими помилками, а тому не прощаємо іншій людині.

Він любив свою батьківщину, як і всі естети, не банальною любов’ю, а так якось, як поворот кисті навколо власної осі.

Ми всі дебіли, що намагаємося прирівняти своє життя до чужого.

У цьому світі все є злом і добром одночасно. Як ти використаєш таку штуковину, немає різниці. Кожен хворий від цього світу, від цієї болячки, буде шукати ліків... І воно знайде тебе рано чи пізно.

Дурна справа – ганятися за своєю печаллю, але іноді з тієї печалі ми живі.

...всі ідейні шльондри ніколи не беруть грошей, а чому ідейні суки вигрібають їх лопатами?

11.07.16

Аньєс Мартен-Люган "Щасливі люди читають книжки і п’ють каву"/Agnès Martin-Lugand - Les gens heureux lisent et boivent du café

Ще одна книга – зірка сайту Amazon, ще одна книга зі смачною кавовою назвою, ще одна книга про любов...

Написала оці узагальнення і зрозуміла, що вони – суто зовнішні, бо ж насправді у згаданих тут романів – нічого спільного. Окрім, хіба що, любові. Та й то – хіба ж вона може бути однією на всіх?

Тож про "Щасливих людей..." Насправді головна героїня роману (чи радше повісті, виходячи з обсягу) – дуже нещасна жінка. Та й хіба можна бути щасливою, втративши в автокатастрофі водночас коханого чоловіка й маленьку донечку? Мені навіть уявити це страшно (тьху-тьху-тьху, не дай Боже), а їй доводиться з цим жити. Точніше, існувати. Все це авторка описує короткими штрихами, але дуже точно, бо ж – психолог. І як психолог, вона взялася витягувати свою генроїню з глибокої депресії. Вдалося їй це чи ні – не скажу, щоб не псувати інтриги)) Але оті емоційні коливання, отой стан то піднесення, то суму, готовності жити далі, а потім усвідомлення даремності життя описані так, що героїні віриш. А от героям-чоловікам я чогось не дуже повірила. Чи то книга була закороткою й часу, цебто сторінок, для того, аби виписати їх образи не вистачило, чи то вони справді такі несерйозні й розхлябані в тих Парижах та Ірландіях, і то – нормально, не знаю. Але час від часу хотілося дати доброго штурханця то одному, то другому. Так, чоловіків у книзі двоє, і то не те, про що ви подумали)))

Зрештою, життя у героїні так чи інакше починає налагоджуватися. Чи стала вона щасливою, підозрюю, написано в продовженні з не менш інтригуючою назвою "Закохані в книги не сплять поодинці". Оскільки французькою не читаю, а що трапилося далі, дізнатися ой як кортить, то доведеться сподіватися, що з українським перекладом затримок не буде. 

До речі, щодо перекладу. Книга українською вийшла у "Видавництві Старого Лева". Відразу зазначу, що дуже ціную те, що робить видавництво зокрема і львів’яни загалом для української мови, але забагато, як на мене (поліщучку), львівської гвери в іноземній книзі дуже заважало мені перенестися до Парижа чи Ірландії, бо ж перекидало до Львова, хочеш ти цього чи ні... Звісно, головне, яка кава, а не те, налита вона у tasse, cup, чашку, кухлик, горня чи філіжанку, але отака от я балувана щодо мови буваю)))

Переклад Леоніда Кононовича, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

Генрі Міллер "Тропік Рака"/Henry Miller - Tropic of Cancer

Десь наткнулася на думку, що "Тропік Рака" Генрі Міллера – це класика порнографії. Прочитала. Щодо класики – погоджуся, а от щодо порнографії – не дуже. Звісно, з відстані у понад 80 років й порнографія вже не та)) Але все одно книга – не про "це", а, скорше, про пошуки себе людиною митецького складу розуму (чи то душі, чи то характеру, чи то всього одночасно) у цьому світі, призначеному для прагматиків.

Сюжету у романі як такого немає. Американець без заробітку і майже без грошей виживає, як може, у Парижі, паралельно пишучи книгу. Якщо зважити, що роман автобіографічний, то навіть якби й хотілося сприйняти все написане за авторську вигадку – не вийде. Богемні (чи псевдобогемні) тусовки, пиятика, наркотики, секс, багато сексу, багато випивки, муки творчості як героя (автора), так і його товаришів по нещастю (чи щастю) – письменників, художників, все це перемішане на сторінках книги нібито безсистемно – як і у свідомості письменника, затьмареній алкоголем. Але попри відсутність сюжету та логіки, зрештою загальна картина у читача вимальовується: герой вибрав життя для себе, а не для суспільства, і плювати йому, що те суспільство хвалить, а що гудить, що сприймає, а що ні, так само, як і те, що, зрештою, станеться з ним самим. Герой просто такий, яким є, і щирий у тому, і не натягує ніяких масок, а якщо й робить це задля досягенення якоїсь дрібної мети, то чесно зізнається у скоєному. А ще любить Париж (і пропонує читачеві своєрідну прогулянку цим містом). А ще любить жінок (по-своєму, геть не по-лицарськи, втім, як є). А ще любить своє життя таким, яким воно є, а не яким мало б чи могло б бути... Повчитися б...

Михайло Веллер "Все про життя"/Михаил Веллер - Всё о жизни

Перечитавшись свого часу філософської та психологічної літератури, останні років десять подібні книги до рук беру дуже рідко. Веллера ж купила якось інтуїтивно – саме чекала на народження дитини й інтуїція брала верх у багатьох життєвих аспектах))) Потім книга, щоправда, довго вистоювалася на книжковій полиці. Потім майже рік читалася – часто доводилося зупинятися й обмірковувати прочитане, часом – реготати (такий вже Веллер))), а часом занадто товстий фоліант просто не поміщався до прогулянкової торби із дитячими речами)))

Зрештою, книга про те, для чого люди з’явилися в природі й досі не вимерли, чому одні щасливі, інші – ні, що таке щастя загалом і для чого воно тра, що таке любов і для чого тра вона, любов і секс – одне й те ж саме чи ні, чому молодість хоче, але не вміє, а старість – навпаки, яка різниця між розумом і мудрістю, нащо людям держава, що таке свобода, слава, влада, мораль, честь, зрада, помста, справедливість, добро і зло, для чого люди вживають наркотики, чому одні хочуть померти, а інші – бояться, що таке "не щастить" і як із ним боротись і, зрештою, навіщо нам про це все знати – так ось, книга про все це дочитана. І єдине, що я змогла сказати після того, як перегорнула останню сторінку, це: УХХХХ! По-перше, звісно, від полегшення: майже 800 сторінок фісолофських роздумів подужала))) Але основним було відчуття катастрофічного розширення внутрішнього простору від наповнення його важливими і зрозумілими речами.

Часто трапляється так, що ти розумієш певну річ, а оформити своє розуміння хоча б у якусь подобу думки у тебе не виходить. А часом ловиш себе на тому, що зовсім нездатний втямити чогось важливого. А часом розумієш, що таки розумієш, але щось воно не тойво... Так от: Веллер має талант пояснити все по-людськи, дохідливо, "для середніх умів", як мовиться, з приколами, жартами й на прикладі життєвих ситуацій – наших, а не якихось заморських й позаминулосторічних. І найскладніші, найзаплутаніші речі розкладаються по поличках, і закони життя стають простими, й саме життя бачиться якось інакше, як у мікроскоп чи що...

Словом, я не Веллер)) Я навіть про його книгу доладньо розказати не можу)) Але я можу порадити її почитати: з чимось погодитися, з чимось посперечатися, понудьгувати й пореготати над нею, насмикати цитат (а вони ой як просяться смикатися))) чи байдуже пробігти очима по сторінках... Але такі книги читати треба. Бо ж не романами єдиними...)))