11.12.15

Оскар Вайлд "Щасливий Принц та інші казки"/Oscar Wilde - The Happy Prince and Other Tales

Навіть не підозрювала, скільки глибоких, ба ні - навіть глибинних емоцій викличе у мене книга з казочками, читаними давно в дитинстві. Те, що ми-дорослі сприймаємо все зовсім не так, як ми-діти, - то банально й очевидно. Це - коли чуєш цей постулат збоку. А коли відчуваєш сам, то це стає відкриттям - насамперед самого себе. Казки, які колись сприймалися як просто цікаві історії, зараз зачепили в мені щось таке, що змушувало переживати, плакати, вгамовувати ниюче серце й озиратися довкруж у пошуках чогось іншого, протилежного - ба забагато у Вайлда болю. Навіть у казках.

Перекзувати й аналізувати їх не буду, просто занотую для себе: "Щасливий Принц" - про пізнє прозріння, про те, що багато речей можна виправити або постаратися виправити, про сенс у жертовності; "Соловей і Троянда" - про жертву, важливу тому, хто її приносить, і непотрібну тому, кому її приносять; "Велетень-егоїст" - про силу любові до життя, до людей, до світу; "Вірний друг" - про прірву між словом і ділом і про те, до чого призводить невміння казати "ні"; "Незвичайна Ракета" - про сліпоту егоїстів і про те, що це не робить їх нещасними.

Ще одну приємну річ подарувала мені ця книга: вперше, читаючи англійською, я насолоджувалася текстом, словами, метафорами. І це було круто!

Олексій Чупа "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов"

Останнім часом мій експеримент з читанням книг сучасних авторів, вибраних наосліп, підсовує дуже вдалі екземпляри, тож поспішила ловити позитивну хвилю і не помилилася.

Судячи з назви, "10 слів про Вітчизну" мала б бути книгою про любов до Батьківщини тощо. Але вона - про просто любов. Про довіру, про брехню, про пристрасть, про щастя, про розуміння та нерозуміння і ще про багато чого. Ну, й про любов до України також, бо ж коли її, Україну, й не любити по-справжньому, як не тоді, коли знаходишся далеко від неї? 

Герої - молода пара - чкурнули за кордон у пошуках кращого життя. Але якщо для хлопця "краще життя" полягало в зароблянні більшої кількості грошей, то для його супутниці - в одноосібному володінні коханим. Але, як часто буває, все пішло не так... Долею випадку утворився такий собі банальний любовний трикутник, сутність якого я вам, звісно, не розкриватиму. Скажу лишень, що в цьому плані я не повірила героєві - занадто він ідеальний (а я, як вже знають ті, хто мене читає більш-менш постійно, не вірю в ідеальність людей загалом і героїв книг зокрема))). 
Цікаві роздуми автора про брехню й любов. Відчувається, що десь-колись на цьому людина спіткнулася, але у твердження, що любов тримається на брехні, я не вірю.
Задля завершеності казкового принципу триєдності я мала б згадати ще одну річ, якій не повірила, але не робитиму цього - бо все інше у книзі мене підкупило. Й нібито банальний, але все одно цікавий сюжет. І гарна мова та чудові метафори. Й розмірковування політично-історичні. І певна наївність героя. Й хеппі-енд. І вплетена в книгу ще одна книга з кількома варіантами фіналу, жоден із яких не повторився в реальному житті літературних героїв (звучить, як нонсенс, та все ж...)))

Цитату лише одну відзначила для себе, але  хочу обов'язково нею поділитися: "А може, ваша [українців] проблема в тому, що ви не шукаєте відповідей у минулому? Мені завжди здавалося, що українці схожі на дітей, у будь-який період історії. У вас яскравий і свіжий погляд на реальність, але напрочуд коротка пам'ять. Ви діти. Вам легше влаштувати істерику на рівному місці, аби хоч якось досягти свого, аніж працювати, вчитися й наводити аргументи в суперечках. Тому, що не вмієте приглядатися до уроків минулого, не шукаєте там досвіду, а тільки якісь зовнішні яскраві елементи, якими намагаєтеся обгрунтувати свою велич і обраність. Кожна перемога несе людині краплю розуму, кожна поразка – ціле море! Вам залежить лише на своїх перемогах, який, до слова, не так багато, тут ми (поляки - ред.) з росіянами постаралися, визнаю. Але ж це все поверхове й легко сходить, як шпалери в тому помешканні, знаєш? І під ними раптом виявляється порожнеча, бо ви, на превеликий жаль, не вмієте вчитися на минулому, а вчитися не вмієте, бо ви його ні хріна насправді не цінуєте! Люди, які не шанують своєї історії, завжди здаються мені жебраками!"

Халед Хоссейні "І відлуння летить горами"/Khaled Hosseini - And the Mountains Echoed

Про силу книг Хоссейні, певно, чули всі книголюби. Тим, хто її ще не відчув, я конче раджу почитати його романи - всі три, написані ним на сьогодні. Й навіть не думайте про те, що зможете визначити, який кращий чи слабший із трьох - книги різні, але в них є щось таке, що бере за живе й не відпускає.

"І відлуння летить горами" - книга-пазл. Тут немає одного головного героя, так само, як і немає прямої сюжетної лінії. Натомість є люди, життеві дороги яких доля так чи інакше перетинала, подекуди поєднувала, але в основному - розводила в різні боки. Але навіть оті випадкові зустрічі, недовгі розмови, дрібні вчинки відлунням поверталися до кожного: до когось - добрим, до когось - ні.

Як і  в інших книгах Хоссейні, в центрі цієї - Афганістан та афганці. Проте моя увага зосередилася на іншому: на стосунках батьків і дітей. В романі змальовано життя кількох поколінь кількох - абсолютно різних за статусом, країною, характерами - родин, тож, говорячи науковими термінами, вибірка достатня для якихось висновків. А вони у мене склалися такі: попри всю прив'язаність батьків до дітей і їх бажання керувати життям останніх задля їхнього ж блага, потрібно завжди пам'ятати, нагадувати собі, іншим про те, що діти мають парво на своє життя, на свої помилки, на свій вибір і на відповідальність за нього. 
..."Я горджуся тобою", - сказала одна героїня синові, який, не послухавшись її бажань, став тим, ким хотів стати. І вона справді це відчувала.
..."Я не зможу жити без тебе", - сказав інший герой своїй доньці, і вона не стала ніким, окрім чемної слухняної доньки.
..."Я чекала вді тебе іншого!" - заявила ще одна мама прийомній доньці, і та все життя шукала відповідь на питання: чого саме - іншого? І мучилася почуттям вини.
..."Я люблю тебе більше, ніж себе" - подумав ще один герой, і... продав улюблену доньку багатій родині, щоб вона мала інше - краще - майбутнє...

Про що іще книга? Про відданість і дружбу. Про любов брата й сестри. Про кохання двох чоловіків у 50-ті роки минулого століття в Афганістані. Про пошуки себе у великому світі. Про порядність й непорядність. Про силу духу й слабкість. Про жіночу долю й жіночі жертви, в якій культурі чи країні жінка не жила б. Про прощення - себе в першу чергу. І про те, що всі наші вчинки, слова, дії повертаютсья до нас, замикаючи, рано чи пізно, коло нашого життя.

***
Если культура - это дом, то язык - ключ от входной двери, и ко всем комнатам внутри. Без языка...заплутаешь, останешься бездомной, без полноценной самоидентичности.  

Это важно - знать такое, знать свои корни. Знать, где начался как человек. А нет - вся жизнь кажется ненастоящей. Как будто пропустил начало истории и теперь на середине пытаешься разобраться.  

Чтобы быть храбрым,нужно иметь,что терять .

Вот что гноит, портит мамину доброту, ее акты спасения и храбрости. Тень задолженности. Требования и обязательства, которые она взваливает на спасенного. Свои благодеяния она использует как валюту: обменивает их на преданность и верность. 

Ничего не поделаешь, я вижу двоих людей, но они вместе лишь из генетического долга, обречены смущать и разочаровывать друг друга, и для каждого дело чести - перечить другому.  

Людям нужны виноватые, из плоти и крови, кого удобно считать источником их тягот, кого можно обвинять, на кого злиться. 

Из этих его нежных, чуть испуганных слов я поняла, что отец мой - раненый человек, а любовь его ко мне-истинна, безбрежна и вечна, как это небо, и всегда будет мен тяготить. Такая любовь рано или поздно загоняет в угол и ставит перед выбором: вырывайся на свободу или оставайся и выдержит все ее давление, даже если она втиснет тебя в нечто меньшее, чем ты сам...

Веревка, что некогда вытянула из омута, может стать петлей на шее.

Все это в одном слове: война. Или, вернее, - войны. Не одна, не две, а много войн, больших и малых, справедливых и неправедных, войн с переменным составом предполагаемых героев и злодеев, и каждый новый герой заставляет все больше тосковать по старому злодею.

Некоторые люди ощущают свою несчастность, как другие - любовь: уединенно, остро, беспомощно. 

У большинства людей бывает наоборот. Они думают, что живут тем, чего хотят. Но на самом деле их ведут страхи. То, чего они не хотят.

Я постиг, что мир не видит тебя изнутри, его нисколько не волнуют твои надежды, мечты и скорби, что скрыты под кожей и костями. Вот так все просто, абсурдно и жестоко.

Творческий процесс - неизбежно занятие воровское. Копните под любое прекрасное литературное произведение - и обнаружите все мыслимые бесчестья. Творчество - намеренное осквернение жизни других людей, превращение их в невольных и нечаянных участников. Вы воруете их желания, мечты, прикарманиваете их недостатки, их страдания. Берете то, что вам не принадлежит. И делаете это осознанно.  

История - она как поезд в пути: неважно, когда ты вскочил в него, рано или поздно доберешься до нужной станции.

Говорят, найди, дескать, назначение в жизни и исполняй его. Но бывает так, что лишь после того, как прожил жизнь, осознаешь, что имел назначение, причем такое, что и не приходило тебе в голову.

Вешать на рекламную доску свои добрые дела - пошло. Делать такие вещи надо тихо, с достоинством. Доброта - это больше, чем подписывать чеки на публике. 

Подозреваю, правда в том, что все мы ждем, когда, невзирая ни на что непреодолимое, с нами произойдет нечто исключительное. 

Мне следовало быть добрее. Об этом никогда не жалеешь. Никогда себе не скажешь, когда состаришься: "Ах, не надо было так хорошо с тем человеком обходиться". Так никогда не будешь думать. 

Я не хотела, чтобы ее превратили — против ее желания и естества — еще в одну старательную печальную женщину из тех, что помешаны на пожизненном тихом рабстве, в вечном страхе показать, сказать или сделать что-нибудь не так. Из тех, какими восхищаются на Западе — тут, во Франции, к примеру, — и превращают их в героинь за их тяжкую жизнь, восхищаются на расстоянии — те, кто не осилит и дня на их месте. Из тех, чьи желания притупляются, чьи мечты заброшены, и все же они — что хуже всего, месье Бустуле, — при встрече улыбаются и делают вид, что не имеют никаких тревог. Будто живут такой жизнью, какой можно позавидовать. Но стоит присмотреться, и вы увидите беспомощный взгляд, отчаяние — оно разоблачает все их благодушие. 

Поживи с мое, — ответил дэв, — и поймешь, что жестокость и благодеяние — оттенки одного цвета.

 


04.12.15

Євген Гуцало "Голодомор"

Ще одна повість Євгена Гуцала про один із найстрашніших періодів нашої історії. Така ж, як і раніше прочитана "Мертва зона", пронизливо-болюча й чесна часом до неприємності в отому прямому визнанні: окрім прийшлих, голодомор робився й руками своїх, місцевих - по суті, власними руками. 

Автор, описуючи долю родини Гаркуші - одного з "розкуркулювачів", чиї діти теж помирають від зорганізованого в тому  числі й батьком голоду, ніби "карає" його за це. А за що ж покарано всіх інших? Проте на це питання також можна знайти відповідь. От хоча б за жорстоке вбивство чужого хлопчини, у котрого знайшли поцуплену в церкві ікону. Ікону, до речі, осліплений у приступі жаги справедливості гурт селян також розбив і потоптав... І не помітив. Так само, як не помітили селяни, що зробили з доброї й ні в чому не винної Юстини людоїдку... Так само, як Павло Музика "не бачив", як помирають одне за одним сусідські діти, нічого не роблячи для їх порятунку. Так само, як не зважає Карпо Гнилоквас на те, мертву чи ще живу людину везе до ями, бо ж за обох отримає півфунта хліба.

У невеликій повісті аж густо від яскравих образів-історій. Це й дзвінкоголоса Галя, котра зійла з глузду. І сестри Олька та Горпина, які поділили між собою чоловіка. І Домка, що доглядає за сестрою в летаргійному сні. І любов та ревність згаданого вже Карпа Гнилокваса. Й щедрість Юстини. І сльози новоприбулої дружини нового начальника - ніби прохання прощення за все. І немовля, знайдене в лісі вчителем - ніби символ оновлення й виживання.

А ще на ляп наткнулася: пісня "Катюша", котра звучить у повісті, була написана вже після Голодомору... Але то - з іншої опери.