Від книги настільки різні, часом геть протилежні враження, що стисло й логічно їх викласти годі. Тож розкажу, як вийде...
Книга страшна. І тому, що війна - це страшно в будь-якому разі. І тому, що жінка і війна - це страшно. А ще у книзі багато війни і дітей - оце найстрашніше... Втім, навіть не це. Найстрашніше те, що всі люди знають, наскільки це страшно, але воювати не припиняють...
Книга відверта. Місцями - аж до морозу по спині й мурах поза шкірою. Кров, смерть, страшні муки поранених, мертвих, живих, щойно народжених, голод, холод, безпросвітність... І непотрібність нікому, коли ти вже нічого не можеш: ні воювати, ні працювати. Непотрібність ні людям, ні державі. Хоча про останнє у книзі згадується лише натяками.
Книга заангажована. Може, це рік і місце її виходу у світ винні - 1985, СРСР. Може, виховання авторки, яка була, судячи зі стилю написання, справжньою радянською людиною. Може, ще щось, мені невідоме й мною не побачене. Але всі герої книги - а це реальні люди, жінки, які прошли війну - герої у типовому радянському ореолі типового радянського героїзму. Отут маю завважити, що я насправді щиро вважаю людей, які пройшли війну, героями. Але я не вірю в тотальний "героїзм" усіх людей, які жили на території СРСР, без винятку, а з книги Алексієвич воно виглядає саме так. Всі її героїні добровільно пішли на фронт, полишивши родини, дітей, тил, жертвували й собою, й рідними заради перемоги. Але вона не пише ні про кого з тих, хто пережив війну інакше, без оцього книжного піонергероївського й жертовного героїзму. Хіба що мимохідь одна з героїнь згадує, як тих жінок, хто не пішов на війну, а залишився ростити й виховувати дітей, вони вважали, м'яко кажучи, неправильними. А їх же були тисячі й мільйони - тих, хто не тримав у руках автомата, не витягував поранених із поля бою, не ходив у розвідку, але був обличчям тієї самої війни, у якої - насправді - мільйони облич... Бо дітей навіть у війну треба любити, жаліти, купати, одягати, годувати й вкладати спати. А коли навколо - смерть і жах, то щоб робити це все, також потрібен героїзм.
Книга ідеалізована. Здавалось би, як можна створити ідеал з людини на війні? Адже там, де свої емоції й свою сутність приховати важко, людина мимохіть відкривається з усіма своїми плюсами й мінусами, а документальний жанр, який вибрала авторка, покликаний фіксувати все, не перебираючи. Але, виявляється, можна. Жодна з героїнь книги, розповідаючи про незгоди війни, ані словом не обмовилася про щось таке, що б принизило "радянську" людину. Всі чоловіки на фронті жінок шанували, поважали, жаліли, турбувалися про них. Всі жінки були цнотливими, чесними, порядними. Всі радянські солдати - як чоловіки, так і жінки - жаліли полонених німців і мирних жителів завойованої Германії, рятували поранених і годували дітей. Ні, я знаю, що таких було багато. Але ж не всі! Бо так не буває. В одному з недавніх інтерв'ю Світлана Алексієвич розповіла про історії, які не увійшли до книги. Про те, як жінок на фронті сприймали за легкодоступних. Про те, як деякі такими й були. І ще про багато чого "нерадянського", неправильного, негероїчного й не дозволеного на час виходу книги. Але у цьому і вся суть ідеалізації й ідеологізації: так розказати правду, що вона стає брехнею...
Книга потрібна. Бо людей, які пережили ту війну, лишилися одиниці. Спогади - це живе свідчення історії, яка в підручниках поміщається в кількох розділах і так і залишається зазубреним чи забутим нудним матеріалом. Авторка зробила колосальну роботу, зібравши розповіді очевидців. От лишень якби її - книгу - переписати, і зробити просто свідком того, що пережили люди, а не засобом ідеологічного впливу на читача, отоді їй би ціни точно не було...
Немає коментарів:
Дописати коментар