11.12.15

Оскар Вайлд "Щасливий Принц та інші казки"/Oscar Wilde - The Happy Prince and Other Tales

Навіть не підозрювала, скільки глибоких, ба ні - навіть глибинних емоцій викличе у мене книга з казочками, читаними давно в дитинстві. Те, що ми-дорослі сприймаємо все зовсім не так, як ми-діти, - то банально й очевидно. Це - коли чуєш цей постулат збоку. А коли відчуваєш сам, то це стає відкриттям - насамперед самого себе. Казки, які колись сприймалися як просто цікаві історії, зараз зачепили в мені щось таке, що змушувало переживати, плакати, вгамовувати ниюче серце й озиратися довкруж у пошуках чогось іншого, протилежного - ба забагато у Вайлда болю. Навіть у казках.

Перекзувати й аналізувати їх не буду, просто занотую для себе: "Щасливий Принц" - про пізнє прозріння, про те, що багато речей можна виправити або постаратися виправити, про сенс у жертовності; "Соловей і Троянда" - про жертву, важливу тому, хто її приносить, і непотрібну тому, кому її приносять; "Велетень-егоїст" - про силу любові до життя, до людей, до світу; "Вірний друг" - про прірву між словом і ділом і про те, до чого призводить невміння казати "ні"; "Незвичайна Ракета" - про сліпоту егоїстів і про те, що це не робить їх нещасними.

Ще одну приємну річ подарувала мені ця книга: вперше, читаючи англійською, я насолоджувалася текстом, словами, метафорами. І це було круто!

Олексій Чупа "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов"

Останнім часом мій експеримент з читанням книг сучасних авторів, вибраних наосліп, підсовує дуже вдалі екземпляри, тож поспішила ловити позитивну хвилю і не помилилася.

Судячи з назви, "10 слів про Вітчизну" мала б бути книгою про любов до Батьківщини тощо. Але вона - про просто любов. Про довіру, про брехню, про пристрасть, про щастя, про розуміння та нерозуміння і ще про багато чого. Ну, й про любов до України також, бо ж коли її, Україну, й не любити по-справжньому, як не тоді, коли знаходишся далеко від неї? 

Герої - молода пара - чкурнули за кордон у пошуках кращого життя. Але якщо для хлопця "краще життя" полягало в зароблянні більшої кількості грошей, то для його супутниці - в одноосібному володінні коханим. Але, як часто буває, все пішло не так... Долею випадку утворився такий собі банальний любовний трикутник, сутність якого я вам, звісно, не розкриватиму. Скажу лишень, що в цьому плані я не повірила героєві - занадто він ідеальний (а я, як вже знають ті, хто мене читає більш-менш постійно, не вірю в ідеальність людей загалом і героїв книг зокрема))). 
Цікаві роздуми автора про брехню й любов. Відчувається, що десь-колись на цьому людина спіткнулася, але у твердження, що любов тримається на брехні, я не вірю.
Задля завершеності казкового принципу триєдності я мала б згадати ще одну річ, якій не повірила, але не робитиму цього - бо все інше у книзі мене підкупило. Й нібито банальний, але все одно цікавий сюжет. І гарна мова та чудові метафори. Й розмірковування політично-історичні. І певна наївність героя. Й хеппі-енд. І вплетена в книгу ще одна книга з кількома варіантами фіналу, жоден із яких не повторився в реальному житті літературних героїв (звучить, як нонсенс, та все ж...)))

Цитату лише одну відзначила для себе, але  хочу обов'язково нею поділитися: "А може, ваша [українців] проблема в тому, що ви не шукаєте відповідей у минулому? Мені завжди здавалося, що українці схожі на дітей, у будь-який період історії. У вас яскравий і свіжий погляд на реальність, але напрочуд коротка пам'ять. Ви діти. Вам легше влаштувати істерику на рівному місці, аби хоч якось досягти свого, аніж працювати, вчитися й наводити аргументи в суперечках. Тому, що не вмієте приглядатися до уроків минулого, не шукаєте там досвіду, а тільки якісь зовнішні яскраві елементи, якими намагаєтеся обгрунтувати свою велич і обраність. Кожна перемога несе людині краплю розуму, кожна поразка – ціле море! Вам залежить лише на своїх перемогах, який, до слова, не так багато, тут ми (поляки - ред.) з росіянами постаралися, визнаю. Але ж це все поверхове й легко сходить, як шпалери в тому помешканні, знаєш? І під ними раптом виявляється порожнеча, бо ви, на превеликий жаль, не вмієте вчитися на минулому, а вчитися не вмієте, бо ви його ні хріна насправді не цінуєте! Люди, які не шанують своєї історії, завжди здаються мені жебраками!"

Халед Хоссейні "І відлуння летить горами"/Khaled Hosseini - And the Mountains Echoed

Про силу книг Хоссейні, певно, чули всі книголюби. Тим, хто її ще не відчув, я конче раджу почитати його романи - всі три, написані ним на сьогодні. Й навіть не думайте про те, що зможете визначити, який кращий чи слабший із трьох - книги різні, але в них є щось таке, що бере за живе й не відпускає.

"І відлуння летить горами" - книга-пазл. Тут немає одного головного героя, так само, як і немає прямої сюжетної лінії. Натомість є люди, життеві дороги яких доля так чи інакше перетинала, подекуди поєднувала, але в основному - розводила в різні боки. Але навіть оті випадкові зустрічі, недовгі розмови, дрібні вчинки відлунням поверталися до кожного: до когось - добрим, до когось - ні.

Як і  в інших книгах Хоссейні, в центрі цієї - Афганістан та афганці. Проте моя увага зосередилася на іншому: на стосунках батьків і дітей. В романі змальовано життя кількох поколінь кількох - абсолютно різних за статусом, країною, характерами - родин, тож, говорячи науковими термінами, вибірка достатня для якихось висновків. А вони у мене склалися такі: попри всю прив'язаність батьків до дітей і їх бажання керувати життям останніх задля їхнього ж блага, потрібно завжди пам'ятати, нагадувати собі, іншим про те, що діти мають парво на своє життя, на свої помилки, на свій вибір і на відповідальність за нього. 
..."Я горджуся тобою", - сказала одна героїня синові, який, не послухавшись її бажань, став тим, ким хотів стати. І вона справді це відчувала.
..."Я не зможу жити без тебе", - сказав інший герой своїй доньці, і вона не стала ніким, окрім чемної слухняної доньки.
..."Я чекала вді тебе іншого!" - заявила ще одна мама прийомній доньці, і та все життя шукала відповідь на питання: чого саме - іншого? І мучилася почуттям вини.
..."Я люблю тебе більше, ніж себе" - подумав ще один герой, і... продав улюблену доньку багатій родині, щоб вона мала інше - краще - майбутнє...

Про що іще книга? Про відданість і дружбу. Про любов брата й сестри. Про кохання двох чоловіків у 50-ті роки минулого століття в Афганістані. Про пошуки себе у великому світі. Про порядність й непорядність. Про силу духу й слабкість. Про жіночу долю й жіночі жертви, в якій культурі чи країні жінка не жила б. Про прощення - себе в першу чергу. І про те, що всі наші вчинки, слова, дії повертаютсья до нас, замикаючи, рано чи пізно, коло нашого життя.

***
Если культура - это дом, то язык - ключ от входной двери, и ко всем комнатам внутри. Без языка...заплутаешь, останешься бездомной, без полноценной самоидентичности.  

Это важно - знать такое, знать свои корни. Знать, где начался как человек. А нет - вся жизнь кажется ненастоящей. Как будто пропустил начало истории и теперь на середине пытаешься разобраться.  

Чтобы быть храбрым,нужно иметь,что терять .

Вот что гноит, портит мамину доброту, ее акты спасения и храбрости. Тень задолженности. Требования и обязательства, которые она взваливает на спасенного. Свои благодеяния она использует как валюту: обменивает их на преданность и верность. 

Ничего не поделаешь, я вижу двоих людей, но они вместе лишь из генетического долга, обречены смущать и разочаровывать друг друга, и для каждого дело чести - перечить другому.  

Людям нужны виноватые, из плоти и крови, кого удобно считать источником их тягот, кого можно обвинять, на кого злиться. 

Из этих его нежных, чуть испуганных слов я поняла, что отец мой - раненый человек, а любовь его ко мне-истинна, безбрежна и вечна, как это небо, и всегда будет мен тяготить. Такая любовь рано или поздно загоняет в угол и ставит перед выбором: вырывайся на свободу или оставайся и выдержит все ее давление, даже если она втиснет тебя в нечто меньшее, чем ты сам...

Веревка, что некогда вытянула из омута, может стать петлей на шее.

Все это в одном слове: война. Или, вернее, - войны. Не одна, не две, а много войн, больших и малых, справедливых и неправедных, войн с переменным составом предполагаемых героев и злодеев, и каждый новый герой заставляет все больше тосковать по старому злодею.

Некоторые люди ощущают свою несчастность, как другие - любовь: уединенно, остро, беспомощно. 

У большинства людей бывает наоборот. Они думают, что живут тем, чего хотят. Но на самом деле их ведут страхи. То, чего они не хотят.

Я постиг, что мир не видит тебя изнутри, его нисколько не волнуют твои надежды, мечты и скорби, что скрыты под кожей и костями. Вот так все просто, абсурдно и жестоко.

Творческий процесс - неизбежно занятие воровское. Копните под любое прекрасное литературное произведение - и обнаружите все мыслимые бесчестья. Творчество - намеренное осквернение жизни других людей, превращение их в невольных и нечаянных участников. Вы воруете их желания, мечты, прикарманиваете их недостатки, их страдания. Берете то, что вам не принадлежит. И делаете это осознанно.  

История - она как поезд в пути: неважно, когда ты вскочил в него, рано или поздно доберешься до нужной станции.

Говорят, найди, дескать, назначение в жизни и исполняй его. Но бывает так, что лишь после того, как прожил жизнь, осознаешь, что имел назначение, причем такое, что и не приходило тебе в голову.

Вешать на рекламную доску свои добрые дела - пошло. Делать такие вещи надо тихо, с достоинством. Доброта - это больше, чем подписывать чеки на публике. 

Подозреваю, правда в том, что все мы ждем, когда, невзирая ни на что непреодолимое, с нами произойдет нечто исключительное. 

Мне следовало быть добрее. Об этом никогда не жалеешь. Никогда себе не скажешь, когда состаришься: "Ах, не надо было так хорошо с тем человеком обходиться". Так никогда не будешь думать. 

Я не хотела, чтобы ее превратили — против ее желания и естества — еще в одну старательную печальную женщину из тех, что помешаны на пожизненном тихом рабстве, в вечном страхе показать, сказать или сделать что-нибудь не так. Из тех, какими восхищаются на Западе — тут, во Франции, к примеру, — и превращают их в героинь за их тяжкую жизнь, восхищаются на расстоянии — те, кто не осилит и дня на их месте. Из тех, чьи желания притупляются, чьи мечты заброшены, и все же они — что хуже всего, месье Бустуле, — при встрече улыбаются и делают вид, что не имеют никаких тревог. Будто живут такой жизнью, какой можно позавидовать. Но стоит присмотреться, и вы увидите беспомощный взгляд, отчаяние — оно разоблачает все их благодушие. 

Поживи с мое, — ответил дэв, — и поймешь, что жестокость и благодеяние — оттенки одного цвета.

 


04.12.15

Євген Гуцало "Голодомор"

Ще одна повість Євгена Гуцала про один із найстрашніших періодів нашої історії. Така ж, як і раніше прочитана "Мертва зона", пронизливо-болюча й чесна часом до неприємності в отому прямому визнанні: окрім прийшлих, голодомор робився й руками своїх, місцевих - по суті, власними руками. 

Автор, описуючи долю родини Гаркуші - одного з "розкуркулювачів", чиї діти теж помирають від зорганізованого в тому  числі й батьком голоду, ніби "карає" його за це. А за що ж покарано всіх інших? Проте на це питання також можна знайти відповідь. От хоча б за жорстоке вбивство чужого хлопчини, у котрого знайшли поцуплену в церкві ікону. Ікону, до речі, осліплений у приступі жаги справедливості гурт селян також розбив і потоптав... І не помітив. Так само, як не помітили селяни, що зробили з доброї й ні в чому не винної Юстини людоїдку... Так само, як Павло Музика "не бачив", як помирають одне за одним сусідські діти, нічого не роблячи для їх порятунку. Так само, як не зважає Карпо Гнилоквас на те, мертву чи ще живу людину везе до ями, бо ж за обох отримає півфунта хліба.

У невеликій повісті аж густо від яскравих образів-історій. Це й дзвінкоголоса Галя, котра зійла з глузду. І сестри Олька та Горпина, які поділили між собою чоловіка. І Домка, що доглядає за сестрою в летаргійному сні. І любов та ревність згаданого вже Карпа Гнилокваса. Й щедрість Юстини. І сльози новоприбулої дружини нового начальника - ніби прохання прощення за все. І немовля, знайдене в лісі вчителем - ніби символ оновлення й виживання.

А ще на ляп наткнулася: пісня "Катюша", котра звучить у повісті, була написана вже після Голодомору... Але то - з іншої опери.



29.11.15

Мішель Уельбек "Карта і територія"/Michel Houellebecq - La Carte et le Territoire

Уельбек належить до авторів, яких я люблю читати і які мене не розчаровують, що вони не написали б. Таких, порівняно з кількістю прочитаних мною книг, досить небагато: Маркес, Теодор ДрайзерРемарк, Умберто Еко, Жозе Сарамаго, Макс Фрай, Халлед Хоссейні, фантасти Дяченки, Діна Рубіна...

Уельбека, проте, не можна читати всього підряд, запоєм, бо є загроза, що його депресивність (а всі, прочитані мною, твори автора є такими) накриє читача з головою, й  повернутися до реального життя буде надто важко. А от дозовано - по роману в рік - його не лише варто, а й треба читати, щоб зрозуміти багато чого про людей.

"Карта і територія" розповідає про митців і їхні дивацтва. Якось поміж рядків ненав'язливо прочитується постулат про те, що справжні митці - завжди диваки, бо дозволити собі бути таким паралельно означає дозволити собі бути творцем. Текстів, фотографій чи живопису - неважливо. Той, хто навертається до так званого "нормального" життя, втрачає дар творення. Це чітко видно на протиставленні головного героя - художника-дивака і його батька - успішного архітектора. Щоб стати таким, батько мав відректися від себе творця. Обоє, зрештою, помирають від однієї хвороби. Але один помирає щасливим творцем, інший - нещасною нормальною людиною.

У романі автор знайомить читача із собою. Так-так, одним із героїв книги є письменник Мішель Уельбек (втім, іще багато сучасних французьких відомих митців також). Впускаючи читача в своє життя, автор раптово... вбиває себе. Точніше, свого героя, причому, настільки жахливим чином, від якого навіть досвідчених поліцейських вивертає. А роман з розміреної оповіді про внутрішнє (і трошки зовнішнього) життя художника перетворюється на... детектив.

Фінал книги символічний: все гине, гниє, щезає - люди, їх фото, пам'ять про них, речі, зроблені їхніми руками. Лишається лише Природа в первозданному рослинному вигляді, в постійному вмиранні й народженні, в силі трав і дерев, які панували б на планеті, якби з ними не боролися люди й машини...


26.11.15

Агата Крісті "Вбивство у Східному експресі"/Agatha Christie - Murder on the Orient Express

Я вже якось тут жалілася на погане сприйняття мною класичних детективів. Тоді мені наполегливо порадили почитати "Вбивство в Східному експресі". Так от - я його прочитала. І не стільки для того, аби переконатися, що з класикою ніщо не зрівняється, скільки тому, що мала цю книгу англійською мовою, тож вирішила повправлятися. Останнє вийшло)))

А от щодо першого - порівняння класичних детективів із сучасними, то я таки лишилася прихильницею новітнього підходу до написання творів у цьому жанрі. Поруч із закрученим сюжетом і пошуками вбивці (я, як завжди, не здогадалася, хто це) мені хотілося б бачити глибоке занурення в психологію героїв, щоб мурашки по шкірі й холод поза спиною, як, приміром, під час читання "Гострих предметів" Гілліан Флінн. А тут - просто сюжет і просто констатація фактів...

Ага, "ваша галя балувана" - до Агати Крісті придиратися, то геть треба, мабуть, книжлк перечитатися)))

24.11.15

Міла Іванцова "Живі книги"

Я трошки закинула свою пригоду з читання книг українських авторів, вибраних наосліп (розповіді про попередній досвід ТУТ й ОСЬ ТУТ), але чисто випадково відкривши в рідері книгу, написану Мілою Іванцовою, про яку раніше навіть не чула, згадала й виправляюся, бо ж обіцяла...))

Так от: я вдячна випадковому "тицю" й авторці за чудову, теплу, оптимістичну, позитивну, київську й книжкову книгу! Давно мені не читалося так гарно (кращого слова годі підібрати). Герої гарні, сюжет гарний, місто гарне, мова гарна, фінал гарний... Просто концентрат якогось антидепресанту, так потрібного пізньої осені.

От щойно зрозуміла, що ганити книгу, яка не сподобалася, мені набагато легше, ніж хвалити ту, яка принесла купу задоволення. Дивно. Тож спробую виправитися й окрім захоплених "ахів" додати трохи конкретики.

Отож, герої. Я їм повірила - абсолютно усім. Й нещасній покинутій Амалії, й успішному Вікторові, й жвавій і такій сонячній та сильній юній Женьці. Повірила, бо сама знаю точнісінько таких - депресивних й оптимістичних, закоханих і розчарованих, готових вмерти, ні на що не зважаючи,  й готових жити незважаючи ні на що... Навіть такий кіношно-голівудський гепі-енд, яким завершила роман авторка, не зіпсував основного посилу її книги: в житті можливі історії, закручені віртуозніше, аніж це можна зробити у книгах, скорше, підкреслив його.

Мова. Часом аж надто прискіплива (визнаю, часом можу аж занадто до цього чіплятися), тут я на мову книги якось навіть не зважала. І це не тому, що вона якась не така чи занадто така, вона просто настільки жива й органічна, без недоречностей і зайвих викрутасів, що її, наче те повітря, просто не помічаєш.

Сюжет. От якби я зібралася написати роман, він був би якимось таким: із переплетіннями людських шляхів, на перший погляд випадковими, але насправді... Насправді ж усе йде так, як має йти... І в книзі, і в житті...

Джордж Орвелл "Зубожілий в Парижі й Лондоні"/George Orwell - Down and Out in Paris and London

Це - перша книга, яка вийшла під всесвітньовідомим (уже) іменем, а насправді - псевдонімом Еріка Блера. Книга документальна, бо ж написана на основі того, що пережив сам письменник. Але від документальності вона аж ніяк не стала менш захоплюючою - життя, точніше, виживання бідняка-босяка-бродяги в двох прекрасних столицях не може не захопити. До того ж, Орвелл так майстерно описує всі придибенції, які спіткали паризького плонжера (посудомийника в ресторанах) та лондонського безпритульного, що про документалізм, котрий зазвичай асоціюється з чимось нудним, забуваєш зовсім.

Насправді від відносного достатку до повного зубожіння не так і далеко. Автор, котрий пройшов увесь шлях донизу, а потім вгору, відчув це на власній шкурі й намагається донести своїм читачам й отриманий досвід - для їх самостійних висновків, й готові власні міркування та висновки. В Орвелла сформулювалася ціла теорія того, чому бідняків багато й навіщо вони суспільству треба. Звучить вона дещо по-соціалістичному, що й не дивно для його світогляду версії 1933 року, але має під собою основу навіть з точки зору сучасності.

Хочу ще відзначити позитивність, оптимізм та певну гумористичність книги, яка ані за сюжетом, ані за темою не мала б такою бути. А ще я тепер маю колосальні знання про кухонні нюанси фешенебельних ресторанів (майже сторічної давності, але не думаю, щоб щось там кардинально помінялося). А ще я почала брати всі листівки з протягнутих в метро й переходах рук. Чому? В книзі про це написано...

***
За точность, отнюдь не за превосходство в ремесле, предпочитают поваров мужчин.

Неопрятность присуща отелям и ресторанам, цель которых не накормить, а сразить шиком. Работник слишком занят подачей пищи, чтобы помнить, что эту пищу едят.

Попробую, не трогая причин чисто экономических, показать, каким милым ощущением может сопровождаться мысль о людях, обреченных всю жизнь соскребать грязь с тарелок. Ведь многим (многим из живущих весьма неплохо) эта мысль несомненно мила. Как утверждал Катон, раб должен работать всегда, когда не спит. Нужен или не нужен его труд, неважно; он должен работать, так как работать само по себе хорошо – для рабов, во всяком случае. Тезис живучий, на его основе и наворочены горы всяческой бесполезной траты сил. Я полагаю, инстинктивное желание навеки сохранить ненужный труд идет просто из страха перед толпой. Толпа воспринимается как стадо, способное на воле вдруг взбеситься, и безопаснее не позволять ей от безделья слишком задумываться. 


Если бродяга, так не значит, чтобы думать про один чай-с-бутером.

Нищета избавляет от общих правил так же как деньги от труда.

Пыль чрезвычайно избирательна: пока вы хорошо одеты, она минует вас, но лишь появитесь без галстука, облепит со всех сторон.

Хотелось бы добавить пару слов насчет социального статуса нищих, так как, пообщавшись с ними и обнаружив в них обычнейших людей, нельзя не задуматься о том странном отношении, которое к ним проявляет общество. Бытует ощущение некого качественного различия между нищим и приличным, «работающим» человеком. Нищие – особое племя изгоев подобно ворам и проституткам. Работающий «трудится», а нищий «не трудится», являясь натуральнымпаразитом. Он, что всем очевидно, «не зарабатывает» свой хлеб, как его «зарабатывает» каменщик или литературный критик; это просто досадный нарост на теле общества, терпимый в силу гуманизма нашей эпохи, но по сути презренный.
Тем не менее, взглянув поближе, обнаружишь, что качественной разницы в добывании средств у нищих и огромного числа солидных граждан нет. Говорят – нищие не работают. Но что же тогда работа? Землекоп работает, махая лопатой; счетовод работает, итожа цифры; нищий работает, стоя во всякую погоду на улице, наживая тромбофлебит, хронический бронхит и т п. Ремесло среди прочих ремесел. Бесполезное? Совершенно. Но и множество очень уважаемых профессий совершенно бесполезны. Как представитель социальной группы нищий часто даже выигрывает в сравнении с иными: он честнее продавцов патентованных снадобий, благороднее владельцев воскресных газет, учтивее торговцев-зазывал – словом, это паразит хотя бы безвредный. От общества он редко берет больше, чем требуется для элементарного выживания, и – что должно его оправдывать согласно принятым этическим воззрениям – сполна, с избытком платит своими муками. Не думаю, что в нищих есть нечто, позволяющее выделять их в отдельный класс людей или дающее большинству сограждан право их презирать.
Тогда вопрос – почему нищих презирают, презирают дружно и повсеместно? Полагаю, по той простой причине, что зарабатывают они меньше всех. На деле никого ведь не заботит, полезен или бесполезен труд, высокопродуктивен или паразитичен; требование одно – работа должна быть выгодной. Весь современный мир твердит про деловую активность, эффективность, социальную значимость, но содержит ли это что-либо кроме «добывай деньги, добывай законно, добывай как можно больше»? Деньги стали главнейшей мерой достоинства. По этому тесту у нищих ноль очков, вот их и презирают. Сумел бы нищий зарабатывать десяток фунтов в неделю, профессия его сразу вошла бы в ранг уважаемых. Реально глядя, нищий такой же бизнесмен, как остальные деловые люди, с тем же стремлением урвать где можно. Честью своей он поступается не больше основной части современников; он всего лишь ошибся – выбрал промысел, на котором невозможно разбогатеть.


Очевидно, оскорбительным слово становится лишь потому, что его таким назначают и воспринимают, независимо от лексической основы. Значение слов, в особенности бранных, это всегда лишь выбор общественного мнения

Ошибка думать, что уволенный горюет лишь о потере заработка; нет, простому некнижному человеку, у которого в костях врожденная привычка трудится, работа нужна даже больше, чем деньги. Люди с образованием еще способны переносить вынужденное безделье, одно из худших зол нищеты...

Любопытна человеческая уверенность в праве поучать, наставлять вас на путь истинный, едва доход ваш падает ниже определенной суммы.

Принимающие подаяние практически всегда глубоко ненавидят благодетелей (многократно доказанное свойство человеческой натуры), и под прикрытием толпы дружков нищий свою тайную ненависть всегда проявит.

22.11.15

Амелі Нотомб "Гігієна вбивці"/Amélie Nothomb - L'hygiène de l'assasin

Амелі Нотомб - це моє відкриття цієї осені! Захоплюючий текст - саме текст, а не сюжет (хоча він також вартий особливої уваги, але про це - пізніше), така собі гра слів і їх значень, гра, яка затягує читача, змушує його вдивлятися-вслухатися глибше, ближче, прискіпливіше, щоб... Щоб обломатися в певний момент. І тут я вже про сюжет: в отой "певний момент" герой раптом стає антигероєм, і весь раніше прочитаний текст сприймається зовсім по-іншому...

Текст дуже філологічний. Колеги, які прочитали (чи прочитають) цю книгу, погодяться з тим, що від вдалого поєднання слів можна отримати колосальне, саме філологічне, задоволення.

Мало того, текст - літературознавчий. Сприймати чи не сприймати літературу взагалі, як сприймати, яку літературу, чому й для чого? Ставили собі коли-небуть такі запитання? Певно, всі залюблені в читання люди про щось подібне міркують. Так от: якщо ви серйозно шукаєте відповідей на ці запитання, то в книзі ви їх... ні, не знайдете. Просто переформулюєте, а це, можливо, допоможе в пошуках.

І ще про сюжет: от подумалося, що насправді ж це - детектив. Ага, трошки містичний, трошки казковий, трошки інтелектуальний, але - детектив. Детектив, який - о, невже я це пишу??? - хочеться цитувати.

***
Нет, поверьте мне, мало, очень мало на свете книг, написанных из добрых побуждений. Эти шедевры создают в скотстве и одиночестве, зная, что после того, как швырнут их в лицо всему миру, жизнь станет еще более одинокой и скотской. Это естественно, ведь главное отличительное качество бескорыстной доброты – она неузнаваема, непознаваема, невидима и неподозреваема, ибо если благодеяние заявляет о себе, оно уже не бескорыстно.

По-настоящему умный и широко мыслящий человек никогда не стал бы выклянчивать объяснения. Только быдло стремится все объяснить, включая и то, чему объяснения нет.

Так уж устроен род людской,что даже самые здравомыслящие его представители готовы бросить все — свою молодость, здоровье, любовь, друзей, личное счастье и еще многое другое — на алтарь иллюзии под названием вечность.

Да, мои книги опаснее войны, потому что от них хочется сдохнуть, а от войны, наоборот, хочется жить.

Возьмите хоть Гомера – он сегодня знаменит как никогда. А много ли наберется подлинных читателей подлинной «Илиады» и подлинной «Одиссеи»? Жалкая горстка плешивых филологов, не более того, – ведь вы, надеюсь, не станете причислять к читателям тех немногих полусонных лицеистов, что еще долдонят на школьной скамье Гомера, думая при этом о «Депеш Мод» или о СПИДе. Вот по этой-то поистине замечательной причине Гомер – классика.

Есть и такие люди, их много, что владеют высшим пилотажем: умеют читать, не читая. Как аквалангисты, проплывают они сквозь книгу, ничуть не вымокнув... Это читатели-водолазы. Они составляют подавляющее большинство читательской массы, однако я слишком поздно узнал об их существовании. Я так наивен. Я воображал, что все читают так, как читаю я, а я читаю как ем: это означает не только жизненную потребность, главное – прочитанное усваивается моим организмом и изменяет его компоненты. Поев, скажем, колбасы, человек становится иным, чем поев икры; точно так же, почитав Канта (боже упаси!) он становится иным, чем почитав Раймона Кено. Я говорю: «человек», но следовало бы сказать: «я и немногие другие», потому что большинство людей, закрыв Сименона ли, Пруста ли, остаются теми же, какими были, ровным счетом ничего не утратив от себя прежних и ничегошеньки не приобретя. Прочли – и все; в лучшем случае знают теперь «про что книга». Не подумайте, будто я преувеличиваю. Сколько раз я спрашивал вроде бы умных людей: «Эта книга вас изменила?» В ответ на меня смотрели круглыми глазами, недоумевая: «Почему, собственно, она должна была меня изменить?»

– Не кажется ли вам, что всякий человек, осознанно или нет, смотрит на все другими глазами, прочитав ту или иную книгу?
– О нет! Только сливки читательской массы на это способны. Остальные продолжают видеть мир, оставаясь в первозданной серости. Заметьте, я говорю только о читателях, которые сами по себе редкость. Большинство людей вообще не читают. По этому поводу хорошо сказал один умный человек, запамятовал, как его звали: «В сущности, люди не читают, а если и читают, то не понимают, а если и понимают, то забывают». В самую точку, вы не находите?
– В таком случае участь писателя трагична?
– Если и трагична, то причина, конечно же, в другом. Это же большое благо, если вас не читают. Можно многое себе позволить.


- Вы с ним встречались?
-Нет, берите выше: я его читал.

Ненавидеть людей есть тысяча причин. Лично для меня главная – это их криводушие: тут они неисправимы. Это криводушие, кстати, сегодня как никогда в чести. Я пережил разные времена, сами понимаете, и могу вас заверить, ни одно не было мне так ненавистно, как нынешнее. Криводушная эра в полном смысле слова. Криводушие – оно ведь куда страшнее вероломства, двуличия, подлости. Кривить душой – значит лгать в первую очередь себе самому, и даже не ради успокоения совести, а ублажая свою натуру красивыми словечками вроде «стыда» и «собственного достоинства». Это значит лгать и другим тоже, но добро бы ложью честной и злонамеренной, из корысти, так нет – сами-то чистенькие, и ложь лицемерная, мелкая, ее выдают с улыбочкой, как будто вам это должно доставить удовольствие.

 Во-вторых, я ненавижу женщин за то, что они по природе своей жертвы. Мерзкое вообще племя – жертвы. Истребить бы его под корень, может быть, тогда наконец наступила бы спокойная жизнь, а жертвы тоже не остались бы в обиде, получив то, чего хотят, – мученический венец. А женщины – жертвы самые злостные, ибо они – жертвы в первую очередь женщин же. Если хотите заглянуть на дно чувств человеческих, выясните-ка на досуге, какие чувства питают женщины к себе подобным, и вы содрогнетесь от таких глубин лицемерия, зависти, злобы и подлости. Видели вы когда-нибудь, чтобы две женщины сошлись в честном кулачном бою или хотя бы от души выбранили друг дружку? Нет, у них приняты удары в спину, гадости исподтишка, от которых куда больнее, чем от прямого в челюсть.

  В прошлом не было места криводушию: от женщины не скрывали ее низшего положения и обращались с ней соответственно. Сегодня же все куда гнуснее: женщина по-прежнему ниже мужчины – она все так же безобразна, – но ей зачем-то рассказывают сказки о равенстве. Она, конечно, в это верит, поскольку еще и глупа. А между тем с ней продолжают обращаться как с низшим существом, и разница в зарплате – даже не главное тому свидетельство. Есть другие, куда более серьезные: женщины отстают от мужчин во всех областях, начиная с любви, – ничего удивительного при их уродстве, скудоумии и омерзительно стервозном нраве в придачу, который они по любому поводу показывают. Судите сами, до чего лжива система: внушать уродливой, глупой, злобной и непривлекательной рабыне, что она имеет те же шансы на старте, что и ее господин и повелитель, у которого их заведомо впятеро больше.

– Что же вас так сильно разочаровало?
– Все. Мир скверно устроен, вернее сказать, скверно устроена жизнь. Криводушие нашего времени еще и в том, что принято провозглашать обратное. Нет, вы слышите этот дружный восторженный визг: «Жизнь прекра-а-асна! Мы любим жизнь!» Я готов лезть на стенку от таких глупостей.
– Эти глупости, может быть, говорятся от души.
– Я тоже так думаю, и это еще хуже: значит, криводушие проникло всюду и люди верят в этот вздор. У них дерьмовая жизнь, дерьмовая работа, они живут в кошмарных дырах с отвратительными спутниками и пали так низко, что зовут это счастьем.


Пакостей от литературы не счесть: подумайте, сколько деревьев срубили на бумагу, сколько места заняли книжные склады, во что обошлась печать и сколько денег утечет из карманов будущих читателей; подумайте, как эти бедняги будут дохнуть со скуки, читая книги, как измучаются совестью те несчастные, что купят их, да так и не отважатся прочесть, как истомятся добросовестные дурни, что прочтут и не поймут, и главное – какие пустые и напыщенные разговоры будут единственным результатом прочтения или непрочтения…

Простая скромная рука способна одна воспроизвести такое сложное, требующее затрат, трудное в осуществлении и отягощенное моральными категориями действо, как секс, – это ли не диво? Славная рука, безотказная и непритязательная, доставляет не меньше (если не больше!) удовольствия, чем докучливая и дорогостоящая женщина, – это ли не чудо?

Темы диссертаций вообще меня смешат и умиляют: до чего трогательны эти школяры, пыжатся, чтобы быть «как большие», и пишут чушь под замысловатыми заглавиями, за которыми кроется банальнейшее содержание, – так в ресторанах, претендующих на изысканность, заказав блюдо со звучным названием, получаешь обыкновенное яйцо под майонезом

За перо берутся, когда нет слов, это величайшая тайна – переход от несказанного к высказанному

В сущности, теоретики «нового романа» были большие шутники: творческий процесс не изменился ни на йоту. В несовершенном и бессмысленном мире писатель вынужден быть демиургом. Без его умелого пера мир остался бы неупорядоченным, а истории людей обрывались бы в зияющую пустоту. 

Посмотрите вокруг, посмотрите на себя: мир полон убийц – людей, позволяющих себе забывать тех, кого они будто бы любили. Забыть кого-то – вы когда-нибудь задумывались о том, что это значит? Забвение – безбрежный океан, воды которого бороздит один-единственный корабль – память. У подавляющего большинства людей это утлое суденышко, то и дело дающее течь, а правит им капитан без души и совести, помешанный на экономии. Знаете ли вы, что означает это гнусное слово? Ежедневно, ежечасно избавляется он от лишних, по его мнению, пассажиров. А знаете, кто эти лишние? Негодяи, зануды, дураки? Ничего подобного: за борт выбрасывают тех, кто больше не нужен, – тех, кем уже попользовались сполна. Они отдали нам лучшее, что у них было, – что с них еще взять? Так и нечего им зря занимать место, за борт, за борт без жалости – опля! – и их поглощает беспощадная пучина. Вот, мадемуазель, как осуществляется в полной безнаказанности самое обыденное из убийств. 

Рано или поздно наступает пора оставить чужое грязное булье и начать пачкать свое.






16.11.15

Кен Кізі "Над гніздом зозулі"/Ken Kesey - One Flew Over the Cuckoo's Nest

Почну з екранізації, як не дивно. На мою думку, фільм, котрий вважається, і не даремно, вже класикою кінематографа, не передає всієї глибини книги. І не тому, що режисер чи актори не спромоглися цього зробити, а тому, що це неможливо апріорі (втім, як і з переважною більшістю літературних творів). Тож навіть якщо ви бачили фільм із Ніколсоном багато разів, почитайте все-таки ще й книгу.

А її треба прочитати... Рука піднялася, щоб дописати щось на кшатлт "особливо нам, українцям, сьогодні, коли ми намагаємося зламати систему", але подумалося: не тільки нам, і не тільки систему на рівні держави, і не тільки систему загалом. Читати потрібно насамперед для того, аби зрозуміти силу себе як особистості, зрозуміти, що ми - вільні вибирати те, за якими законами жити і якій системі підкорятися/не підкорятися, за ким іти, кого ігнорувати і, зрештою, як перестати бути кроликами...

***

...мы здесь не потому, что мы кролики — кроликами мы были бы повсюду, — мы здесь потому, что не можем приспособиться к нашему кроличьему положению. Нам нужен хороший волчище вроде сестры — чтобы знали свое место.

Кролику не положено заступаться за сородича. Это было бы глупо. А вы поступили разумно — трусливо, но разумно.

– Мир принадлежит сильным, мой друг! Ритуал нашего существования основан на том, что сильный становится слабее, пожирая слабого. Мы должны смотреть правде в глаза. Так быть должно, не будем с этим спорить. Мы должны научиться принимать это как закон природы. Кролики приняли свою роль в ритуале и признали в волке сильнейшего. Кролик защищается тем, что он хитер, труслив и увертлив, он роет норы и прячется, когда рядом волк. И сохраняется, выживает. Он знает свое место. Никогда не вступит с волком в бой. Какой в этом смысл? Какой смысл?

Он знает: надо смеяться над тем, что тебя мучит, иначе не сохранишь равновесия, иначе мир сведет тебя с ума. Он знает, что у жизни есть мучительная сторона; он знает, что палец у меня болит, что грудь у его подруги отбита, что доктор лишился очков, но не позволяет боли заслонить комедию, так же как комедии не позволяет заслонить боль.

Я одно знаю: и так-то все не очень велики, но, похоже, каждый только тем и занят в жизни, что пригибает пониже всех остальных.  

Нет, браток, сестра ваша – никакая не кура-чудище, яйцерезка она. Я их тысячу видел, старых и молодых, мужиков и баб. И на улице видел и в домах – эти люди хотят сделать тебя слабым, чтобы держался в рамочках, выполнял ихние правила, жил, как они велят. А как это лучше сделать, как тебя скрутить, как стреножить? А так: ударить коленом где всего больнее. Тебе в драке не давали коленом? Вырубаешься начисто, а? Хуже нет. Сил ни капли не остается. Если против тебя такой, который хочет победить, но не тем, чтобы самому быть сильнее, а тем, чтобы тебя слабее сделать, тогда следи за его коленом, будет бить по больному месту. Вот и старшая стервятница тем же занимается, бьет по больному.

— Но я хотя бы попытался, — говорит он. — Черт возьми, на это по крайней мере меня хватило, так или нет? 





12.11.15

Ясунарі Кавабата "Країна снігу"/川端 康成 - 雪国

Мушу зізнатися: я не люблю мистецтво Сходу ні в якому його вигляді, бо просто не розумію багатьох речей - не розумом, емоціями. Але Кавабата - перший і поки що єдиний автор, який змусив мене змінити свою думку. Герої "Країни снігу", попри всю їх "чужість" (маю на увазі традиції, звички, емоції, життєві постулати), достукалися до мене й зачепили за живе. 

Може, справа ще й у майстерності нобелівського лауреата? Бо так тонко, точно, докладно, але без жодної зайвої рисочки змалювати країну снігу, невеличке гірське село, життя курортного готелю, побут місцевих жителів і побут японців загалом, життя й роботу гейш та найглибші емоції головного героя - то неабиякий хист. Втім, думаю, Кавабата моїх похвал не потребує.

Читайте, книга гарна в усіх сенсах... І сніг там такий свіжий та холодний, і квіти запашні, й можна почути, як засвічуються зірки й махають крильцями нічні метелики...

Салман Рушді "Опівнічні діти"/Salman Rushdie - Midnight's Children

Книга належить до тих, які не можна читати на бігу й уривками. У неї треба занурюватися з головою, не відволікаючить на зовнішні подразники, а часом і на реальне життя загалом - і лише так історію про хлопчика, який мав магічні властивості, та про інших дітей, народжених опівночі разом із незалежною Індією, можна зрозуміти. Оті всі переплітання часів, спогадів, оповідей, реальних і вигаданих подій потребують неабиякої уважності, тож роман легким назвати аніяк не можна.

Втім, є ще один важливий момент для розуміння книги: знання історії Індії, Пакистану, Кашміру, Бангладешу. Чесно зізнаюся: окрім дуже поверхневої інформації в моєму багажу знань більше нічого не було. Довелося читати хоча б Вікіпедію й роздивлятися карти (а це я дуже люблю), аби зрозуміти суть подій, про які йдеться в романі. Події: проголошення незалежності Індії та Пакистану, від’їзд британських колонізаторів, вибори, вибори, вибори (ну як у нас нині)), розподіл країни на провінції, протистояння мусульман та інудсів, війна між Індією та Пакистаном, війна за незалежність Бангладешу, боротьба за незалежність Кашміру... І незрима присутність в усьому Радянського Союзу, яка нині сприймається зовсім інакше, ніж тоді, коли я в дитинстві чула про Індіру Ганді й братній індійський народ.

Але найбільше мене цікавила історія чотирьох поколінь однієї родини, яку оповідає головний герой. Оскільки він не був очевидцем юності свого діда, то його життя перетворилося в легенду, основану на символах. Життя батьків хлопець показує вже зі своєї, хоч і дитячої, точки зору. А от розповідаючи свою історію, одночасно показує і шлях дозрівання особистості, який ми всі проходимо...

Книга містична. У ній багато дивних речей, які, втім, не видаються аж надто дивними, бо це ж - Індія. Спогади, замариновані разом із овочами й закриті у банках, - це все, що лишається від життя кількох поколінь однієї родини. Та хіба лише однієї? І лише індійської?

27.10.15

Ольга Слоньовська "Дівчинка на кулі"

Книга місцями про мене. Аж дивно було, читаючи, впізнавати в багатьох моментах, ситуаціях, думках, відчуттях себе. Певно, таке враження склалося тому, що головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, звичайнісінька сільська дівчинка, котра росте у багатодітній родині й живе звичайнісіньким сільським життям. У неї купа обов’язків як по господарству, так і по догляду за молодшими. У неї шалене прагнення читати, а на це зазвичай не вистачає часу. Її сварять за багато що, а вона хоче, щоб її просто любили.

І її люблять. Але якось по-своєму. Героїна вважає виннгою маму. Та й читач, мимохіть, також. Але мені здається, що вина - на обох. Навіть доросла донька не поже порозумітися з мамою. Та і з собою, схоже, також, через що й проводить своєрідну психотерапію, повертаючись у дитинство, бо ж, як відомо, всі наші проблеми починаються саме там. 

Але гадаю, що героїні (авторці?) позбутися того "чогось" у дитинстві не вдасться. Бо хоч і намагається вона розповідати про все якомога чесніше, але раз-по-раз у мене, читача, виривалося оте класичне "Не вірю!". Головним чином, через якусь надмірну ідеалізацію себе. Так, знаю, ми всі сприймаємо себе подібним чином - кращими, ніж насправді, ми не хочемо, а часом і не здатні взяти на себе вину не стільки за скоєне, скільки за сприйняте певним чином. Проте в героїні навіть натяку я не побачила на те, що бути не таким, як вона, теж нормально. Тож красуня, відмінниця, грамотійка, правильна доня і сестра і ще щось там у мене якоїсь щирої прихильності не викликала. А у вас?

Ірен Роздобудько "Якби"

Люблю читати Роздобудько, дуже люблю... Але ця книга захопила якось по-особливому: і сюжетом, й образом героїні, котра, зрештою, спромоглася знайти себе, і посиланням про те, що життя потрібно жити, а не проживати і що не хлібом єдиним... 

Містика допомагає героїні виправити своє життя. І не стільки в минулому, а в теперішньому - бо ж минуле нам, попри всі намагання винайти машину часу, досі непідвладне. А спробувати переосмислити своє життя й спробувати виправити його читачам допоможе сама книга. 

Якщо на перший погляд роман - про жіночу долю і про кохання, то насправді - про долю цілого покоління людей, вихованих радянською системою й не навчених прагнути більшого. З одного боку, вміння задовольнятися тим, що маєш, досить важливе для того, аби почуватися якщо не щасливим, то принаймні задоволеним у будь-якій ситуації. Проте це ж уміння заважає прагнути більшого, а отже - розвиватися, змінюватися самим і змінювати світ, навіть якщо він - це лише твоє маленьке, але таке цінне й ціле життя.

Марія Метлицька "Щоденник свекрухи"/Мария Метлицкая - Дневник свекрови

Книгу порадив почитати чоловік, як не дивно...)) Прочитала не без задоволення, зізнаюся, хоча, чесно кажучи, літературою я це не назву, скорше - чтивом, не більше. 

Крім власне сюжету, до книги вплетено 100500 різних історій про родичів-знайомих-незнайомих-інших, та так густо, що часом заплутуєшся, хто, з ким, де й коли.

Головна героїня - звісно, свекруха - типова столична снобка, для якої всі люди - погані, окрім неї та її подруг (і то - не завжди). Бо ж, бачте, вона - інтелігентна, освічена, культурна, вихована тощо, а інші якось то недотягують до неї, то перетягують, ще ще гірше, ніж "недо".

Всі представники протилежної статі для неї - падлюки, навіть чоловік і син! А жінки - сильна стать, навіть ті, які слабкі. О, а ще - ця російська імперськість в усьому час від часу не просто ненароком проскакує, а кричить, і це - не данина моді, а нормальний стан героїні й, відповідно, авторки. Прикро, але як є...
 

04.10.15

Теодор Драйзер "Оплот"/Theodore Dreiser - The Bulwark

Епічне полотно про життя трьох поколінь великої американської родини квакерів змусило мене стати на місце своїх батьків, як би дивно це не прозвучало. Що відчувають вони, дивлячись, як руйнуються селянські й радянські устої, на яких виросло, виховалося, змужніло їхнє покоління? Як важко їм сприйняти і як іще важче зрозуміти те життя, яке закрутило-захопило й порозкидало світом їхніх дітей? Чого замість тяжкої і звичної селянської праці ми обрали не легший, але зовсім інакший розумовий труд? Чого цінності, якими жило їхнє покоління, для нас не лише втратили цінність, а подекуди й навпаки: отримали негативне забарвлення? Чого ті правила, якими вони керувалися, доглядаючи й ставлячи на ноги маленьких нас, категорично відхиляються нами як зовсім непідходящі для їхніх онуків?

Разом із тим, я змогла хоча б трошки зазирнути в майбутнє й приготуватися до того, що очікуватиме нас тоді, коли вже наші діти заживуть своїм життям. Так, воно так само руйнуватимуть наші устої, як і ми руйнуємо устої наших батьків. А ті, чого гріха таїти, робили теж саме зі своїми батьками... Ех... )))

Ще одна важлива й гостра для мене сьогоднішньої тема роману: співжиття порядної людини з людьми інших поглядів (політкоректно висловилася?))), пошуки комфортних для усіх точок дотику, вирішення протиріч, насамперед внутрішніх, особистісних. Головний герой розумів, що те, як живуть інші, не обтяжені ані квакерськими вірою та звичаями, ані власною совістю, - теж нормально, бо такою є більша частина суспільства, проте він не дозволяв втягувати себе в банківські й не лише махінації, бо хотів лишатися чистим і праведним. Чи покращує таке відмежування суспільство? Чи це просто бажання мати чисті руки? Ані я, ані, схоже, сам герой точної відповіді так і не знайшли.

Не можу не згадати про тему грошей і багатства. Чи є гріхом самі гроші, а чи те, як ними користуватися? Де межа між необхідним для життя і зайвими розкошами? Як впливають бажання на людей, які можуть дозволити собі їх задовольнити, і на людей, яким це недоступно? Чому одних це руйнує в будь-якому випадку, а інших - ні?

Купа питань, на більшість із яких відповіді лише схематично накреслені. Як і має бути після прочитання хорошої, глибокої, сильної і важливої книги.

29.09.15

Марина та Сергій Дяченки "Печера"

Світи Дяченків вражають! От скільки не читаю їх книг - не стомлююся дивуватися й захоплюватися. Винятком не став і роман "Печера". Місто, застрягле приблизно в сімдесятих роках минулого століття, у якому живуть звичайнісінькі люди зі звичайнісінькими турботами. Хтось робить кар'єру, йдучи по головах, хтось віддається наповну творчості, у когось із рук падає все, за що не візьметься... Й от до останніх і належить головна героїня: звичайна дівчина, асистентка на телебаченні, не красуня й не розумниця, проста, як двері...

Й усе було б просто, якби не сни. Уві сні ця дівчина дивом рятується від зубів хижака. Потім іще раз, й іще раз. Й саме це виділяє її з-поміж інших...

Все, спойлерити припиняю))) Бо ще речення, й тим, хто ще не читав цієї книги, кайф можу поламати))) Але порозмірковувати про потребу тваринної агресії у нас, людях, можна ж? Бо роман саме про це. Для чого нам вона? Адже все, створене природою, має в собі раціональне зерно. От й агресія також. Тож для чого вона? Відповідь Дяченків я "прочитала" так: для того, аби, стримуючи її, ми ставали людьми, свідомо відділяючи себе розумного від себе тваринного. 

А що в романі побачите ви?

Василь Шкляр "Елементал"

Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

26.09.15

Юстен Гордер "Світ Софії"/Jostein Gaarder - Sofies verden

Спочатку книга зовсім "не йшла"... Ну зовсім. Але, дотримуючись свого негласного правила про подужання чверті книги перед тим, як її відкинути, я захопилась. А дочитавши десь до середини, я так захопилася, що довелося гнати коней, аби швидше дістатися до розв'язки. Вона не розчарувала: сюжет такий парадоксальний, що фінал просто не міг бути типовим ну ніяк.

Проте цінність книги не в сюжеті, а в тому, що це - підручник із історії філософії, написаний для підлітків. Доступний виклад та сюжетна інтрига не дозволяють закинути цей "підручник" на найвищу поличку і - вуаля! - початкова філософська освіта в дитини у кишені))) Навіть я читала із величезним задоволенням і просто відчувала, як в голові розкладається по поличках усе те, що не змогли впорядкувати ані дві вищі освіти, ані аспірантура (на мій сором, звісно ж)))).

Не можу оминути увагою іще одну книгу цього скандинавського автора  - "Апельсинова Дівчина". Власне, я про неї вже розповідала, просто хочу відзначити: якщо у вас на часі пошуки літератури для підлітків, придивіться до Юстена Гордера.



14.09.15

Стівен Кінг "Серця в Атлантиді"/Stephen King - Hearts in Atlantis

Чудова книга про суспільство. Саме так - про суспільство. Про його монолітність і про тріщини у ній. Про те, як у ньому не сприймають осіб, котрі відрізняються від загальної маси: не так мислять, не так поводяться, мають інші цінності, дають іншу оцінку тому, що відбувається навколо...

Сюжет закручений так... по-кінгівськи, одним словом, що однозначно назвати жанр, у якому роман написано, неможливо. Тут вам і фантастика, й дитячі міжособистісні стосунки, і проблема дітей та дорослих, і В'єтнам, і початок руху хіппі, й універсистет та студентські стосунки, і сила волі окремої людини проти сили групи...

Героїв дуже багато. Власне, у кожній із п'яти частин книги - свої герої, свій сюжет, своя проблематика. Але герої перетинаються, з'являються у "сусідніх" повістях, виринають зненацька й у зовсім іншому амплуа та у зовсім неочікуваних ракурсах, одним словом: не дають про себе забути.

А коли перегортаєш останню сторінку книги, починаєш думати, думати, думати... Але про нюанси моїх розмірковувань по книзі писати тут, думаю, не варто))

12.09.15

Прогулянка Шяуляєм/Šiauliai

Одне з найбільших і, безумовно, з найкрасивіших міст Литви - Шяуляй (Šiauliai) ми відвідали після знайомства з Горою Хрестів (Kryžių kalnas). 

Шяуляй називають містом Сонця,  бо його назва, як розповідають історики, походить від литовського Saulė - Сонце.

Найбільш сонячним місцем у місті для мене став оцей Золотий хлопчик.



"Золотий хлопчик" - то народна назва цієї скульптури, яка насправді називається "Стрілець". Розташований він на стелі висотою 18 метрів і є такою собі стрілкою велетенського сонячного годинника, котрий займає цілу площу, яка так і називається - площа Сонячного годинника. У Литві, до речі, такі годинники дуже популярні, їх по декілька в кожному місті, а то й у найнеймовірніших місцях. Оцей-от вважається найвищим у країні. Навколо площі розташовано амфітеатр, а за ним - зелений парк.





Ще одна візитівка Шяуляю - кафедральний собор Св. Петра і Павла. Не збрешу, якщо скажу, що він також особливий. Точніше - його 70-метрова дзвіниця. З якого боку ти б не в'їжджав до міста, завжди й усіма дорогами рухатимешся до цієї білої вежі.


Собор було зведно на початку 17-го століття. І що б не траплялося потім із цією будівлею: війни, урагани, пожежі - відновлювалася вона у тому ж вигляді: білі стіни й червоний черепичний дах.

Зверніть увагу на ще один шяуляйський сонячний годинник на південній сніні собору. Він точно показує місцевий час і вважається найстарішим годинником такого типу в Литві.




Цей металевий хрест показує місце, на якому було збудовано першу, ще дерев'яну, церкву. Прапорець державний бачите? ))



Оці дерев'яні  хрест та скульптури символізують спадкоємність язичницької й християнської релігій. Християнство на територію сучасної Литви прийшло доволі пізно - наприкінці 15-го століття, до того ж, його прихід був не войвничим, а природнім. Ніхто не забороняв вірити у звичних богів, ніхто нікого не переслідував і не карав за "не таку" віру. Язичництва у народних традиціях тут і нині дуже багато й воно органічно переплітається з католицтвом: ніхто нікому не заважає.








Біля собору - центр міста: площа Воскресіння із оригінальним фонтаном, міською ратушею й навіть колонкою з питною водою. У спеку вона нам ой як стала в нагоді)))






Яким було моє здивування, коли я дізналася, що пішохідний бульвар у Шяуляї - один із перших у Європі! Точніше, він - третій. Вулиця Вільняус (Вільнюська) - родзинка міста. Тут безліч кафе, магазинів, музеїв, а ще - фонтанів, дерев і квітів.







Проте найбільше увагу привертають чудернацькі скульптури, які навіть полічити важко.


















Найкумеднішим видався пам'ятник черевикам. Їх навіть приміряти можна. А дерево біля нього вщент завішане старим взуттям - ну точно кадр із фільму "Хвіст, що виляє собакою")))







Славне місто й своїми музеями - також по-своєму унікальними. Оце, наприклад, музей велосипедів. А ще тут є музей фотографії, музей народної ляльки та іграшки, музей радіо й телебачення і навіть музей котів! На жаль, за браком часу до жодного з них ми не потрапили.



А ще поряд із містом є аеропорт, де базуються літаки Балтійської Повітряної Поліції країн - членів НАТО для захисту повітряного простору балтійських країн. Але це вже інша історія.